Військововослужбовець 109-ї бригади тероборони Роман Тимчак — із села Званівка Бахмутського району Донеччини. Він — етнічний лемко, нащадок лемків, депортованих опісля Другої світової війни з західних теренів Львівщини на Донбас. З початком повномасштабної війни, каже, його родина повторила долю старших родичів — була вимушена переселитися з рідних місць.
Роман має позивний Грузин. Він — піхотинець, пройшов "гарячі точки" Донеччини, брав участь у боях за Бахмут і Соледар.
Як це бути лемком з Донбасу, як це бути піхотинцем в українському війську та як це зберігати історію свого народу і бути на Батьківщині без Батьківщини — Суспільне Донбас розповідає історію лемка з Донеччини до Дня пам'яті про насильницькі депортації в 1944-1951 роках.
"Донбас — не моя Батьківщина, а от саме Званівка — оце Батьківщина. Крім Званівки, то вся Україна для мене однакова, немає різниці. Радянський Союз переселив на Донбас, Путін переселяє назад на захід України. Кожне покоління має собі шукати нове місце. Ніби на Батьківщині без Батьківщини".
Батьківська історія. Як лемків переселили з гір у степ
Родини батьків Романа у 1951 році примусово переселили з села Лісковате (зараз на теренах Польщі). Тоді Сталін віддавав землю полякам, а "бандерівців", 340 сімей, радянська влада змусила оселитись у селах Званівка, Верхньокам'янське і Роздолівка на Донеччині, каже Роман..
У Званівці були три етнічні групи — бойки, лемки та гуцули, зазначає Тимчак.
"Ми — лемки. Старший брат він любить все дізнаватись, знайшов карти: де, які поселення були. То він сказав, що ми — лемки".
"Мама згадувала, що пам'ятає, як везли в товарних вагонах їх, і що їх висадили в Сіверську, і вони близько 7 чи 10 кілометрів йшли пішки у Званівку. А батько пам'ятає, що їх всіх ведуть, і в землі забиті кілочки. І нитка — дратва така обтягнута. "Отам земля, кажуть, оце вашої сім'ї земля, працювати будете в колгоспі", — розповідає чоловік.
Паспортів не видавали, працювали за трудодні, підселили до місцевих, за рік пообіцяли дати дрова, солому, глину, щоб змогли збудувати будинок, веде Роман батьківську історію.
"Їх переселили з гір і їхнє перше враження було — це степи. Не посадка — просто степ, сухий бур'ян і перекотиполе. Глиняні, ґрунтові дороги — все, більше нічого немає, рівнина і вітер. Уявіть, вас вивезли в поле — живіть! І по 10-12 годин в колгоспі батрачте. Радянський Союз — "мрія" багатьох, як-то кажуть".
"У кінці 80-х років, я думаю, вони вже адаптувались. Тому, що коли в 90-х роках, коли ж поляки приїжджали це підіймали, зробили, щоб вони могли на Батьківщину приїхати та в них була можливість там залишитись, перевести свої родини в Польщу. То батько казав: "Ні, Донбас — це вже мій дім", — згадує Роман Тимчак.
Українська історія лемків Тимчаків
Романів батько вчив дітей не лише родинній історії, вдома вели розповіді про козацьке минуле України.
"Нам це все розповідалося з пуп'яшка. Так що ми були обізнані історією України. Батько в нас справжній патріот України був. Його і КДБ шукали, в нього прізвисько навіть було — Рухівець. Це була справжня проукраїнська людина у Званівці".
Старший брат Романа із дружиною, почавши вивчати власну етнічність, відкрив "Лемко- центр". Роман згадує і "Лемко-фести", якими була відома Званівка, і коледування, яке проводили його батьки.
"Перші вертепи — це не тільки лемки проводили, це і бойки, і гуцули — всі. Це був перший ешелон людей, яких перевезли. Вони запровадили коляду, це називається перебирані колядники. Також запровадили субіткуСубітка - обряд запалення традиційних вогнищ на Івана Купала. на Івана Купала і привезли з собою дуже багато свят, яких тут ніхто не святкував на Донбасі".
Слова та страви в раціоні родини лемків
В родини готували лемківські страви. Роман згадує домашні голубці: замість м'яса — картопля.
"Голубці з булі (картоплі) та з мачанкою, це от звідти страва, якої тут ніде немає. Воно набагато смачніше, ніж стандартні голубці. Також були вареники-капустяники — це картопля товчена, капуста квашена виварена і засмажка з цибулею, з мачанкою. То такі дві страви тут ніхто ніколи не їв. Мачанка — це сметана з засмажкою, прожарена на сковороді. Просто божественна їжа".
У родині завжди говорили українською мовою, але були й питомо лемківські слова: "Є такі слова які, наприклад, тут ніхто не знає, але в нас в сім'ї були, ці слова фігурували. "Пательня" — це сковорідка. Або от "жби"— це якби. І таких багато слів. Зараз вже батьків немає декілька років. Так, що вже з раціону ці слова починають вилітати у нас".
Війна лемка Романа Тимчака
Повномасштабна війна застала Романа в рідній Званівці. 24 лютого 2022 року старший брат повіз свою й Романову сім’ї в більш безпечний регіон. Роман — пішов до військкомату. Бойового досвіду не мав, каже він, потрапив до бригади тероборони, яка формувалася в Часовому Яру. Далі чоловік служив у "гарячих" точках Донбасу, зокрема в Бахмуті й Соледарі.
"Що розказувати? Війна. І смерть… Прийшов я солдатом-стрільцем. Піхота. Як всі, хто не служив. Ми — саме ті, хто сидить в окопі й терпить усі обстріли. Добре, що тоді, у 2022 році, у росіян не було FPV-дронів. Але в них було багато БК, і вони його не шкодували, насипали, як могли… Пліч-о-пліч ми воювали з 58-ою, 93-ою, 80-ою, 79-ою. У Бахмуті — ми з ними. Більшість боїв провели на вулиці Патріса Лумумби, на ній і бічних вулицях. Позиції – "Водяний", "Мисливець", "Альфа", "Дівіді", "Сорока", "Стєкло"… Там у нас були окопні, а в Соледарі — були вуличні бої. У вуличних боях багато чого залежить від вас — наскільки ви підготовлені, наскільки сильні, спритні. В окопі — від вас не залежить нічого. Снаряду 152-му по барабану, наскільки швидко ви вмієте скидати зброю, наскільки влучно стріляєте", — розповідає військовослужбовець.
Каже, поранень осколкових не було, мав контузії і крововиливи у мозок, які далися взнаки через рік. Тоді вперше поїхав у лікарню. Говорить: "Думав, на два тижні, а виявилося – на три місяці"
"Був випадок – ми відступали, потрапили в засідку і нас накрили дуже сильно. Мені під ноги прилетів снаряд. Ті, хто бігли позаду, казали: як жаба, ногами поперебирав, приземлився і далі побіг. Нічого, жодної цятки! Тільки запах… Коли біля тебе розривається снаряд – все пахне таким їдким запахом. Тоді я зрозумів, що таке – "нюхнути пороху", "та він ще пороху не нюхав". Будь-який обстріл – це дивом виживший піхотинець…".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
