Лемкиню Катерину Цюпик разом з батьками, трьома братами й двома сестрами депортували з рідного села Кальниця Ліського повіту (Польща) в 1946 році. Сім’ю привезли у присілок Ворониця тоді Станіславської, а тепер Івано-Франківської області, й поселили у старій хаті неподалік лісу.
Коли Катерині було вісім, на її подвір’я прийшли енкаведисти, щоб відмити руки й переодягтися після бою з повстанцями. Жінка досі пам’ятає звуки пострілів, що долинали з обійстя односельців Костишинів, на якому вояки УПА облаштували криївку.
Катерина Цюпик живе у Ворониці дотепер. Нині це — присілок з шістьома мешканцями й декількома покинутими хатами.
Суспільне розповідає історію депортованої лемкині й повстанського села-пустки на межі Івано-Франківської й Тернопільської областей.
"Мала, можна помити руки?"
Повстанці, які чинили опір радянським військовим у лісах довкола Ворониці, походили переважно із сусідньої Медухи — рідного села лицаря Листопадового зривуЗбройний виступ українців у Львові 1 листопада 1918 року, скерований на утвердження влади нещодавно проголошеної Української держави, яка згодом стане відомою як Західноукраїнська Народна Республіка Дмитра Вітовського. Тож у пошуках криївок загони НКВС проштрикували землю від одного села до іншого. Так дійшли до садиби Костишиних у Ворониці. Жителька Медухи Галина Костишак, яка переповідає Суспільному цю історію, каже, що криївка була облаштована у пивниці. Зверху — картопля, внизу — троє повстанців.
Про цю криївку пам’ятає і Катерина Цюпик.
"Вони [повстанці] навіть їсти варили. Але ніхто за це навіть з воронинських, певно, не знав. Аж потому вже почали розповідати, що вона [Костишин] їм їсти варила, що вони їй дрова носили", — пригадує жінка.
По дрова ходив син господарки хати, один із повстанців Михайло Костишин.
"Ми все питали: "Мамо, а хто їм їсти варив, а хто дрова носив, якщо вони в землі були?" Мама каже: "Бачиш, той Місько ходить у ліс повз нашу хату, стежку си витолочив догори по городі. Бо куди буде нести…" — розповідає Катерина Цюпик.
Через якийсь час енкаведисти, як говорить жінка, "винюхали" схрон. Ймовірно, зусиллями участкового із села Тустань на прізвище Голін. Восьмирічною дівчинкою Катерина чула, як тривав бій між військовими НКВС і вояками УПА.
"Як вони стріляли, то ми не знали, що то робиться на горі. А вони вбивали їх, а ті — їх. Казали, і що хтось із повстанців сам себе убив", — розповідає Катерина Цюпик.
Про те, що повстанці, ймовірно, розстріляли одне одного, говорить і Галина Костишак.
Після бою шестеро енкаведистів із собакою зійшли до хати Катерини Цюпик.
"Мама — на роботі, то я була сама. Боялася, бо бачу: воєнні прийшли, а я навіть не знала, чого і що. І пес великий мене обнюхує. Зайшли на подвір’я та й кажуть: "Мала, можна помити руки?" Кажу: та мийте. Чи обмастилися кров’ю, чи чим там. Бо ще той пес… Десь миделко загубилося… Вони думали, що то, може, я взяла, як то дитина може взяти собі. Пам’ятаю, як нині. І тому пес так обнюхував. Порозкладали там своє, помилися, перебралися і поїхали", — пригадує Катерина Цюпик.
Наступного дня тіла повстанців забрали й поховали на цвинтарі. Хату Костишинів через декілька років розвалили й приєднали подвір’я до земель колгоспу. У 1990-х на її місці встановили пам’ятний хрест.
"Я не хотіла казати, що я лемчиха, бо з мене сміялися"
З Кальниці, що в Польщі, Катерину Цюпик, тоді — Подубінську, із сім’єю депортували, коли їй було чотири роки.
"Мама з татом не хотіли їхати, ховалися по лісі. Потім їх половили. Вони взяли все своє майно, що мали. Ну, не все, бо все на фіру не забереш. Але дві корови, двоє коней. Вони те везли з Польщі сюди", — говорить жінка.
Батька Катерини звали Василь, матір — Ганна, сестер — Ольга й Ірина, братів — Микола, Іван і Михайло.
"Жалкували дуже, шкодували, що їх сюди привезли, бо нічого не було тут. Хата стара. Мама з татом мали файну хату у Польщі, бо дідо побудував їм нову. І якраз у той час їх вивезли. А сюди привезли — яка була, таку й дали", — розповідає Катерина Цюпик.
Між депортованими українцями й жителями сіл, в які їх виселяли, часто виникали непорозуміння. Історія сім’ї Подубінських — не виняток.
"Я не хотіла навіть казати, що я лемчиха, бо з мене сміялися. Знаєте, як то молодь: "О, лемчиха прийшла". От зараз, як хто переїжджає і каже "лемки", то вже не є зневажливо. А раніше не дуже поважали тих лемків. Просто хтось, може, й на посміх мав. Не всі говорили однаково, розумієте? От наші мама з татом говорили так, як і тут говориться. А були лемки, що говорили по-іншому, то трохи насміхалися над тим", — пригадує Катерина Цюпик.
"Я тут не хотіла з жінками старими сидіти"
Незадовго після депортації у Вороницю батьки Катерини поїхали на роботу у східні області, щоб заробити грошей і побудувати нову хату.
"Працювали там, але мамі погано було, бо клімат не приймав. Приїхали назад і тут хату побудували", — розповідає жінка.
Батько Катерини помер, коли їй було 12. За два роки дівчинка поїхала на першу сезонну роботу.
"Сім років була на сезоні. У Вінниці, Запоріжжі, Миколаєві, Кіровограді (Кропивницькому — ред.) Бо я тут не хотіла з жінками старими сидіти. А вся молодь їде, то я де лишуся від них? Я собі їду: я хочу вбратися, взутися, а мама того не мала, бо тато помер", — пригадує Катерина Цюпик.
Покинутий костел у Медусі
Село Медуха розташоване за 13 кілометрів від Галича. Крім Дмитра Вітовського, там народився і жив вояк УПА Йосип Варнава. Про обох у селі пам'ятають і щороку вшановують пам'ять біля меморіальних знаків.
Колись, як розповідає місцева жителька Галина Костишак, у Медусі стояли княжі пасіки. Крім того, ще донедавна медухівчани займалися бондарством, але зараз це ремесло в селі фактично вимерло.
Нині в Медусі пустує римо-католицький костел Розарії Діви Марії 1913 року побудови. Радянська влада перетворила його на склад високотоксичних хімікатів, які пороз’їдали розписи й загалом серйозно пошкодили храм. Запах хімії всередині тримається донині.
Галина Костишак каже, що декілька років тому в Медуху приїжджали поляки й планували взятися за реставрацію костелу. Втім через те, що в селі немає римо-католицької громади, а відновлення такого храму коштує дуже дорого, ідею вирішили відкласти.
За її словами, залучати гроші для реставрації костелу планують після війни й облаштувати в ньому катехитичний центр.
Ворониця
У Ворониці, що за п’ять з половиною кілометрів від Медухи, проживають переважно пенсіонери. У декого є газ, решта людей опалюють дровами, як-от Катерина Цюпик. Пенсію, каже жінка, привозить поштовий автомобіль, ліки приносить фельдшерка з Медухи, а продукти можна придбати в автокрамниці, що приїжджає у присілок тричі на тиждень. Навідуються до жінки й рідні.
"Маю телевізор, радіо. Де, що інтересне в телевізорі, то люблю подивитися. Собі й висплюся біля телевізора, а тоді встану, подивлюся — перша година: Боже, а я чого так сиджу довго? Вже й змерзла... Мені скучно, бо син мій — на роботі у Франківську. І його діти роз’їхалися: один є в Німеччині — поїхав ще скоріше — а другого забрали на війну", — розповідає Катерина Цюпик.
Чоловік, брати й сестри Катерини вже покійні, й зараз жінка живе сама. Час від часу бачиться із троюрідною сестрою, також депортованою лемкинею, яка живе по сусідству.
"Так, як я жию, то не хочу передавати нікому. Хай вони [нащадки] живуть краще, ніж я. Я сильно бідила, бо коли була мала, тато помер. У 14 років пішла по сезонах. Мені не було дуже миле життя, але прожила, Бог дав, уже 84 роки", — ділиться Катерина Цюпик.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
