Прикарпатець Назар Александрук воює в прикарпатській "десятці" в одній з найгарячіших точок на сході України. Його публікації у Facebook підписники назвали "Фронтовим щоденником". Про те, чи планує видати книгу з цими текстами, про що мріє на фронті й чому пішов добровольцем в українську армію у перші дні війни, військовослужбовець розповів у інтерв’ю Суспільному.
Назар Александрук народився і живе у Косові. За освітою – економіст. Зізнається: хоч у нього "все добре з математикою", але уявити себе працівником, який сидить в офісі чи кабінеті, не може. Він – приватний підприємець, батько двох синів. Каже, що найстрашніше для нього – не подати синам хороший приклад.
Батальйон, де воює Назар, визволяв від російських загарбників Бородянку. Його відео про те, як вони "звільняють дорогу від мін", стало вірусним.
Назар відповідає на запитання Суспільного після важкої дороги — пригнали новенькі авто.
Що спонукало вас писати щоденник? Чи плануєте видати його друком?
— Я б не називав це "Фронтовим щоденником". Скоріш за все, моя стрічка у Facebook — це щоденник мого життя. Саме моє життя, моя життєва позиція "завели" мене на війну. Тому це — "Щоденник мого життя".
Моя дружина питала в перші місяці війни, чи я щось пишу? У месенджері є функція "відправити собі повідомлення", і вона знає, що я часто собі відправляю свої думки. То я їй відповів, що взагалі нічого не записую. Але згодом, з перших чисел квітня, почав писати. Але видати це друком поки не планую.
Яка історія з фронтового життя вас найбільше вразила?
— Я — оптиміст, тому вважаю, що найбільш дивовижні історії — попереду. І вони пов'язані з перемогою. Зараз ще рано говорити, що є історії, які вразили мене найбільше. Все ще попереду.
Чи є історії, які не можете викласти зараз, але плануєте це зробити після війни?
— Можна писати про все, але не хочеться писати про негатив. Негативу й так вистачає у Facebook. Коли військові розповідають, що в них все погано з харчуванням, зі зброєю, з командуванням, що вони — гарматне м'ясо. Не хочу писати про болючі моменти, про втрати. Планую написати позитивний пост або зняти відео про стан в армії.
Хочу зробити публікації й розповісти про позитивні моменти та що не все так зле. Відео, коли "все погано", набирають мільйони. А я хочу зняти відео про свою історію. Коли я прийшов у військо, мене забезпечили одягом, з командуванням все добре, тому що молоді й хороші хлопці, з харчуванням взагалі проблем немає. І зробити експеримент, скільки таке відео набере поширень. Бо історії, які деморалізують, набирають багато переглядів. Тому цікаво, скільки моє відео набере.
Чому ви пішли воювати?
— 27 лютого вже був зі своїм батальйоном. Чому? Бо все просто: у моїй державі — війна. У мене — двоє дітей, дружина, Батьківщина. Пішов захищати їх. Іншого пояснення нема.
Що додає вам сил на війні?
— Сил додає мотивація. Я чітко розумію: якщо зараз не зупинимо ворога, то ми це передамо у спадок своїм дітям і онукам. Це — проста мотивація, яка допомагає бути сильним у боротьбі з окупантом.
Що було найбільш несподіваним на фронті?
— Несподіванок вистачає. Я ніколи не ставився до нашого ворога позитивно. Ніколи не чекав від Російської Федерації людського ставлення. Але навіть я не очікував такого звірства щодо мирних людей. Ці виродки змогли навіть мене здивувати.
Як місцеві ставляться до українських воїнів?
— Спочатку треба розповісти географію мого перебування на війні. Спочатку – Малинський район Житомирської області, потім стояли від Бородянки до Макарова — лінія фронту пролягала. А зараз — на території Донецької й Луганської областей.
Ні для кого не секрет, ставлення до українського війська під Києвом чи в Житомирській області набагато позитивніше, ніж тут. Хоча і тут треба розуміти, що проукраїнське населення виїхало, бо вони розуміли: якщо українська армія відступить, то проросійські люди їх здадуть.
Не можна сказати, що ставлення до української армії є негативне, воно — "холодніше". Менше вітаються, не такі щирі посмішки. Але загалом те населення, яке залишилося, позитивно сприймає українських бійців, тому що не від нас ховають пральні машини, холодильники й своїх дружин.
Відео з Бородянки.
До них приходить розуміння того, що вісім років тут стояла українська армія, все було спокійно. А коли приходить "рускій асвабадітєль с калбасой по 2, 20", то вони починають хвилюватися і до них приходить просвітління.
Тут більше людей, які стримано говорять про своє проросійське бачення. Вони — "проти війни" і "треба домовлятися", "колись жили дружно і в одній державі". Але є люди, які активно за Україну. Вони, коли допомагають, інтуїтивно оглядаються. Бо розуміють, що якщо прорветься російська армія (а така можливість є, бо ми зараз перебуваємо у можливому кільці), то їх здасть проросійське населення. Їх будуть за допомогу нам катувати.
Найбільш зворушливі ваші пости — про дітей. Як діти прифронтових територій сприймають війну?
— Діти не можуть повноцінно розуміти всієї небезпеки, де вони перебувають. Бавляться, посміхаються, вибухи їх вже не лякають. Найбільше лякає те, чому їхні батьки не зроблять усе можливе, щоб виїхати. А можливість виїхати є.
Якщо є вільний час, немає ніякого завдання і бачу дітей, то мені завжди цікаво з ними поспілкуватися. Це — діти, які граються з м'ячем чи їздять на велосипеді, а за 20-30 метрів прилетів снаряд, розбиті будівлі. А вони щасливі. На запитання, чи все у них гаразд, вони відповідають, що все добре.
Не знаю, як це зробити технічно, але ці діти повинні бути вивезені на мирну територію. Як це має організувати держава, якщо їхні батьки вирішили залишитися.
Про що ви мрієте?
— Я не з мрійливих людей, тому до війни не мав мрій. Завжди казав, що маю плани, до яких я йшов, які реалізовував. Це було пов'язано з бізнесом, із сім'єю, подорожами.
А зараз реально почав мріяти, тому що від моїх планів нічого не поміняється. Мрію про єднання в державі. Мрію, що ми завершимо цю війну і не передамо її наступним поколінням. Мрію, що люди зрозуміють, що в кожному з нас є частка відповідальності, щоб вирвати корінь проблеми цієї війни й вибудувати сильну стратегію співіснування з нашим сусідом.
Цей сусід нікуди не дінеться — ні після війни, ні після смерті Путіна, навіть після падіння цього режиму в Росії. Їхнє ставлення до нас кардинально не зміниться. Але ми можемо кардинально змінити наше ставлення до них. І вибудувати такі стосунки, щоб ця війна більше ніколи не повторилася.
Така моя мрія – що ми станемо монолітними. Нас ця біда об'єднає. Ми засвоїмо уроки, не забудемо, як забули голодомор, репресії. І пам'ятники стоятимуть українцям, а не катам. Не забудемо, коли будемо голосувати й кидати цей папірець у скриньку. Будемо ставитися до всього відповідально. І тоді, можливо, моя мрія стане реальністю.
Чим будете займатися після війни?
— Після війни повернуся до сталого алгоритму свого життя. Я жартую (але мої жарти часто справджуються): піду в полонину, спробую пожити там місяць чи три. Там тихо, спокійно. Буду писати.
Що найважче на фронті?
— Важких моментів вистачає. Найважче, втрачати людей, з якими ти знайомий. Як захисний механізм у перший місяць намагався ні з ким близько не контактувати. Бо коли ти близько познайомився, а потім приходить звістка, що цієї людини немає, то воно вибивало з колії. А зараз, через те, що, можливо, став черствішим або сильнішим, розумію, що, напевно, така доля. Тому легко знайомлюся. Тут багато мегапозитивних, мегакрутих людей. Хоча розумію, що можна втратити людину, з якою ти став близьким.
Чи багато з вами воює земляків?
— Земляків тут багацько. Це пов'язано з тим, що місце постійної дислокації моєї частини – в Коломиї, а батальйону – в Чернівцях. Це люди, які про війну знають не з лютого цього року, а вісім років.
Після 24 лютого призвали багатьох моїх земляків. Коли ми їхали, нас повний бусик був з Косова та Верховини. Тому, куди оком не кинь, тут – гуцули. Багато людей приходять, вітаються, молоді хлопці, яким 20-25 років. Вони мене впізнають. А я просто по обрисах впізнаю їхніх батьків і здогадуюся, хто вони. Є й старших багато. Всього району неможливо знати. Але заходиш на кухню, чуєш по бесіді наш діалект. Питаю: "Звідки?" "Стопчатів, Березови, Косів…" Дуже багато земляків.
Чи є можливість читати? Хто улюблений письменник?
— Можливість читати є. Але за ці три місяці не читав нічого. В ящичку, який нам передали волонтери з Косова, є книга про Симона Петлюру. Вона компактна, її можна кинути в рюкзак, вона не займе багато місця і не додасть ваги. Я вже кинув на неї око. Тому буду читати. Улюблений письменник — Василь Стус.
Як ви відпочиваєте?
— По різному. Базовий відпочинок – сон. Якщо є більше часу, я заходжу у Facebook. Хлопці перуть, готують їсти. Хтось просто сидить, медитує, якщо є тиша. Хочуть побути в цій тиші й відпочити від всього побаченого і пережитого.
Читайте також
- "Найважче на війні — не втратити віру" — командир кулеметного взводу з Івано-Франківська Назарій Кішак
- Нацгвардієць із Франківщини на псевдо Бандіт збив три літаки російських окупантів у Запорізькій області
- "Ми сильні духом, в нас козацька кров тече". Бійці "десятки" розповіли, як звільняли від військових РФ село Кухарі
- "Ласкаво просимо до пекла". Бійці 10 гірсько-штурмової бригади збили літак російських терористів
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
