Микита Шастун — боєць полку "Азов", з початку повномасштабного вторгнення він захищав Маріуполь. В боях за місто чоловік втратив брата, опинився в полоні в Оленівці та вижив під час теракту, який влаштували окупанти в ніч проти 29 липня. За їхніми даними тоді, загинули понад 50 українських захисників, кількість поранених невідома. За даними Офісу генпрокурора України, поранення дістали 130 людей. Микиту Шастуна повернули з полону під час чергового обміну 31 грудня. Публікуємо спогади бійця.
Маріуполь до великої війни
Я раніше служив у 21-му батальйоні 56-ї бригади у першій мінометній батареї, був головним сержантом взводу, прослужив там три роки. Був на околицях Донецького аеропорту під Донецьком. Ми стояли завжди у Красногорівці, Опитному, Водяному. Вивчав тактику, був на курсах лідерства — вчився на сержанта, я знав що таке бойові дії, як себе вести. Брат допомагав дуже морально.
Вважаю, що ми навіть не служили того часу, це була взагалі інша війна, повністю інша. Всі підлаштовуватися під умови, які нам ставлять, тому що ми не могли ворогу поставити свої умови війни.
На початку 2014-го дуже було багато проросійських настроїв [в Маріуполі]. Пам’ятаю, їдеш на навчання на автобусі, дивишся: прапор "ДНР" висить, ганчірка ця. І потім, ввечері, коли повертаєшся, вже прапор України, це змінювалося кожні 15 хвилин.
Але з часом, коли люди почали бачити те, що коїться у Донецьку, у Горлівці, в Луганській області, почали міняти свою думку і, так би мовити, вони приходили вже на бік України та не хотіли бути частиною Росії. Маріуполь — це українське місто. Становилося з кожним днем все більше, наші люди почали згадувати, хто вони є.
Для в мене все почалося 22 лютого, тоді подзвонив мені мій покійний рідний брат і сказав: "Розумієш, скоріш за все — війна повномасштабна". Я розумів це. Він запитав: "Що ти будеш робити?". Я на той момент був у запасі та розумів, що піду до Збройних сил у свій батальйон, але дуже хотілося б обороняти своє місто Маріуполь.
Я вважав, що велика війна буде, казав всім, але сам не вірив своїм словам, що буде повномасштабна війна з Росією.
23 лютого я приїхав в Урзуф на підписання контракту, але в мене не було деяких документів. Мене відправили додому в Маріуполь, сказали пройти медицину, здати кров. Вже 24-го о четвертій ранку мені подзвонив брат, сказав: "Почалося!" І цього дня я вже виїхав на позиції на оборону міста у Приморський район, там вже продовжував службу.
Маріуполь. Весна-2022. Оточення та нестача зброї
Дружину я відправив до свого батька у приватний сектор. Вона з донькою була в Маріуполі до кінця квітня під час обстрілу. Сусідні будівлі просто зносили танками, зносили "Градами", ФАБами, всім іншим. Мати виїхала на початку березня.
В мене був зв'язок тільки через "Старлінк" з мамою, двоюрідним братом. З дружиною зв'язку не було зовсім.
Брат помер 1-го квітня. Він просто не встиг упасти... тому що свою кулю і свій снаряд ти ніколи в житті не почуєш. Він його не почув: порвало артерії, ноги, живіт. Хлопцям, які були в той час з ним, теж дісталося, але хлопці залишилися живі. Наші медики намагалися врятувати його, але нічого не можна було зробити.
Я дуже хотів його забрати, мені сказали — заберемо вночі. Але дуже сильний артобстріл не давав. Дуже повалили будівлі, всі дороги побиті були, ми не могли добратися. Його заховали місцеві у розриві.
Вже повернувшись з полону я дізнався, що десь у серпні вдалося його знайти в Бучі в рефрижераторі. Мої мама, дружина моя провели ДНК експертизу, татуювання допомогло упізнати брата.
Я повідомив через декілька годин, що мій брат 200-йВійськовий термін, жаргон: 200-й означає вбитий, мертвий. 300-й - це поранений.. Це було найважче — казати матері, що брат 200-й. Було дуже важко, коли помер брат. Думки були — застрелиться, але я розумів, що, може, моя дружина жива.
Десь 10 квітня я зрозумів, що це — кінець. Я вже не думав взагалі про полон. Зброї критично не вистачало, тому що було оточення. Але озброєння не вистачало: тут потрібні були "Джавеліни" американські, "мухи" польські, потрібна була артилерія, але на початку це все було зруйновано.
Єдиний плюс оточення, казав мені командир, можна стріляти у всі чотири сторони — такий був військовий гумор.
Кільце в кільці. Прорив на "Азовсталь"
15 квітня — це переправа на "Азовсталь", яку ми прозвали "висадкою в Нормандії". Дуже важко було. Це був район порту, через центр вже пройшли "русаки". Вони пройшли до центру і до залізничного вокзалу — тобто зімкнули нас. Це було кільце в кільці, як називали його. Ми називали його — яйце в яйці.
14-15 квітня ми дізналися вже вночі, що буде прорив кільця і намагання висунутися на "Азовсталь". І 15 квітня знялись з позицій, я поїхав забрав хлопців, сіли, пригнули в машини та поїхали. Якось вдалося вижити, хоч бомбили всім: артилерією, корабельною артилерією, авіацією — летіло все і вся.
Але це був в нас кращий день у житті, грубо кажучи. Це зачистка в нас була така. Шість танків планували на наші позиції вийти з російською розвідкою. Але при дуже маленькій кількості людей з допомогою доброї артпідготовки, ми зайшли та добре дали "під хвіст".
Тактика в них була проста — тактика випаленої землі. В нас були перехвати, їхня одна машина "Граду" у день запускала від 600-800 ракет. Вони зносили приватний сектор, просто проходили. А по тактиці військових було видно, коли якась "спецура" заходить, чи коли "днрівці". Я думаю, якби у нас в Маріуполі був би тил, допомога авіації, то Маріуполь, тримався набагато довше — не хватало допомоги.
Це був полігон для російської авіації. Кожні 15 хвилин — ми вже не звертали уваги — масовий авіаудар. Що ми можемо зробити з цим — нічого. Авіаудари були постійно. Було важко. Дійсно, морально важко.
У глибині душі хотілось жити, але розумів, якщо привалить, то краще померти відразу, прямим ФАБом, щоб розірвало, і забути це все.
Командир "Редіс" сказав, що ми йдемо у полон. Не просто у полон, а як воїни. Виходимо з полону як воїни, є наказ скласти зброю та вийти задля збереження життя військовослужбовців.
Після слів "Редиса", про те що ми йдемо на три-чотири місяці, я розумів, що руським не можна вірити. І дуже хотілося, мабуть, як і багатьом, не тільки мені, застрелитися чи обороняться далі. Але наказ є наказ, і зробили, як наказав командир.
Полон. Оленівка. Вибух. Ніч пекла
В нашому бараці жило 350 чоловік. Ці подвійні койки разом ставили, і за потреби люди спали. На підлозі люди спали, у кого каримати, спальники були. Поміж ліжок на підлозі люди спали, на вулиці спали. Було важко, але до всього звикаєш.
Коли ми приїхали, перші дні тижня було дуже важко з їжею: 1/16 хліба давали, дві ложки каші, і були дуже великі перебої. Поснідати дали, потім через 17 годин пообідали.
Потім, коли розподілили по своїх бараках, вже стало легше. Людей перевели в інші місця, розвантажили Оленівку, і стало трохи легше.
За день до виводу прийшли та перевірили всіх людей, які є по списку. Ми не розуміли для чого це, всі сподівалися, що обмін буде. Але так не сталося — нас вивезли на промзону. Ми зайшли: це був цех виробництва металу. І там просто 200 ліжок стояло, все було зайнято, проходи були маленькі. Ми вже почали підозрювати.
Ми зрозуміли — щось не то, тому що нас почали огороджувати колючою проволокою. Буквально за два дні — в туалет, душ. Охорона почала рити окопи навколо нас. І ми вже розуміли, що щось буде. Для якоїсь акції тут знаходимось.
Так і вийшло. Першу ніч переночували, на другу, о 23:40, — почалися вибухи. І якраз прямо в наш барак і прилетіло. Поруч декілька прильотів — а потім саме в наш барак. Я чудом врятувався, не знаю, як вийшов тільки з контузією і маленькими уламками.
Просто горіли всі, хто живцем, хто не живцем.
Ми прорвали ворота і вийшли на дорогу на промзону, там вже стояла російська охорона з автоматами. Стріляли під ноги. Хлопці почали виносити інших хлопців. Я намагався надавати домедичну допомогу. Чекали медиків, нам ці руські накидали ганчірок, якісь бинти. Ні турнікетів, ні пневмотораксів, нічого не було. Просто штопали хлопців, як могли.
Поруч зі мною був медик — в нього були перебиті руки. Уламки потрапили йому у кісті і він не міг сам надавати допомогу. Я під його наглядом робив якісь процедури — бинтував, перемотував.
Медики до нас прийшли десь у першій годині ночі. Це були медики морпіхів та з маріупольського госпіталю, і вони хоч якось допомагали. Ми — їм, вони — нам.
Це було пекло, ніч пекла. Хлопців просто скидали у КамАЗи, штабелями клали поранених, вантажити закінчили ми о 8-й ранку.
Обмін командирів. Радість. Очікування в полоні
21 вересня обміняли командирів. Я так розумію, це було сплановано. Може, вони [росіяни] хотіли, викликати незадоволення щодо обміну командирів. Але навпаки: коли їх обміняли, ми порадувалися за них. Вони дома, значить і ми скоро будемо дома.
Ми знали, що готуються клітки. Ми казали, що давайте, швидше розстрілюйте, та забудемо це все. Ми розуміли, що цього не буде, це великий міжнародний скандал.
Після підриву барака нас перевели на ДІЗО. Невідомо чого нас не перевели до братів наших — до хлопців. І 37 людей жили у кімнаті шість на шість метрів. Тільки дерев'яні піддони — нічого більше. Таргани миші — все бігає по нас. Води не вистачало, технічної води не було, питної майже не було.
Там були "днрівці", деякі нормально до нас ставилися, були й ті, які не дуже. "Днрівці", до речі, дуже не люблять руських, руські дуже не люблять "днрівців". І це, як я зрозумів, норма: бо руські не люблять зрадників, а "днрівці" є зрадниками своєї країни.
Мене перевели з Оленівки у Таганрог 27 вересня, і до повернення з полону нічого не було зрозуміло. Не було зв'язку, не було ніякої інформації. Все, що казали ці охоронці, це те, що України більше нема. Питали: "Де твої родичі?". Я кажу: "У Києві". Вони кажуть: "Києва нема, ми все спалили". Ось це було важко. І потім були думки, що все ми тут до кінця залишилися.
Настала ніч, коли мене підняли о 5-й ранку, сказали: "З речами на вихід". Я вийшов, роздягнули, зняли на відео — типу нас годували, нас не били, все добре. Далі віддали наш військовий одяг, в якому ми заїхали. Потім нас тримали у маленькій камері. Було чутно, як охорона каже — все скасувалося. Ми розуміли, що то, мабуть, повинен був бути обмін, тому що там були хлопці з інших зон.
І вже на наступний ранок я прокинувся за 15 хвилин до того, як мене не піднімуть. Я проговорив слова своєї молитви, я помолився за родину, казав собі, що то повинен був бути обмін, але щось зірвалося, і потрібно чекати ще. Чекати, триматися. І через 15 хвилин — просто з речами на вихід. Я зібрав речі, і все було так само, але вже потрапив додому.
Це був незабутній день, перший політ на літаку. Перший гімн в автобусі. Я тримався і мріяв про цей момент — крикнути "Слава Україні".
Що відомо про вибух у колонії в окупованій Оленівці на Донеччині
Під час вибуху в ніч проти 29 липня 2022 року, який пролунав на території колишньої виправної колонії в смт Оленівка, була знищена будівля, де утримували українських військовополонених.
За даними російських окупантів, загинули понад 50 українських захисників, кількість поранених невідома. За даними Офісу генпрокурора України, поранення дістали 130 людей. Серед утримуваних були зокрема захисники Азовсталі.
В українській розвідці вважають, що російські окупанти не мали наміру обмінювати українських полонених в Оленівці та умисно стратили їх, щоб приховати тортури та умови утримання полонених. Генштаб ЗСУ повідомляв, що підрив колонії в Оленівці вчинили найманці ПВК "Вагнера" без узгодження з військовим керівництвом РФ.
3 серпня 2022 року генсекретар ООН Антоніу Гутерреш повідомив, що ООН запускає "місію по встановленню фактів" трагедії в Оленівській колонії. 28 вересня Уповноважений з прав людини ВР Дмитро Лубінець повідомив, що створена генсеком ООН місія, яка мала розслідувати теракт в Оленівці, так і не прибула в Україну.
11 жовтня на підконтрольну Україні територію повернули тіла 62 українських військових. Серед них були загиблі в Оленівці
Станом на 10 грудня 2022 року РФ утримувала в Оленівській колонії 150 українців. Україна закликає міжнародних правозахисників вимагати доступу до полонених в Оленівці.
5 січня 2023 року стало відомо, що Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш розпустив місію зі встановлення фактів удару по колонії в окупованій Оленівці.
29 січня 2023 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що минуло пів року з дня теракту в Оленівці, де утримували українських полонених, а належної реакції та успіху у розслідуванні немає.
Читайте також про Оленівку
Колонія в Оленівці: місце, що стало пеклом
"Жага рятувати життя": інтерв'ю військової медикині, яка пройшла "Азовсталь" та Оленівку
Лікувала поранених на "Азовсталі". Інтерв'ю медикині прикордонного загону про оборону Маріуполя та російський полон
Пройшла блокпости окупантів. Історія нацгвардійки Марії, що вийшла з Азовсталі
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
