Назар Циган з Коломиї на позивний Бойок мріяв про кар'єру, трьох дітей та власноруч збудований будинок. Після початку великої війни він пішов добровольцем у лави Луганського прикордонного загону. 20 березня 2023 року 22-літній воїн поліг у бою поблизу Серебрянки Бахмутського району.
У Назара залишилися двоє найближчих людей — брат Захар, з яким він народився в один день, та кохана дружина Марта.
До річниці загибелі спогадами про Назара Цигана із Суспільним поділилися його брат Захар та дружина Марта.
"Два брати-акробати"
Назар і Захар — двійнята. У дитинстві вони постійно сперечалися, хто ж народився першим. Зараз Захар впевнено каже: це був Назар.
"Він народився на п'ять хвилин раніше. У мами пологи були трохи складні. У неї тріснула плацента з Назаром. Одначе народилися ми, два козаки. Я — 3600 грамів, він — 3100. Нас називали "два брати-акробати", — розповідає Захар Циган.
Змалку мати вчила синів, що вони — одне ціле. Тож і в дитинстві двійнята були нерозлучними. Хоч і, каже Захар, трохи між собою змагалися.
"Спочатку я був активнішим, серйознішим. Назар був повненьким і трохи хуліганом. У класі п'ятому-шостому він став серйозним, поважним та стриманим. Та зі своїми людьми залишався жартівником і приколістом. Назар завжди був душею компанії", — пригадує Захар.
У 2012 році брати вступили до юнацького гуртка "Кажани" 55 куреня імені Максима Залізняка. Разом з друзями Назар і Захар активно пластували до 2015 року — брали участь у таборах, мандрівках.
"Пацани, я теж хочу воювати"
Батько двійнят Андрій Циган служив капітаном Коломийської митниці. Через це, каже Захар, його брат завжди мріяв про службу. Після закінчення школи у 2019 році він пішов у військо. На це його також надихнули старші друзі, які воювали в АТО/ООС.
"Наші хлопці — Роман на позивний Снайпер, Сергій на псевдо Джонні та Міша Івасютин на позивний Снікерс — служили з 2014 року. Якось Назар сказав: "Пацани, я теж хочу воювати, так само як ви". Тоді він пішов до військкомату, де йому відповіли: "Відслужи строкову службу. Подивишся, що це таке. Захочеш — підеш в АТО", — розповідає Захар Циган.
"Що таке війна? Там — м'ясо, піт і кров"
Після дев'яти місяців строкової служби Назар Циган підписав контракт у Державній прикордонній службі у Львові. А далі — раптова смерть матері й початок великої війни.
"У певний період ми залишилися вдвох, коли померла мама і невдовзі після цього — до року часу — помирає тато. Розуміли, що залишилися тільки ми — два брати, єдині", — говорить Захар Циган.
У перші дні повномасштабного вторгнення його брат разом з побратимами перевелися добровольцями у лави Луганського прикордонного загону. Назар прагнув захищати країну від військових РФ і потрапив на Лиманський напрямок.
"Він ділився всім, телефонував і казав, що йому реально важкувато. Десь Назар теж не "вивозив". Говорив: "Що таке війна? Там — м'ясо, піт і кров", — переповідає Захар Циган.
"Він казав, що у нього в житті є три кохані жінки — Україна, мама і я"
На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, Назар отримав повідомлення від небайдужої йому людини. Його колишня дівчина Марта Колбаснікова, відчуваючи, що хлопець піде воювати, написала два слова: "Як ти?"
"Я ніколи не писала першою. Назар тоді дуже здивувався і від того часу ми спілкувалися щодня. Так знову зародилися стосунки. Це було листування, дзвінки. Потім ми з мамою готували якісь смаколики, щоб йому передати. І так було до останнього дня", — каже дружина Назара Цигана.
Марта і Назар познайомилися ще підлітками, коли їм було по 16 років. Вони зустрічалися чотири роки.
"Потім розійшлися і взагалі не комунікували. Тільки Назар вітав мене на кожен мій день народження. Завжди телефонував, іноді з чужих номерів, щоб я взяла слухавку ", — пригадує Марта Колбаснікова-Циган.
Коли Назар пішов на фронт, Марта стала його опорою та підтримкою. З передової він замовляв їй квіти, а вона у відповідь — пакунки з його улюбленими солодощами та їхні спільні фото. Чотири світлини Назар тримав у кишені бронежилета під час запеклих боїв, немов оберіг.
"Він казав, що у нього в житті є три кохані жінки — Україна, мама і я. Говорив, що я — його стимул рухатися далі. Він дуже хотів закінчення війни, перемоги й повернення до спокійного життя. Але при цьому Назар не думав залишати службу", — каже Марта Колбаснікова-Циган.
Перша ротація воїна була на Донецькому напрямку. Зі слів Марти, Назар з побратимами утримував Лиман до втрати контролю над містом 30 травня 2022 року.
"Коли вони відходили з Лимана, у п'ятницю ввечері він зателефонував і я вперше почула в його голосі втому, страх. Назар сказав, що дуже хоче додому. І все, зв'язок обірвався. У неділю вранці він написав: "Я тут". Це був найщасливіший день", — пригадує дружина.
"Назар дуже поспішав жити й не хотів чекати"
Після оборони Лимана у липні 2022 року Назар приїхав у відпустку додому. Для Марти, яка не бачила його два роки, це було несподіванкою.
"Я йшла додому. Він мені зателефонував і спитав, що роблю. Підходжу до будинку — біля паркана стоїть великий букет квітів. А Назар заховався за автомобілем. Ми разом проводили час, а тоді він почав розмови про одруження", — розповідає Марта.
Назар мріяв про велику сім'ю. Він хотів мати трьох дітей. У вересні 2022 року Назар освідчився Марті.
У жовтні під час 10-денної відпустки молодята одружилися.
Вони побралися у вишиванках, які Назар доручив обрати Марті, і сказали свої обітниці один одному на вухо.
"Нас двох вбила війна: його — фізично, а мене — морально"
Після одруження Назар Циган повернувся на фронт. Цього разу — у Серебрянку Бахмутського району. Марта пригадує: йому радили залишити обручку вдома. Але Назар не знімав її до останнього подиху.
"На 14 лютого я подарувала йому книгу "Митний кодекс України". Товстезна книжка, написана маленькими літерами. Після служби Назар планував працювати на митниці й хотів готуватися. Він так і не дочитав цю книгу. Просто не встиг", — каже дружина полеглого воїна Марта Колбаснікова-Циган.
Востаннє подружжя розмовляло 19 березня 2023 року. Тоді, пригадує Марта, вони говорили телефоном декілька годин поспіль.
"З ним ніколи не було сумно. Назар дуже любив історію, мав прекрасну пам'ять. Поки він відпочивав, ми поговорили про все на світі. Навіть не думали, що може щось трапитися. Ніколи не розмовляли про смерть. Хоча, напевно, якби я могла повернути час назад, я б обов'язково його запитала: що мені робити, як далі жити, як зібратися", — говорить дружина Назара Цигана.
Наступного ранку Марта збиралася в університет. Вона не одразу почула телефонний дзвінок. Коли підійшла до телефону, побачила пропущений дзвінок від побратима Назара.
"Я до нього передзвонила і почула розгублений голос. Він мені сказав найстрашніші слова: "Бойок — "двохсотий". Пізніше ми вже спілкувалися з побратимом і він сказав, що Назар за декілька днів до загибелі щось відчував. Зі мною він таким не ділився, бо знав, як я за нього хвилююся", — розповідає Марта Колбаснікова-Циган.
З її слів, Назар загинув не одразу. В його легеню влучив уламок, і доки прибігли бойові медики, почав задихатися.
"Він сказав побратиму, що це, напевно, кінець, але він не хоче помирати. Поки мого чоловіка везли до найближчої лікарні, дорогою він помер. А я в той час навіть не підозрювала, що мій коханий вже не тут. Я не розумію, чому нічого не відчула. Нас двох вбила війна: його — фізично, а мене — морально, духовно. Померли всі наші плани, мрії, сподівання на майбутнє", — каже Марта.
"Я дуже рада, що ми вдвох у наші роки знали, що таке кохати й бути коханими"
На прощанні з Назаром Марта стояла біля домовини чоловіка в його бушлаті, удвічі більшому за неї.
"Спочатку я звинувачувала себе в цьому. Чому він не може жити, а я тут продовжую існувати? Хоча точно знаю, що Назар хотів, щоб я була щасливою. Людям може здатися, що в мене все добре. Вже все забулося, все прижилося. Але ніхто не знає, що відбувається, коли я приходжу додому і замикаю двері", — говорить дружина полеглого воїна.
Марта дає волю емоціям тільки тоді, коли приїздить до Назара на кладовище. Коли у неї стається щось добре або погане — їде на могилу й ділиться з ним, бо Назар був не лише її коханим чоловіком, а й найкращим другом.
"Він забрав величезну частину мене. Але замість цього залишив всього себе в мені. Він завжди буде жити тут. Я дуже рада, що ми вдвох в наші роки знали, що таке кохати й бути коханими. Це — дуже сильне почуття, яке нам пощастило пізнати та відчути разом", — говорить дружина загиблого воїна.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
