Вони рахують "вильоти" та "прильоти" збитками окупантів, вони знають "пристріляні для картинки" місця у Донецьку і з радісним здивуванням відзначають стрічки українського спротиву на луганських парканах. Давати інтерв'ю жителі захоплених Росією Донецька та Луганська погоджуються виключно анонімно, адже наражаються на, без перебільшення, смертельну небезпеку. Відповідати на питання можуть лише за допомогою VPN-серверів. Ми попросили їх написати листи з окупації із думками про рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Автори визнають: 24 лютого не було неочікуваним, навпаки — велика війна, її найжорстокіша фаза, стала для них надією на звільнення.
Суспільне Донбас публікує ці повідомлення із невеликими скороченнями, залишаючи авторські емоції та лексику.
Донецьк. Лист перший. "У нас з’явилась надія"
"…Я досі не змирився з окупацією. Я чекаю на Україну вже 9 років. З першого березня піде відлік десяти рокам. І весь час я був впевнений: не лише Путін винен. Винен кожен росіянин. Московія сама не піде з окупованих територій. Я чекаю на наші танки у Донецьку.
Для мене найтяжчі роки були не 14-й, 15-й чи 16-й, коли ще жевріла надія на звільнення, а 2017-2018, коли стало зрозуміло — ніхто нас визволяти не збирається. Образ "самі винуваті" вміло нав’язали і приліпили до нас намертво. Довелося думати, як виживати саме з такою позицією Батьківщини.
Якщо чесно, то саме з початком найстрашнішої та найкривавішої фази війни у нас з’явилась надія! До багатьох також, сподіваюсь, дійшло, що московитів можна і не кликати, що зрадників, ждунів вистачає по всіх областях України, що Донецьк з самого початку чинив спротив як міг. Сподіваюсь, з часом винних у здачі території все ж таки знайдуть, хоч їх і шукати не треба, і покарають. Бо дозволяти таку тривалу окупацію своїх земель не можна було ніяк!
За цей час тут встановилось фейкова квазідержава зі своїми структурами і каральними органами влади, на повну міць увімкнулась пропаганда — і в результаті ми отримали зомбоване населення.
Але найстрашніше — це діти. За дев’ять років в таких умовах виросли діти. Школи, батьки, телевізор і оточення зробили свою справу. Але попри все це я, що прожив тут весь цей час, впевнений — не все втрачено. За правильного підходу влади та грамотній роботі з населенням, за змін до законів (наприклад, статут "не громадян", на який згоден і я для себе), у нас є шанс повернути більшу частину населення. З приходом України тут буде Україна! Крапка".
Донецьк. Лист другий. "Всі знають, що і куди літає і хто вбиває"
"Для мене це не було шоком або несподіванкою, бо я знала, що рано чи пізно це станеться, ще з моменту оголошення результатів виборів 2019.
[В день вторгнення] Намагалась зв'язатись з тими з друзів та знайомих, що жили в Києві та довкола, в Харкові та Маріуполі. Ті, що виходили на зв'язок, здебільшого не усвідомлювали, що буде далі і не знали, що робити. Більш обізнані вже знаходились в заторах на прострілюваних шляхах до кордону.
А навкруги мене раділа місцева "вата", якій розказали, що "ось тепер нам усе "звільнять" і ми усюди поїдемо без блок-постів". Вони ще не знали, що їхати буде вже нікуди і нікому — багато з них або їхніх родичів, здебільшого чоловіків, не дожили до річниці "початку визволення", або звалили з території "сонячних республік" […] Багато з тих, хто хотів жити в "раісі" та весь цей час не міг зібрати валізу, магічним чином її зібрав-таки та чухнув в омріяну країну, якби ж ще не ціною тисяч жертв...
Так, весь цей час поряд гинуть люди, і нам тут вдається якось жити, тільки відключивши емоції. Не скажу, що не страшно всім патріотам, скажу за себе. Кожен вибух, що я чую з 14-го року, наближує час перемоги. Якщо це "вильот" — це (багато)річна пенсія або зарплата якогось терпіли з рашки, що не сміє протестувати, ще один цвяшок в труну економіки агресора. А оскільки точністю вони не страждають, жертв там, куди прилетить, може не бути взагалі. А кожен "приліт", якщо прилітає "по ділу" — це мінус смертоносні зброя ворога та чмобіки.
Є окремий вид прильотів, вильоти яких чує та бачить все місто — це коли орки гатять по Донецьку з Донецька, зараз дуже актуальний вид пропаганди, через 15 хвилин "преса" вже на місці та знімає, захлинаючись в екстазі ненависті та чомусь не боячись повторного прильоту... Отак і живемо, всі знають, що по пристріляним орками ще з 14-го року місцям, як от Критий ринок, ходити не бажано, особливо у другій половині дня.
Вони хотіли нас налякати та упокорити. Та не на тих напали. Жодного разу я не втратила віру в те, що Україна переможе. Якось не виникає сумнівів, навіть в моменти коли пи..ць здається глобальним... Більшість моїх однодумців теж. Все буде Україна! ВСУ йдуть!".
Лист третій. Луганськ. З’явились жовті стрічки на парканах
"… Ще за місяць до 24 лютого у Луганську значно побільшало військової техніки та немісцевих вояків. Про те, що дуже скоро щось може статися луганчани зрозуміли приблизно за тиждень-два. Через "столицю республіки" у напрямку Веселої гори йшли великі колони техніки. Крім цього, ми чули поруч "виходи", як "Градами" та артилерією лупили по місту Щастя, по Станиці. До наступу залишалось всього кілька днів.
Коли Путін визнав "республіки", зрозуміли: точно буде загострення. 24 лютого гуркіт техніки та вибухи стали голоснішими, причитав українські новини (тут із цим ще не було проблем) і зрозумів, що це вже повномасштабна війна.
Одразу зателефонував дітям, які мешкають у містах на сході та півдні. Вони відповіли: "Тато, почалася війна". Дуже хвилювався за них та онуків. Ми домовились, що син із родиною поїде до сестри на південь, де ситуація складалась трохи краще на той час.
Поведінка військових у Луганську змінилась. Якщо на початку військові поводили себе більш-менш спокійно, то за кілька місяців почали виникати серйозні ДТП за їх участю, з’явились повідомлення про зґвалтування студенток.
А потім почалися облави пов’язані із мобілізацією. Чоловіки не виходили із будинків, їх чатували перед під’їздами, у місцях скупчення: на ринку, біля магазинів. Сусід просто пішов до магазину, а опинився на передовій — це вже нікого не дивувало.
Дехто намагався виїхати із Луганська до Росії. Потім почали зростати ціни в магазинах, аптеках, з’явився дефіцит певних ліків, товарів. Потім заблокували інтернет-сервіси, соцмережі, Viber, стало важче отримувати інформацію з України та телефонувати дітям.
Потім до Луганська почали приїздити мешканці новоокупованих територій. Переважно бізнесмени за товаром, бо постачання із Харкова та Дніпра було перервано.
Найбільше людей із міста виїхало восени коли почалися "жести доброї волі" у Харківській області [автор має на увазі вересневий контрнаступ та звільнення населених пунктів у Харківській області, яка межує із Луганською].
Визнаю і переконаний у тих, хто всі роки окупації чекає повернення до життя в Україні, з’явилась надія на те, що звільнення близько. Тим, хто живе поза окупацією, хочу сказати: тут далеко не всі сепаратисти, хоча, так, їх тут більшість. Не всі змогли чи захотіли виїхати. Мені, за 60 — то пізно щось змінювати у своєму житті.
Важко жити в окупації, але дехто тут просто звик бути, адже тут дім, і його важко кидати. Зараз частіше до Луганська чи поруч почало "прилітати", і ці "дзвіночки" хвилюють. Розумію, що у разі деокупації тут будуть важкі бойові дії.
Стало більше приїжджих із прифронтових населених пунктів. Відповідно, зросли ціни на житло.
Останнім часом місцеві жителі все частіше помічають пов’язані на паркани жовті стрічки – символ спротиву. І це ще один гарний "дзвіночок", котрий свідчить про те, що багато хто тут чекає повернення України, хоча, повторюсь, – більшість живе за інерцією.
Я вважаю, що Україні потрібна саме перемога, і не просто мир. Щось подібне до "миру" у нас було вже 8 років. Відносне затишшя без визначеного результату. Так не має бути".
Читайте також про окупацію
"Вивішуйте білий прапор". Очільниця Старобільська про спротив містян, допити автоматників та виїзд з окупації
Жіночий опір "військовій еліті у дірявих дутіках". Як голова сільської громади голіруч зупиняла російські танки
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
