Степан Петраш на псевдо Данилко — родом із села над Луквою у передмісті Галича. Чоловік "мав за честь" пережити чотири окупації — польську, радянську, німецьку та ще раз радянську. Коли йому було 15 років, склав присягу Юнацтву ОУН й не порушив її дотепер.
За участь в Українській повстанській армії він отримав десять років ув'язнення в таборі на півночі Росії й понад чверть століття не мав права на повернення додому.
Про членство в ОУН, дві — підпільну і таборову — великі любові, арешт, вірність присязі та продовження боротьби за самостійну Україну Суспільному розповів учасник Воркутинського повстання 1953 року, вояк УПА Степан Петраш на псевдо Данилко.
Село над Луквою і дві окупації
Повстанець народився у 1927 році у передмісті Галича — селі Залуква. Його батьки були селянами-хліборобами — багатшими від бідних, але біднішими від багатих.
"Тато відвоював у австрійській армії два з половиною роки. Потім, коли у Києві настала Україна, пішов воювати на схід із червоною бандою. Гнали їх аж до Дону. Служив батько у штурмовому батальйоні УГАУкраїнська галицька армія, УГА — це збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки., допоки не настала польська окупація", — розповідає Степан Петраш.
Чоловік пригадує, тільки-но він закінчив у 1939 році шість класів української школи з польськими учителями, як у вересні того ж року зі сходу завітали "червоні визволителі".
"Час був важкий, пішли арешти, вже тоді треба було готуватися до відходу в ліс", — каже Степан Петраш.
"Я, взявши в руки зброю, клянуся перед нацією"
За німецької окупації у 1942 році відновилася робота Станіславської торговельної гімназії, яку до того ліквідував радянський режим. За словами Степана Петраша, керівником адміністративного курсу тоді був син Івана Франка — Тарас, а директором гімназії — автор пісні "Гуцулка Ксеня", композитор Роман Савицький.
При навчальному закладі активно діяло підпільне Юнацтво ОУН. Втім, пригадує повстанець, німецькі окупанти також розстрілювали членів цієї організації. Іноді без суду.
Степан Петраш майже одразу вступив у молодіжне угруповання, коли на нього — гімнастичного та ризикованого — звернули увагу старші.
Двічі на тиждень після занять в гімназії студенти збиралися у хаті на околицях Станіслава. Потайки вивчали топографію, історію України, способи конспірації та поводження зі зброєю.
"Нас ознайомили з декалогом ОУНДекалог ОУН — 10 заповідей українського націоналіста, автором якого є Степан Ленкавський. . Дуже важливо, що з нас готували не пропагандистів, а справжніх українських патріотів у дії", — розповідає Петраш.
Чоловік до сьогодні пам'ятає слова присяги.
Перед відходом у Станиславівський тактичний відтинок "Чорний ліс" Степан Петраш отримав свій позивний, яким користується протягом 80 років свого життя.
"Каже мені старший побратим Шугай: "Слухай, Степане, ну а псевдо?" Не довго думаючи, відповідаю: "Данило!" Бо у нас у Галичі король Данило був. А Шугай мені: "То трохи зависоко". Тоді я вирішив бути Данилком", — пригадує вояк.
У повстанцях
Степан Петраш виконував диверсійні завдання та брав участь в операціях з ліквідації зрадників. Пізніше повстанець три місяці був районовим станичним.
"Яких ми помилок тоді наробили! Червона розвідка постійно провокувала нас на неприємні справи. Кидали фейкові чутки про зрадників серед повстанців. Була біда з тим, поки ми не звикли й не навчилися розрізняти, хто ворог, а хто — ні", — говорить Данилко.
За його словами, зі зброєю скрути не було. Ще за німецької окупації повстанці викопали на польовій дорозі Галич — Калуш у землі камери схову для стрілецької зброї. А над складами посадили черешні.
У складі спецбоївки окружного референта служби безпеки Михайла Нагнибіди на псевдо Артем Степан Петраш був розвідником. Організовував перехід сотень та куренів з гірських регіонів на рівнинні — туди, де був хліб. Окрім цього, займався виховною роботою, аби не було диверсій проти повстанців.
"Нам пощастило. В нашу групу дали суперрозвідницю Ольгу Чемерис на псевдо Дніпрова. Вона була зі сходу і відрізнялася від наших людей — її приймали за фронтовичкуФронтовик — той, хто перебуває або був на фронті в чинній армії. У 1940-х роках фронтовиками називали радянських солдатів. . Перфект знала російську і вільно пересувалася містами", — пригадує боєць.
Дніпрова була дружиною Артема. Данилко та ще кілька повстанців супроводжували її до теренів Станіслава та Коломиї, аби інші підпільники не приймали її за "совітку".
"Коли її чоловік загинув у бою, Ольга перейшла у групу Михайла Дяченка. Її зловили через рік і, щоб звільнитися, вона дала підписку про співпрацю з енкаведистами. Дяченка Ольга не видала, тому її розстріляли у Станіславі у 1950 році", — розповідає ветеран УПА.
Після здобуття Україною незалежності Ользі Чемерис посмертно відмовили в реабілітації. Дніпрова досі вважається злочинницею.
"Мене на Воркуту, а її — в Магадан"
Степан Петраш каже, що за життя мав дві любові: одну юнацьку, а іншу — справжню. Однак чоловік досі називає свою першу кохану лагідним іменем Богданка.
"На вечорницях до Андрія ми, молодь, грали в "пошту" — передавали один одному записки. І вона написала мені "Ти — симпатичний, але химерний". Ось ці дві фрази — а мене ніби струм пройняв", — каже Данилко.
Богдана Дирда у 18 років стала районною провідницею у жіночій сітці під псевдо Богуславна. Вона відповідала за зв'язок, вчилася надавати першу медичну допомогу.
"Бути у підпіллі — трагедія її сім'ї. Батька застрелили, коли "червоні" прийшли. Старший брат Любко загинув у підпільній друкарні, сестра Ольга померла у Воркутинському таборі. Молодшого Михася також судили. Словом, страшно розправилися з родиною", — розповідає повстанець.
Данилко і Богуславна були разом майже рік, коли хлопця заарештували. Дівчину спіткала така сама доля через півтора року.
Арешт і ув'язнення
Попри те, що служба Степана Петраша проходила на Прикарпатті, він не бачився з рідними більш ніж пів року. 11 березня 1945 року під час спроби потрапити додому Данилка у хаті із розсекреченим зв'язком упіймали енкаведисти.
"Скрутили руки й кажуть: "Зливай воду". У мене був гарний самозарядний пістоль, а облавники ходили з карабінами на шнурику. Їм не давали добру зброю. Один з них забрав у мене з портупеї пістоль і показав, щоб я мовчав. Я натяк зрозумів", — пригадує Степан Петраш.
На суді це йому потім допомогло. Вояк каже, якби його спіймали зі зброєю, то дали б 25 років або повели на розстріл. Далі — місяць допитів і холодна пивниця. Слідчий-узбек, який не знав ні російської, ні української мови, бив його до втрати свідомості.
"Пізніше дали справу нібито доброму слідчому — українцю, який не бив. Він змусив вписати бодай ту інформацію, яка збігалася зі свідченнями ястребківВинищувальні батальйони (в народі — "стрибки", "ястребки" від російського "истребительные батальоны" — "винищувальні батальйони") — воєнізовані формування, створені з місцевого українського населення для захисту радянської влади та господарства й боротьби проти українського підпілля в регіонах.. Я вигадав історію, вказав провідника, який загинув, і написав, що був там, де мене не було", — розповідає Данилко.
У травні 1945 року військовий трибунал військ НКВС Станіславської області засудив повстанця до десяти років позбавлення волі за статтями 54-1 "аСтаття 54-1 "а" Кримінального кодексу УРСР — зрада батьківщині: розстріл або позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна" та 54-11Стаття 54-11 Кримінального кодексу УРСР — всяка участь у контрреволюційній організації передбачених у цьому розділі: заходи соціального захисту, зазначені у відповідних статтях цього розділу Кримінального кодексу УРСР.
Під час пересилки у Львові Степан у передостанній раз побачив матір Каролину. Жінка пройшла пішки 120 км, аби бодай на відстані побачити сина. Далі — Київ, Хутір-Михайлівський, Москва, Печора, кінцева зупинка — Воркута. Данилко пригадує, що не всі в'язні доїхали живими. За його словами, померлих у дорозі викидали з вагонів на сніг.
"Страшно хотілося їсти. Нам видали мішки-матраци і я одразу виміняв свій у німця на хліб. За це я мав кару — три роки спав на голих нарах, бо новий матрац не давали", — пригадує повстанець.
Воркутинське повстання
Поборовши у Воркутлазі акліматизацію та цингу, Степан Петраш знайшов у таборі інших повстанців. Разом вони утворили підпільну організацію.
"Бо був час, різне пробували. Думали, що далі буде? Коли нас розстріляють і чи взагалі розстріляють? Дійшли до того, що нам треба мати якусь зброю свою", — каже Данилко.
Наприкінці 1951 року таємне об'єднання українців налагодило виробництво ручних гранат. Повстанець пригадує, їх виготовляли під час роботи в шахті. Використовували амоніт та інші вибухові матеріали, а також водопровідні труби для оболонки.
"Нічого не робити — означає чекати, коли нас поведуть на смерть. А так вирішили з хлопцями, що вмирати один раз. Якщо доведеться — так хоча б з музикою. Виготовили кількасот гранат", — говорить Степан Петраш.
З його слів, задля конспірації гранати прямокутної форми обливали розтопленим милом і набивали штамп господарського мила. У такий спосіб на територію в'язниці з шахти занесли дві міни та кілька гранат.
Після смерті Сталіна люди на шахтах комбінату "Воркутуголь" страйкували. Повстанець пригадує, вимоги були такі: звільнити полонених, засуджених неповнолітніх, негромадян Радянського Союзу, жінок з дітьми; переглянути усі справи засуджених; зняти решітки з вікон бараків; на ніч бараків не замикати; зняти з в'язнів номери.
"Повстання робили, як Леся Українка написала: "Без надії сподіваюсь". А на що нам надіятися? У в'язниці ніякої надії нема. Керують тими рабами вічними, і ми помремо у цих таборах голодні та змучені. Вирішили хоч якось боротися", — каже Данилко.
20-денне Вокрутинське повстання завершилося. З-понад п'яти тисяч політв'язнів чекісти обрали групу активних страйкарів — 22 людей разом зі Степаном Петрашем — вивели у тундру і оточили.
"Хтось попереду крикнув: "Хлопці, нас ведуть на розстріл!" Ми повірили. Але ніхто не боявся, бо страх є лише у бою. Ти боїшся, щоб тебе там не підстрелили. А тут — спокійно", — пригадує чоловік.
В’язнів тоді не розстріляли. Їх рік тримали у таборі посиленого режиму.
"З малої зони — у велику"
6 жовтня 1954 року, за два місяці до завершення терміну ув'язнення, Степана Петраша відпустили на волю. Втім, каже повстанець, зі зненацька зваленою на його плечі свободою не знав що робити.
"Надворі — зима, сніги, мороз. Вертаюся на прохідну і прошу пустити мене в зону переночувати. Чекісти реготали з мене, мовляв, не було ще в нас такого, щоб зек просився ще раз у в'язницю", — розповідає Данилко.
На волі чоловік дізнався, що його залишили на "вічне поселення" у Воркуті без права прописки на Батьківщині. Змирившись із цим, він спробував привезти з Магадана Богданку. Однак його кохана з підпілля одружилася з іншим.
"А це — справжня любов"
Стефанія Кульчицька з'явилася у житті Степана Петраша спонтанно. Так само учасниця підпілля, донька сотника УГА, вона брала участь у визвольних змаганнях на Самбірщині під псевдо Криця і відсиділа термін у таборі на півночі Росії.
"То була дівчина-мрія! На четверту нашу зустріч я вже мав розроблений план. Беру Стефу за руку і кажу її мамі: "Благословіть нас", — пригадує повстанець.
Данилко обвінчався із коханою у сорочці, вишитій знайомими жінками-політв'язнями — зокрема землячкою Марією Скрентович. За дві ночі до розпису його наречена вишила таку саму і собі.
"Рідне" НКВС
Молода сім'я виховувала первістка у патріотичному дусі. Їхній Тарасик змалку знав українську мову, попри те, що в оточенні це не було популярним рішенням.
"У Воркуті наші колишні в'язні не хотіли вчити дітей рідної мови. Казали: "Буде, як біла ворона. Тяжко йому буде без знань російської", — каже повстанець.
Степан Петраш робив спробу запровадити в одній зі шкіл на чужині вивчення української мови. Чоловік навіть віднайшов з числа колишніх політв'язнів дипломовану вчительку, однак вердикт був негативний.
"Директор пішов до закріпленого до школи енкаведиста. Викликає мене до себе: "Що ти надумав? Яка українізація?" Я відповів, що маю право. А він: "Ти давно із зони звільнився? Хочеш туди назад?" — переповідає Данилко.
Майже через 20 років Степан і Стефа дочекалися дозволу на виїзд із Воркути. Переїхали спершу на Львівщину, згодом поселилися на Прикарпатті — у Калуші. Повстанець каже, коли їм видавали паспорти, то робили у них ледь помітні позначки, щоби було видно, що це — колишні політв'язні.
"Що у Червонограді, що у Калуші до мене приставляли партійних діячів, які стежили за мною та доповідали про все місцевим відділкам КДБ. Ось так хвіст "рідного" НКВС тягнувся за мною аж до незалежної України", — каже чоловік.
Третя молодість
Дружина Степана померла у 2010 році. Разом подружжя прожило 54 роки, за які встигли виховати двох синів, двох онучок та одного внука.
Зараз Степан Петраш мешкає у Калуші на останньому поверсі п'ятиповерхівки. Рік тому подолав хворобу, але зберігає жвавість і, за його словами, досі може вступити у бій. Тому наголошує, що його ще не варто списувати з рахунку.
"Не кажіть калуським жінкам, скільки мені. Бо вони перестануть зі мною вітатися. А який я старий? Мені всього-на-всього за два місяці буде 96 років. То є третя молодість", — жартує упівець.
Степан Петраш дуже любить гостей, а раніше, протягом 30 років, часто і сам ходив до школярів і студентів. Каже, кращої за українську молодь немає, але з нею треба працювати.
"Не уявляю собі звільнення від того великого обов'язку, що я — українець. Зрештою, ми й не припиняли боротьбу за суверенну державу. Та зараз нам потрібна тільки перемога, бо сьогодні герої на полі слави кладуть свої голови за Україну", — говорить повстанець.
Читайте також
- "Хотілося мати свою державу". Історія 93-річної зв'язкової УПА Єфросинії Малиновської з Івано-Франківщини
- Таємне весілля, дитина з криївки та заповіт. Як чотири покоління підпільників УПА Cулими та Калини воюють за Україну
- Дитинство у підпіллі. Історія 8-річного зв'язкового УПА з Івано-Франківщини Івана Палагіцького
- "Сталін помер — може тебе не розстріляють". Хорунжий УПА "Спартак" з Прикарпаття
- Волонтерство в УПА і 32 арешти. Спогади 96-річного Олекси Слижука на псевдо Синиця
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
