Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Кожна така історія – доказ воєнних злочинів Росії проти людяності.
Вона народилася в селі Андріївка Донецької області, там закінчила школу, потім навчалася в Донецькому торгово-професійному училищі. Вийшла заміж. Чоловіка – інженера за фахом, направили на роботу в Курахове. Молоді отримали там житло, працювали разом на Курахівській ТЕС. Він – за спеціальністю, вона – черговою за пультом в службі охорони. Виховували двох дітей. в 2011 – стали бабусею та дідусем, в них народився онук. Вони були щасливі, і дуже берегли своє щастя. Війна. Вона розлучає з коханими та рідними, ламає долі… Про те, що прийшлося пережити, як починати все спочатку, про свої мрії та плани на майбутнє Суспільному розповідає переселенка Світлана Лисна.
"Ну, таких людей, як я, вже дуже багато в Україні"
— Пані Світлана, ви тепер знаходитеся у Львові. Як влаштувалися, як себе почуваєте в статусі тимчасово переміщеної особи?
— Це не так просто — починати все з нуля. Так склалися обставини, що я стала переселенкою, хоча в мене є квартира в рідному місті…. Зі мною в модульному будиночку проживає Людмила, вона з Сєвєродонецька. Ми з нею подруги. А познайомилися в Івано -Франківській області. Там групу людей, евакуйованих з території бойових дій, посилили в будівлі ліцею однієї з сільських громад, потім нас всіх перевели до оздоровчого табору благодійного фонду "Карітас". Тепер ми вже у Львові, в містечку для тимчасово переміщених осіб. В нас невеличкий дім на дві кімнати, є душ, туалет, опалення. В корпусі поруч – кухня, пральня. Тут добрі умови. Проживання безкоштовне. Але ж ми не вдома. І це болить. Те життя, в нашому рідному домі, інколи здається таким далекім, начебто це було не зі мною. Чи навпаки — справжнє здається сном. Раптом прокинешся – а війни немає…Але ж нещодавно прийшлося пережити все знову! Вибухи, обстріли у Львові… Я в той день зранку стояла на зупинці автобуса, дзвонить донька: "Мамо, де ти? Йди в укриття! Місто бомблять!"… Я почула гуркіт вже пізніше, коли дісталася пункту призначення — їхала до центру зайнятості. Установу вже закрили, нескінченно ревла тривога. До нашого селища, яке розташоване на околиці міста, верталася пішки кілька годин під звуки тривоги та думала: "Ми бігли від війни, шукали притулку... І знову все повторюється"... Над містом стояв дим. Незабаром не стало світла, зв'язку, води. Вже понад вісім років Росія намагається знищити нашу країну. Війна ще у 2014 вторглася в життя і нашої родини. (Говорить зі сльозами на очах).
— Бачу, як складно вам згадувати. Будемо продовжувати розмову чи зупинимось?
— Ні, ні в якому випадку. Так, мені важко звертатися знову до тих трагічних подій, але ж я впевнена, що правду про саму війну, про її наслідки ми повинні усвідомлювати. У кожного з нас своя біда, і у всіх українців — загальна. Це — воєнний злочин Росії проти всіх громадян нашої країни, і малих, і дорослих. Тому я хочу розповісти свою історію, пускай одну з тисяч таких оповідей. У 2013 році моєму чоловіку Сергію запропонували роботу в Маріуполі на іноземному підприємстві. Діти наші вже виросли. У сина ,теж Сергія, вже була своя родина. Дочка Аліна закінчила школу і стала студенткою Маріупольського Гуманітарного університету. Ми переїхали до міста на морі, орендували житло. Я влаштувалась, як і раніше, – оператором пульта охорони. Той рік, 2013, був для нас і складним, і щасливим. А у 2014 – почалася справжня війна. Там, в Маріуполі, ми її бачили. Протягом місяця Маріуполь знаходився під контролем так званої ДНР. В червні 2014 українські війська визволили місто. Мій чоловік в той час вже працював заступником директора заводу. Це величезна відповідальність і за співробітників, і за технічне обладнання, велике моральне та фізичне навантаження. В українському Маріуполі було постійно чути вибухи, стрілянину. Ми теж потрапили під обстріли "Граду" та дивом залишилися живими. Недалеко від міста проходила "лінія розмежування". Наше підприємство функціонувало в екстремальному режимі. Інфраструктуру, що була частково зруйнована, швидко відбудували. Маріуполь був повністю під контролем України, там панував мир. З кожним роком місто ставало все красивішим. Донька закінчила університет з червоним дипломом. Її прийняли на роботу в місцеву раду на посаду "еколог".
У 2020 році мій чоловік Сергій помер від інсульту. Раптом, неочікуване…Він був сильною, мужньою і світлою людиною. Але серце його не витримало. І ніяка це не випадковість. Це справжні наслідки війни. Хтось може тоді ще й не розумів, що в нас йде війна… Але ми відчували її постійно, підсвідомо жили з нею з 2014 року.
Не знаю, як я впоралася зі своїми почуттями, в мене все тоді всередині начебто зламалося, ніби сил не вистачало дихати. Діти дуже горювали. Я ще мешкала в Маріуполі рік, а потім мене запросили знов працювати на Курахівську ТЕС за моєю спеціальністю — черговою на пульті охорони. Я повернулася в рідне місто, у свою квартиру. Мій син пішов стопами батька. Зараз теж працює на Курахівській ТЕС інженером. А Аліна тоді залишилася в Маріуполі. Познайомилася там з Максимом. Хлопець служив в прикордонних військах. Молоді одружилися.
24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Це була вже інша фаза війни, дуже страшна. Вибухи, постійні обстріли. Треба було виїжджати в безпечне місце. На ТЕС нам надали безкоштовні автобуси. В них сіли жінки з дітьми. Ми з онуком та невісткою теж поїхали в евакуацію. А син Сергій залишився працювати на Курахівській ТЕС.
Нас довезли до Павлоградського вокзалу. По дорозі ми потрапили під обстріл, було дуже страшно. Потім довго чекали потяг. До нас приєднались люди з Краматорська. Розповіли, що поруч з їх автобусом вибухнув снаряд. Слава Господу, ніхто не постраждав. І тільки наш потяг відправився , на вокзал "прилетіло"… Наш шлях до безпеки був дуже небезпечним. Але ж того разу всім пасажирам пощастило. До Львова добралися нормально, там на нас чекали волонтери. Зі Львова нас направили в Івано-Франківську область. Тепер я у Львові. Моє рідне місто Курахове – під контролем України. Коли там стало трошки менш чути вибухи, невістка й онук повернулися до Сергія. Хоча недалеко від Курахове зараз точаться запеклі бої, а в саме місто часто "прилітає", руйнуються будинки та інфраструктура. Моя донька та зять теж постраждали від війни.
"А я вже вважала, що втратила дітей!"
— Аліна та Максим жили в Маріуполі, місті, яке зараз окуповано. Ви мали з ними зв’язок? Знали, де вони, що з ними відбувається?
— Максим, коли війна почалася, був на службі. Заступив 20 лютого, а 24 почалося. Він вже не повернувся додому, а вступив в бій. Квартира, де жили діти, знаходилася в районі, що одразу опинився під постійними обстрілами. Аліна взяла з собою телефон, ноутбук, документи та поїхала до друзів, які жили біля драмтеатру. Дім, в якому була квартира Максима та Аліни, згорів. Тепер в них немає ні житла, ні речей. Два тижні дочка перебувала у друзів, у квартирі на п’ятому поверсі. Донька часто згадує ці жахливі події, коли летять "гради", працює ворожа авіація. "Таке, — каже, — неможливо забути!" Два тижні Аліна зі своїми друзями просиділи в бомбосховищі. Потім зник зв’язок на 18 діб. І я 18 діб не знала, що з моєю дитиною. За словами Алінки, в місті не було ні світла, ні води та газу. А в підвалі — 60 осіб: родини з дітьми, старі, малі, люди з інвалідністю…Чоловіки виходили добувати воду та продукти, чергували біля входу в бомбосховище, щоб його ніхто не закрив зовні. Максим тоді воював у Волновасі. І теж згадки не мав, що з Аліною. Під час тяжкого бою, в домівку, з якої вели бій прикордонники, влучив снаряд. Половина захисників, що знаходилася там, загинули. А інших викинуло з будівлі вибуховою хвилею. Максим отримав поранення і контузію. Пораненого перебазували до міста Дніпро у шпиталь. Все тіло хлопця посікло осколками, лікарі зашивали рани. Коли Максим прийшов до тями, подзвонив мені і сказав, що Аліна жива. Цю інформацію прикордонник довідався по своїм якимось каналам. А я вже вважала, що втратила дітей! (Плаче).
Через кілька днів зять телефоном повідомив, що донька виїхала з Маріуполя. А що і як сталося, я дізналася тільки при зустрічі. Аліна з друзями знаходились недалеко від драматичного театру. Це був об'єкт, по якому росіяни постійно лупили з чого тільки можна. Надії там вижити просто не було. І дівчина з друзями та їх маленькою дитиною пішки дісталися до селища Мангуш, звідси їх довезли до Мелекіно. Потім вони найняли авто до Бердянська, там ще забрали й бабусю Макса. На початку квітня ці всі населені пункти були вже окуповані. Потім — Запоріжжя, Львів. Волонтери їх прийняли, розмістили в ліцеї. Максима тоді вже виписали зі шпиталю і він проходив реабілітацію у Львівській області. Там Алінка і зустрілася з чоловіком. Після одужання Макс повернувся до служби. Нині вони разом.
"Я констатую пекельні факти. Це воєнні злочини Росії"
— А з онуком ви спілкуєтесь? Що хлопець вам каже? Є в вас інформація про те, що діється на території вашого рідного міста?
Мій онук, нагадаю, йому 11 років, часто дзвонить мені. Станіслав дистанційно навчається в 5 класі. Він з батьками в місті Курахове. Це підконтрольна Україні територія, але ж зовсім недалеко Мар’їнка, де йдуть тяжкі бої. І від цього містечка практично нічого не залишилося, там багато зруйновано об’єктів інфраструктури. Дитині, що кожен день чує вибухи, дуже страшно. Коли "гримить", хлопчик ховається то в коридорі, то в ванній кімнаті. Каже мені: "Світлано, це жах!". І що мене дивує: народ звик до обстрілів і ховається вдома. В підвалах теж небезпечно, бо якщо привалить… Бомбосховищ там дуже мало. Зараз дитина з матусею поїхали до родичів в село. Там начебто тихо.
А в самий центр Андріївки — села, де я народилася, "прилетіло". Щось велике вибухнуло поруч з будинком моєї родички. В будівлі знесло дах, вибило вікна. Дитячий садок пошкоджений. Ворожий снаряд влучив в шкільний стадіон. Дивом вціліла будівля школи. Маю таку інформацію від моїх земляків.
Я констатую пекельні факти. Це воєнні злочини Росії. Ми у страшному сні уявити не могли, що "братській" народ може на нашу країну напасти, що в цивілізованому світі станеться така війна. Хоча ще у 2014 році, після анексії наших територій, були такі люди, що хотіли "руській мір". Але їх не так багато. Один з них працював зі мною на підприємстві в Маріуполі. Ми казали йому: "Що ти тут робиш? Валіза, вокзал, Росія!". З цим ватником ніхто не спілкувався. І "товариш" дійсно покинув місто, відправився до окупованого Донецька. В нас працювало багато російськомовних людей, вони всі проукраїнські. І я хочу, щоб про це знали. Зараз я спостерігаю тенденцію: переселенці з Донбасу говорять виключно українською. Це для них принципово. Воєнні злочини Росії зробили свою справу. От так і вирішилося мовне питання.
"Ми, переселенці, люди різного віку, підтримуємо один одного"
— На вашу долю випало багато страждань. Але життя продовжується. Які в вас плани на майбутнє, про що ви мрієте?
— Так, мені дуже складно, Я дорікаю собі за те, що постійно нервую, плачу… Сподіваюся, що зможу впоратися із таким станом. Але ж від війни страждає весь наш народ. Ми, переселенці, люди різного віку, підтримуємо один одного. Це дуже важливо. А що особисто мені допомагає? Відкриваю в собі нові здібності. Вірите, я мрію стати перукаркою. Так склалися обставини, що мені прийшлося в нашому великому колективі стригти переселенців, робити дівчатам зачіски, бо в нас не було перукарні. Мені дуже це сподобалося. В мене це виходить! У Львові я зареєструвалася в центрі зайнятості, а там є можливість навчитися професіонально перукарській справі. Це стало моєю мрією. Може повернуся в Курахове вже майстринею. Головна мрія, мабуть, як і у всіх українців, — Перемога! Наші військові наближають Перемогу. Я молюся за них. Хочу, щоб Україна розквітала. В нас дуже красива країна, дуже сміливі та добрі люди.
Авторка проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
"Ми хочемо жити вдома". Історія лікаря, який тричі рятував маленьких вихованців від війни
"Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста
"Поки що основне моє завдання, щоб мої діти були в безпеці!" Історія мами і її двох доньок, яким нікуди повертатися
"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
"Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн
"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
Історія імама з Луганщини, який переконаний – воєнні злочинці будуть покарані
"Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
"Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
"Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
"Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
"Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
"Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
