У Будах на Харківщині 2 листопада підірвали шестиповерховий корпус фаянсового заводу, який закрився у 2006 році. За кілька днів потому на місці колишньої будівлі тривають роботи з розчищення ділянки, працівники вивозять залишки цегли та сміття. З історією Будянського фаянсового заводу у жителів селища пов'язана історія не одного покоління, каже директорка місцевого музею Валентина Казило. Історія заводу, його вплив на Буди та найвідоміші зразки кераміки — у репортажі Суспільного.
"Раніше завод треба було відстоювати"
Ольга Тарасюк працювала на Будянському фаянсовому заводі протягом дев'яти років. Її ми зустрічаємо поблизу залізниці, яка проходить поруч із залишками корпусу заводу.


Під гуркіт робіт з демонтажу Ольга згадує, як працювала у цеху, де виготовляли посуд. У 2006 році Тарасюк пішла у декретну відпустку, з якої повертатися було нікуди — завод закрився.
"Ми переїхали з Харкова до Будів 25 років тому, я одразу пішла працювати на завод. Шкода, але вже нічого не повернеш, раніше завод треба було відстоювати. Дай Боже, щоб усе там прибрали, і щоб діти туди не ходили. Там було небезпечно", — каже Ольга, дивлячись на монтажні роботи.

У домі Ольги є посуд із заводу, за вибухом 2 листопада вона не спостерігала.
"Особливо нічого не зберігаю, але щороку, наприклад, на 8 березня, нам дарували посуд, те й залишилося", — каже.

Був план, йшли у цехи всі
Євген Жученко на завод прийшов у 1973 році, звільнився — у 1992 році, каже, очолював промислово-санітарну лабораторію, але доводилося працювати й у цеху, коли на продукцію заводу був значний попит.
"Охороняли навколишнє середовище та умови праці. Виробництво було, люди були, слідкував за їхньою безпекою. На виробництві був неодноразово. Коли треба було план робити за будь-яку ціну, нас усіх ставили поруч з професіоналами. Пропрацював 19 років", — згадує чоловік.

"На вибух я не дивився. Ті почуття, які були на заводі, завадили: це ціле життя, епоха для кожного зі старожилів селища... Не лише завод, а усю легку промисловість країни підірвали", — не приховує обурення Жученко.
Намальована пам'ять
У поштарки Ольги Нежид — своя історія, пов'язана з Будянським фаянсовим заводом. Жінка приносила пошту одному з провідних художників заводу Борису Пяниді. Той подарував Ользі кілька тарілок, які розписав власноруч, тепер поштарка береже їх як пам'ять — Пянида спочив у листопаді минулого року.
"У мене вдома багато посуду з заводу, він якісний, красивий, це ручний розпис", — говорить поштарка.

Роботи художника Бориса Пяниди — на почесному місці у шафах місцевого музею, де зібрана колекція будянського фаянсу. Його директорка Валентина Казило розповідає, що у 50-60 роках у селище спеціально приїздили художники, щоб працювати на заводі.
"Вони й склали центр нашого будянського фаянсу. Будянський розпис — не звичайний, бо художники працювали не тільки з фарбами, а й з солями металів. Наприклад, у колекції є розпис, який ніби розтягнутий: коли художник наносить цей малюнок, його не дуже чітко видно спочатку, його добре видно після того, як нанесуть полив на виріб та опалять", — каже Казило, показуючи блакитний сервіз із малюнками козаків, які танцюють, та жовтими квітами.

Борис Пянида приїхав у Буди у 1959 році, 37 років присвятив будянському фаянсу. Саме він є автором півника — бренду заводу.

Працювали цілі династії
Історико-краєзнавчий музей селища Буди невеликий, кілька залів присвячені місцевій кераміці та розвитку заводу. Про його історію та тонкощі виготовлення окремих предметів Валентина Казило може розповідати ніби про власну: на Будянському фаянсовому заводі працювали кілька поколінь її родини.
"На заводі працювали цілі династії, наприклад, моя. Мій прадід Матвій був привезений сюди ще у 1800-х роках: пані Рожковська виміняла на 11 собак 11 сімей та розмістила їх по вулиці, яка зараз називається Осіння. Пані дала їм маєтки, люди там жили. Коли починалося будівництво нашого заводу, ці сім'ї працювали на заводі", — говорить директорка музею.

"Мій прадід Матвій возив тачками землю, щоб можна було замостити трясовину, яка була на місці нашого заводу. Потім на заводі працював все життя мій дід, бабуся працювала у формувальному цеху, потім мій батько — майстром в пакувальному цеху, мама була заступником начальника декорувального цеху, мій чоловік працював на заводі, трудову династію продовжила і я", — розповідає Валентина Казило.


"Я працювала в декорувальному цеху. Спочатку на деколі: переводила малюнки на тарілки, потім ставила штам на дно тарілки. Мій номер був №30. Норма була — 3200 штампів зробити за зміну. Я повинна була цю кількість зняти з конвеєра, проштампувти півником (символ заводу — ред.), потім поставити малюнок, і виставити усі 3200 штук назад, все встигала", — згадує Валентина.


"Тоді мені було 18 років, — розповідає директорка музею. — Я не вступила до вишу й пішла на завод. У нас тоді казали: "Коли в житті не везе, поступай на БФЗБудянський фаянсовий завод", мовляв, на заводі завжди є робота. У нас, мабуть, усі будяни працювали на заводі. Коли вступила до вишу, завод покинула, хоч моя родина продовжувала там працювати, поки завод не закрився".
Династія фаянсових промисловців
Будянський фаянсовий завод заснував у 1867 році промисловець Матвій Кузнєцов. Він був онуком Якова Кузнєцова, який у 1810 році викупив себе із кріпацтва та почав власну справу, пов'язану з керамікою.

Для Матвія Кузнєцова фаянсовий завод у Будах був четвертим, на той час "кузнєцовський" посуд вже був відомим і за межами Російської імперії.
"Говорять про те, що завод спочатку був у селі Байрак, а потім уже перенесли до нашого селища. Перенесли тому, що тут була залізниця, по ній могли відправляти посуд до Харкова та на різні виставки. У нашому музеї, наприклад, зберігається афіша 1902 року про виставку посуду у Харкові. Навколо селища багато лісів, можна було опалювати печі, в яких опалювали посуд. Багато було глини навколо села, тому використовували місцевий матеріал для того, щоб робити продукцію", — розповідає Валентина Казило.
Наприкінці XIX століття на заводі виготовляли 6,5 млн виробів на рік. Після революції завод націоналізували, з 1932 по 1991 рр. підприємство мало назву "Будянський фаянсовий завод", у листопаді 2006 року "Будянський фаянс" визнали банкрутом і завод закрився.
"Гуркіт як на Чорнобилі"
Про часи, коли завод працював на повну потужність, директорка музею Валентина Казило говорить як про найкращі для селища — інфраструктура Буд розвивалася.
"Коли був завод у нашому селищі, у нас усе було — і дороги, і будинки будувалися нашим заводом, гуртки, які працювали, оплачував завод, а коли він перестав працювати, все занепало. Зараз виживаємо все одно. Тут, у Будах, усе було пов'язане із заводом", — каже директорка музею.


"Коли завод закрився у 2006 році, ніхто не вірив, що завод повністю не відновиться. Людям обіцяли, що за деякий час він знову почне працювати, та працювати він уже не зміг — дуже дорого коштував газ, сировина дорога, електрика... Завод не зміг вижити в конкуренції з Китаєм. Коли завод стояв, тяжко було переживати його занепад", — каже Казило.
"Коли підірвали завод, я була у будинку культури. Цей гуркіт, мабуть, можна порівняти з гуркотом на Чорнобилі... Дуже важко це все усвідомлювати (починає плакати — авт.). Ми зберігаємо [кераміку та будянський розпис] і будемо берегти", — запевняє Валентина Казило.
Наразі у музеї зберігається близько 6 тис. екземплярів будянського фаянсу, ще близько тисячі — у сховищах історичного музею у Харкові.
"Люди приносять нам експонати, нещодавно приносили й сервіз, і тарілки, і навіть посуд часів Кузнєцова! Люди знають, що тут збережеться усе", — говорить директорка музею.

Що побудують на місці знесеної будівлі, в якій свого часу розміщалися літейний, формовочний та маслозаготівельний цехи, невідомо, розказав секретар Південноміської ради Всеволод Біліченко. За його словами, рішення про знищення будівлі ухвалив її новий власник з Дніпра, проте територія заводу залишається за Південноміською радою.
Читайте також
Равликова ферма, шериф села та корова: четвертий епізод "Умандрували: за Харковом"