В Івано-Франківську втретє стартував міжнародний фестиваль короткого метру 4:3. Він триватиме до 1 жовтня в одному з місцевих кінотеатрів, палаці Потоцьких та Підземному переході "Ваґабундо". Про ретроспективні покази українського класичного кіно від Довженко-Центру, експериментальне кіно та програму заходу в інтерв'ю Суспільному розповів засновник та програмний директор фестивалю Олександр Гойсан.
Як відбирали фільми на фестиваль 4:3
— Є такі фестивальні платформи, через які дуже зручно працювати. Ти можеш реєструвати через них свій фільм як режисер, і одночасно там зареєстровані тисячі різних фестивалів. Ти "заливаєш" фестиваль в цю базу. Велетенська кількість авторів по всьому світу моніторять її, бачать цей фестиваль й одразу на нього подаються.
Коли був перший фестиваль, я подумав, що ми не робитимемо платну подачу, як в багатьох інших. І в разі, якщо твій фільм не відбирають, гроші тобі ніхто не повертає. На першому нашому фестивалі ми, здається, відібрали десять фільмів на міжнародний конкурс.
У 2023 році ми зробили так, що безкоштовно відкрили фестиваль на перший місяць подачі, а далі вже закрили його під платну заявку. Нам надіслали приблизно 500 робіт. Але нам пощастило, що з них були приблизно 50 фільмів 4:3.
Я та програмний координатор Валерій Гриша (він — мій одногрупник), ми разом передивляємося кіно, обговорюємо і формуємо програму.
Буває, що його щось дуже зацікавить, а мене — ні. Ми починаємо дискутувати, чи дійсно в цьому щось є. У нас цього року щось схоже вийшло в національному конкурсі. Мені сподобався один фільм, Валерію — інший. Він нічого не бачив в тому, що мені сподобався, і навпаки. На всіх інших стрічках ми наче зійшлися, а з цими двома не розуміли, що робити. І ми вирішили взяти обидва. Ці два фільми — авторів-початківців.
Різноманітність учасників
— У нас в конкурсі є фільм Флоріана Юр'єва, який помер кілька років тому. Це — такий український архітектор, який побудував в Києві летючу тарілку біля метро Слобідська. Дуже цікавий чоловік. Крім того, що він був архітектором, ще сам створював музичні інструменти, писав картини та робив кіно.
І от український режисер Олексій Радинський кілька років тому зняв про нього фільм, про його боротьбу із забудовниками, щоб зберегти цю тарілку. Поруч з нею розташований один з найбільших торгових центрів у Києві, який належить азербайджанцю. Він тісно пов'язаний з РФ, з російськими олігархами. І він хоче там збудувати другий центр. Олексій Радинський знайшов ці старі плівки Юр’єва десь в нього на дачі. І він використав їх у фільмі "Портрет Юр’єва". Це — дуже експериментальні кадри.
Ми цю стрічку теж відібрали на конкурс. Просто вирішили, що ніхто ніколи в житті собі цього не дозволить, щоб отака наративна, експериментальна, взагалі німа стрічка була на фестивалі. Там нема звуку. Ми будемо дивитися її на німому екрані, й у нас кожен раз буде оригінальна звукова доріжка — шум самої аудиторії. Тільки кадри, тільки плівка.
Ну як таке кіно може бути одночасно в конкурсі з ігровим фільмом "ГКЧП" Аркадія Непиталюка? Він — класний, але він — дуже чіткий. Є зав’язка, розв’язка — все дуже чітко побудоване в структурі ігрового кіно.
У нас — купа повнометражних фільмів. Загалом ми самі ставимо себе в ці рамки короткометражного кіно, самі маніфестуємо і показуємо ці фільми. Мені здалося, що це — таке дитяче бунтарство.
Фестиваль в контексті війни
— Ми ж не декларуємо, не кажемо всюди: "Через повномасштабне вторгнення РФ в Україну…" Ми не кладемо ці всі формулювання, щоб маніпулювати контекстом. Це не має ніякого значення. Але, звісно, ми пишемо про це.
У нас зазначено, що другий рік ми половину від цієї плати, яку кидають автори за подачу фільму, переадресовуємо. У 2022 — на потреби Франківського драмтеатру. Цього року ми співпрацюємо з фондом "Порт Франківськ", які якраз роблять дрони FPV. І ми перекидаємо частину суми просто на їхні потреби. Ми співпрацюємо з ними, як партнери, й продовж всього фестивалю будемо збирати гроші.
Робота з творцями за кордоном
— На мою думку, ці люди, які за кордоном, їм байдуже. Багато хто думає, що війни насправді немає. Показ фільмів сприяє тому, що вони знаходять це для себе заново, просто якусь нову інформацію.
У нас програма так і називається "Перевідкриття" якраз у контексті ретроспективного класичного українського кіно, яке ми робили спільно з Довженко-Центром.
Звісно, є купа повнометражного кіно, яке ніби-то мали б всі знати, яке мало б десь транслюватися в залах, яке ніде і ніколи зараз не транслюється. Його — велика кількість, але про нього ніхто не чув. І якраз зараз у Довженко-Центрі знаходять таке кіно, відновлюють його. Тому що зазвичай, якщо ми говоримо про радянський час, там була дуже неякісна плівка. Якщо брати оригінальні оцифровані копії — вони дуже жахливої якості. І Довженко-Центр зараз займається тим, що роблять це кіно в 4К.
А ти просто показуєш це кіно в Берліні — відновлену копію "Цвітіння кульбаби", і люди ідуть на цей фільм, дивляться українське кіно і ці думки в них самі собою виникають. І їм не треба кричати про те, що в Україні відбувається війна. Вони просто дивляться українське кіно і самі згадують про це. Воно працює у зв'язці. Будь-що українське підсилює всі ці контексти. Ось це "нагадування" працює таким чином. Мені здається, що це зараз — набагато краще. Бо коли постійно кричать про щось — людям хочеться затулити вуха. А коли ми показуємо українське кіно — вони тримають ці вуха відкритими.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
