73 роки тому в криївці в урочищі Хубена неподалік села Дзвиняч на Івано-Франківщині загинув керівник пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН, автор пісні "Рости, рости, черемшино" Михайло Дяченко на псевдо Гомін, відомий також як Марко Боєслав. 22 лютого 1952 він та ще шестеро повстанців не здалися чекістам під час оточення. Історики припускають, що підпільники підірвалися на гранаті.
Який вигляд має криївка зараз, як повстанці облаштовували там побут і що відомо про загибель вояків — читайте у матеріалі Суспільного.
Хто мешкав у криївці
Зима 1951-1952 років. У схованій під землею і кронами ялин та беріз, добре замаскованій криївці в урочищі Хубена мешкають щонайменше семеро людей. Серед них був "Гомін" — Михайло Дяченко або ж Марко Боєслав. З 1945 року він був референтом пропаганди Станиславівського окружного проводу ОУН, а з 1950 — його призначили керівником пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН.
У цій криївці він вів свій щоденник, який згодом працівники МДБ переклали російською мовою та долучили до його справи. 25 грудня 1951 року він писав: "Нехай пам'ятає світ: якби комуністам удалося заволодіти світом хоча б на кілька місяців, тоді зникло б багато досягнень людства".
Чекісти добре знали про Михайла Дяченка з 1945 року, розповідає керівник комунального підприємства "Памʼять", голова обласного товариства "Меморіал" Василь Тимків.
"Зрозуміло, що за такою людиною радянські спецслужби полювали й докладали максимум зусиль, щоб його чи впіймати, чи знищити. Хоча основна його зброя — це було слово. Він доносив правду до українського народу про боротьбу ОУН і УПА, ідеї незалежної української держави", — говорить Василь Тимків.
22 лютого 1952 року разом із Михайлом Дяченком в криївці загинули ще пʼятеро чоловіків та одна жінка.
А загалом, як доповідав начальник УМДБ в Станіславській області Костенко, за час проведення військової операції з 18 по 22 лютого 1952 року в Солотвинському районі виявили, вбили та захопили 11 підпільників ОУН.
"Злидні, незручності, голод, холод — це постійні товариші". Яким був побут повстанців
Зараз вхід до криївки вимурований камінням — видимий для всіх відвідувачів. Проте в 1950-х до бункера під землею вів люк, який повстанці ретельно замаскували, розповідає Василь Тимків. З його слів, навіть вентиляційні виходи маскували під стовбур старого дерева чи кущ.
У криївці були дві кімнати: одна — для роботи, інша — житлова. Василь Тимків каже: повстанці тижнями могли не бачити сонячного проміння, бо в криївці спали, працювали й готували їжу. У своєму щоденнику Михайло Дяченко писав, що куховарять на примусах в бункері двічі на день: "Обставини — дуже тяжкі. У більшості болять голови від примусів. Ніде спати, спекотно, не можна дихати, немає повітря".
Жителька села Дзвиняч Наталія Мельник цікавиться історією свого краю. Вона розповідає, що найважче було повстанцям взимку, тому що вони вдень майже не виходили — тільки вночі.
"Найважче було Марті, тому що жінці в таких умовах дотримуватися гігієни було дуже важко. А чоловіки — то вони були такі закурені, тому що це ж курне було все. Такі були складні умови, таке було підпілля", — каже Наталія Мельник.
Мешканцям дошкуляла і сирість. Особливо під кінець зими, коли танув сніг і вода затоплювала криївку. Один з таких днів Михайло Дяченко описав у своєму щоденнику.
"Сьогодні в бункері — потоп. Вода просочилася, і доводиться ходити по воді. Зі стелі тече за комір. Немає куди діватися, доводиться накриватися... лізти з бункера. Не можна назвати приємним, коли взимку в підземному бункері тече вода, але повстанець — твердий до всяких негараздів. Злидні, незручності, голод, холод — це його постійні товариші. Тому цим не дуже переймаємося. Ніхто не втратив повстанського гумору. Плануємо, як усунути "непрошеного гостя" з нашого повстанського дому. Віримо, що це нам вдасться. Уміння впоратися з нещастям — це один із найкращих друзів повстанців", — писав Михайло Дяченко.
Попри всі негаразди та важкі умови, мешканці криївки намагалися дотримуватися розпорядку дня. Михайло Дяченко писав: щодня по три години повстанці витрачали на "ізложеніє", ще три — на навчання, а решту часу читали книги, готували їжу, слухали радіо.
"Повстанці в таких криївках намагалися чітко організувати свій побут. У цьому випадку — це робота референтури пропаганди. І щодня вони мали якусь працю: виготовляти друковані пропагандистські матеріали, листівки, звернення. За зиму, до речі, можна було створити значну кількість таких пропагандистських матеріалів, які згодом розповсюджувалися між населенням. Ці листівки говорили про правдивий стан боротьби українців за свою незалежність, за свободу", — говорить Василь Тимків.
"Не здалися, не здалися в руки "емдебистів". Як загинули підпільники в криївці
За словами Василя Тимківа, у 1945 році чекісти створили справу "Верховинці", метою якої було розшукати всіх провідних керівників Організації українських націоналістів, а також керівників референтур на теренах Івано-Франківської області. У цій справі були й дані про Михайла Дяченка.
"Радянська влада особливо боялася працівників референтури пропаганди, тому що вони розкривали всю правду про радянського окупанта. Й інколи їх ставили на рівень із потужними бойовиками ОУН і УПА", — говорить Василь Тимків.
"Ми добре знаємо... з цього, які ми сильні для ворога, якщо він стільки енергії і засобів витрачає на те, щоб позбутися нас. Видно, що ворог перечитав або, вірніше, вивчав нашу ідеологію, якщо він боїться нас. Він знає, що ідеологія — це наша правда, а не як їхня брехня. Наша ідея має допомогти, а цього так не хочуть московсько-більшовицькі брехуни. Тому вони скаженіють, вилазять зі шкіри, щоб нас якнайшвидше знищити", — писав у своєму щоденнику Михайло Дяченко.
Для того, щоб розшукати підпільників 10 проводів ОУН, що існували на теренах області, у січні 1952 року керівництво УМДБ відправило 64 оперативних працівників та 530 офіцерів і солдатів, розповідає Василь Тимків.
З його слів, з 18 лютого на території солотвинських лісів чекісти виявили кількох підпільників, через яких вдалося визначити приблизне розташування криївки. Хоча, говорить історик, є й інша версія, як працівники МДБ знайшли криївку: хтось із місцевих зрадників розповів їм про точне місце бункера.
22 лютого о 13:30 кілька десятків озброєних працівників МДБ оточили криївку в урочищі Хубена.
"Якраз, коли надійшла ця група "емдебістів", то хтось із підпільників у цей момент відкрив вихід з криївки, але пізно зауважив ворога. І таким чином бункер виявили. Навіть під час бою було поранено одного рядового військового МДБ. Тоді всі підпільники були знищені. В криївці на той момент перебували семеро людей. Вони підірвалися, мабуть, на гранаті, тобто вони не здалися, не здалися в руки "емдебістів", — каже Василь Тимків.
Місцевий житель Тарас Конечний, який спілкувався з повстанцями та старожилами села, розповідає, як вони пригадували той день.
"Після бою, що тут відбувся, досить багато людей бачили, як везли тіла. І найбільший вплив, найбільша пам'ять про те, як коса розплетена стелилася за возом і практично через цілий Дзвиняч слід залишила на снігу. Натуральна розплетена коса. Голова була відкинута, коса звисала і тягнулася за саньми. В криївці була одна жінка — друкарка. Це, власне, її коса. Люди то запам'ятали, бо таке, напевно, не забувається", — говорить Тарас Конечний.
Працювали 15-20 ветеранів УПА. Як відновлювали криївку
Вперше вбитих радянською владою повстанців в урочищі Хубена вшанували на першу річницю незалежності України в 1992 році. Тоді віддати честь загиблим приїхали їхні родичі, ветерани УПА, жителі Дзвиняча та довколишніх сіл.
"Це було таке перше масове вшанування якраз в той час, коли почала відновлюватися реальна історія України, правдива. І від сільської ради центральною дорогою аж в кінець села, в ліс була сформована така колона", — каже місцева жителька Наталія Мельник.
У 1990-х роках криївку відновлювали ветерани УПА, розповідає Тарас Конечний. Працювали 15-20 людей із навколишніх сіл.
"Для них Марко Боєслав — це була дуже така знакова постать. Тоді був один охоронець Марка Юрій Тимків з Богородчан. Такий відомий ветеран УПА Дмитро "Дуб" Верхоляк. Він вважав себе вихованцем Дяченка. Інші теж були дотичні, тому що час від часу перетиналися їхні шляхи партизанські. Марко Боєслав — це ж пропаганда, він проводив пропагандистські виходи практично по всіх підрозділах УПА. От і вони дуже тепло відкликалися про нього. І для повстанців це було обов’язком: щоб місце, де він загинув, було приведене до ладу, щоб була пам’ять прийдешнім поколінням", — каже Тарас Конечний.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
