Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Кожна така історія – доказ воєнних злочинів Росії проти людяності.
Дитячий лікар – отоларинголог, уродженець Краматорська, після закінчення Донецького медичного університету в 1974 році поїхав до Казахстану, тоді ще республіки Радянського Союзу, щоб, як тепер каже сам, піднімати цілину. П'ять років їздив по дальніх аулах, лікував дітей. Зумів домогтися, щоб у районному центрі збудували дитячу лікарню. Одружився з казахською дівчиною Нурслу, і в 1979 разом з жінкою повернувся до рідного міста в Донецьку область. Був головним лікарем Краматорської дитячої лікарні, потім – дитячого медичного об’єднання. І вже 26 років – керує медичним закладом для малюків, що залишилися без батьківської опіки. Має почесну нагороду – орден "Гордість нації", його ім’я вписано до книги пошани "Медичний Олімп України". Про те, як вивозили маленьких вихованців із зони бойових дій у 2014 та евакуювали у 2022 році, що прийшлося пережити, де знайшли притулок, Суспільному розповідає головний лікар Краматорського будинку дитини Анатолій Романов.
"Після цієї трагедії нам прийдеться ще довго лікувати та реабілітувати наших дітлахів"
— Пане Анатолію, вам прийшлося вже двічі рятувати своїх маленьких вихованців від війни. А це діти віком від народження до чотирьох років. У 2014 – вам і діткам, якими ви опікуєтесь, прийшлося перебувати кілька місяців в окупації. У 2022 – це була евакуація під обстрілами перший раз з Краматорська, другий – із Святогірська. На ваш погляд, в чому ці трагічні події схожі, а в чому відрізняються?
— Це війна, і у 2014, і у 2022. Війна, яка не припинялася. І, безумовно, – спільне те, що це воєнний злочин Росії проти людяності. А докази – вони в очах моїх маленьких вихованців, навіть тоді, коли гримить грім… Їх психологічні травми, що обов'язково позначаться рано чи пізно. Важкі переїзди, зміна місця… Життя дітей війни, я маю на увазі всіх — зовсім маленьких і підлітків, знаходиться під загрозою, коли вибухає, коли обстріли. Після цієї трагедії нам прийдеться ще довго лікувати та реабілітувати наших дітей. Почуття страху, жах війни, постійний стрес — однозначно негативно впливають на людину будь-якого віку, а на малих особисто. А обставини нашого рятування з території бойових дій різні. Почну з 2014 року. Тоді, у 2014, ми були під окупацією три місяці. Місто без світла, води. А в нас електропечі. На той час в закладі знаходилось 33 дитини. Малюків треба було годувати, купати, гуляти з ними. А як ми могли це зробити в таких умовах? Допомагали люди, знайомі й незнайомі. Готували дітям їжу у себе в домівках на газових плитах і приносили нам. Няньчили, доглядали… Ми так вижили тоді. Мене багато разів викликали на допити в комендатуру, вимагали, щоб ми вивезли дітей або в Ростов, або в Крим. Автобус нам приганяли. Дівчата — наші працівниці написали плакат "Ми хочемо жити вдома! Територія миру". Вийшли 30 наших співробітників, сказали: "Ми нікуди не поїдемо". Мене тоді знов потягнули до коменданта, погрожували. Там я пообіцяв, що дітей я нікуди не вивезу. А сам шукав вихід. Ходив в таке місце, де був мобільний зв’язок, і дзвонив в генеральну прокуратуру України, в Офіс Президента України. Говорив, що дітей треба евакуювати. Криком кричав, щоб допомогли. У відповідь чув: "Ми робимо все!".
"Я сказав, що представники незаконних збройних формувань заставляють мене вивозити дітей, погрожують…Допоможіть!"
— А як вам вдалося вивезти дітей до Харківського будинку дитини з окупованого на той час Краматорська? Це, вважаю, було дуже небезпечно і практично неможливо.
— Саме так. І досі не знаю всіх учасників тієї евакуації. Хто цей переїзд організував, як? На ці запитання й досі не маю відповідей. Хоча то був великий ризик. Але ми передали наших маленьких громадян на територію, підконтрольну Україні. Це головне!
А процес визволення почався так. Я дізнався, що в депутатів Верховної Ради проходить в Києві круглий стіл і приєднався до того засідання онлайн. Там були представники ЮНІСЕФ, ОБСЄ. Пояснив, хто я, мені ставили питання. І я в жорсткій формі все розповів. Я сказав, що представники незаконних збройних формувань заставляють мене вивозити дітей, погрожують… "Допоможіть!". Через день мені подзвонив співробітник Міністерства внутрішніх справ України й попередив: "Ніхто не повинен знати про мій дзвоник, бо за тобою слідкують". Далі назвав дату, коли нас евакуюють в Харків. У нашому приміщенні тоді постійно знаходилися представники так званої ДНР: чергова стояла з автоматом біля мого кабінету, патрулі ходили навколо будівлі.
Через кілька днів після тієї телефонної розмови під’їхала машина, з неї вийшла жіночка, представилася: "Я – доктор Ліза з Москви". Потім з'явився міністр охорони здоров’я так званої ДНР. А я вже до того договорився з головним лікарем першого Харківського будинку дитини, щоб він прийняв моїх дітей. Гості пред'явили умови евакуації. По-перше, я не можу виїхати з дітьми, бо залишаюся тут заручником. По-друге, дітей будуть вивозити групами по троє в машині нашої швидкої допомоги до блокпоста окупантів. Далі — передавати малюків має право тільки доктор Ліза. На українському блокпосту дітей заберуть українські військові. Спочатку ми відправили в машині швидкої допомоги п'ятьох дітей з особливими потребами. Тільки авто від’їхало, до мене прибігли окупанти з автоматами. Горланять: "Ти куди відправляєш дітей?! Ти ж казав, що нікуди їх вивозити не будеш!"…Свої посвідчення ті вояки відмовилися показувати, мабуть, їх і не мали. Я довів, що є домовленість. Але вони схопили мене і так званого міністра охорони здоров’я ДНР та відвели до комендатури. Там допитували того міністра, кричали на нього. Він пояснював, що дав згоду якийсь Гюрза. Викликати Гюрзу. Той прибіг п’яний, розмахував пістолетом й мені заявив: "Я зараз тебе та цього в білому халаті пристрелю". Мат стояв в повітрі. На загрози я відповів: "Давайте я вийду в коридор, бо ви зараз почнете з’ясовувати, хто дав команду, назвете явки та паролі, а потім мене застрелите як свідка". І вийшов. Потім мені об’явили, що всі діти залишаються в місті, ніхто нікуди не їде. Я добрався до будинку, де мене вже чекала доктор Ліза. Вона кудись подзвонила. Через п’ятнадцять хвилин бачу у дворі автомобіль з озброєними людьми, з ними комендант. Ввічливо так питає: "Анатолій, чим Вам допомогти?". Мов, все вже "дозволено". Доктор Ліза йому каже: "Ваші обстріляли нашу машину з дітьми. Давайте мені супровід, щоб ми змогли довозити дітей до блокпоста". Дали й супровід. Так вивезли всіх дітей. З українського боку моїх малюків зустрічали головний лікар Харківського будинку дитини, поліцейські, голова Харківської області. Стояли п'ять авто швидких. Я відправив весь пакет документів на кожну дитину. В порожньому вже закладі сиджу, намагаюся заспокоїтись після пережитого, тепер навіть згадувати ці події страшно… Говорю про себе: "Всі вихованці вже, слава Господу, в Харкові, в безпеці". А тут з’являються російські журналісти. Знімають наш плакат на вході в Краматорський будинок дитини, де написано: "Хочемо жити вдома"… А потім в Росії на центральних каналах показали сюжет про те, що колектив і діти хочуть жити в Росії. Ось так виникає російська брехлива пропаганда.
З Києва попередили, що мені небезпечно оставатися в Краматорську. Я виїхав з дружиною на дачу. А через кілька днів в місто ввійшли наші Збройні Сили. Краматорськ визволили. Мої вихованці залишилися в Харкові. А до нас привезли 60 малюків з Макіївського будинку дитини для ВІЛ-інфікованих дітей і з ними — 30 працівників. Тоді ще можна було виїхати з окупованої території. Через два тижні до нас евакуювали малюків з двох Донецьких будинків дитини. У нас стало 160 дітей.
"Я вважав, що по цієї святині росіяни стріляти не наважаться"
— А тепер згадаємо 24 лютого 2022 року. У вашому Краматорському будинку дитини знаходилося на той час 75 діточок віком від кількох місяців до чотирьох рочків. І в Краматорську вже в цей день почалися обстріли. Треба було знову вивозити дітей. Де знайшли притулок?
— Ми вже відчували, що почнеться повномасштабна війна, страшніша за ту, що вже йде. І вже був досвід 2014 року. Для кожної дитини ми приготували тривожні валізи. Я заздалегідь обдзвонив багато будинків дитини в західних областях. Тільки в Чернівцях нас могли прийняти. Підвал в нас був готовий. Але я не хотів туди спускати дітей, бо там тільки один вихід. Ми дітей під обстрілами клали на підлогу, на матраци. Вмикали музику, співали малюкам пісні. Відволікали, як могли. Нам треба було 2-3 дні, щоб дістатися до Чернівців. Там влаштували другий поверх для нас. Вже я чекав на автобуси, які б довезли нас до залізничного вокзалу. Але мої співробітники почали просили, щоб ми не покидали Донецьку область, жили недалеко від Краматорська. Там в них залишилися близькі. А ще боялися, що будуть обстрілювати залізну дорогу. І для нас знайшли місце у Святогірському реабілітаційному центрі. Зі мною виїхали 40 співробітників. Недалеко від цього закладу знаходиться Святогірська лавра. Я вважав, що по цієї святині росіяни стріляти не наважаться, бо лавра начебто належить Московському Патріархату. Але я помилився. Ми були там до 13 березня. І цього дня почалися вибухи, над нами всяке "літало", "свистіло". О четвертій ранку — страшний вибух, полум’я. Діти всі плачуть, кричать. Снаряди влучили в лавру. До нас це 1000 метрів. Я зв’язався з адміністрацією Донеччини. В той же день нам дали автобуси, і ми поїхали до Краматорського залізничного вокзалу.
"Тоді ми ще не знали, куди ми їдемо, де будемо жити"
— Як ваш великий колектив добирався до пункту призначення? Без будь-яких негараздів?
—Шлях був важким. Але ми впоралися. Ніхто не захворів, обійшлося без обстрілів. Я гадав, що влаштуємося в Черновецькому будинку дитини…Зателефонував туди. Але ж виявилося, що в закладі вже живуть діти з Ворзеля. Нам все ж таки надали два вагони до Чернівців, і сказали, що там якийсь договір є. Зі мною погодилися виїхати тільки 15 співробітниць, і декілька з них вмовили своїх родичів приєднатися до колективу. Хто міг, погодився. Але ж людей катастрофічно не вистачало. В нас же 75 малюків віком від двох – трьох місяців до чотирьох років! Волонтерів теж не вдалося знайти. Я увійшов до будівлі вокзалу і звернувся до незнайомих громадян. Сказав коротко: "Ми вас довеземо у своїх вагонах, забезпечимо харчуванням, тільки допоможіть!". До нас приєдналися 14 помічників. Вони всі залишилися з нами й зараз працюють в нашому будинку дитини. З Краматорська добиралися півтори доби. Тоді ми ще не знали, куди ми їдемо, де будемо жити. Я постійно спілкувався з Наталією Кошурбою – начальницею служби у справах дітей Чернівецької обладміністрації. Дзвоню: "Наталя, куди ми їдемо?" Вона: "Анатолій, не переживай. Все добре!" "Скажеш?" "Ні, не маю права". Телефоном обговорювати маршрут було небезпечно. Приїхали о третій ранку. Ніч, темно. Комендантська година. Виглядаю в вікно. Дивлюсь під ліхтарем стоять люди в чорному одязі. Приглядаюся, а це монахи. До мене підійшов начальник потягу й повідомив, що на зупинку тільки 10 хвилин. А в нас 75 дітей, та й ще купа речей. Але монахи швидко винесли дітей. Їхали ми в комфортабельних автобусах хвилин п'ятдесят. Зустріли нас монахині. Дітей понесли в кімнати, в них це зветься келіями. Кімнати дуже комфортні, умови проживання гарні. Переодягали, купали, нагодували наших малюків. Виявилося, що нас поселили у Вознесенський Банченський чоловічий монастир. А монахині постійно приходять сюди, щоб допомагати нашим співробітникам. Тут ми живемо добре. І вдячні всім буковинцям за таке небайдуже відношення, за ту велику справу, що вони роблять для наших дітлахів, для колективу співробітників будинку дитини. За ці місяці, що ми тут живемо, всіх дітей похрестили. Тепер кожна дитина має хрещених батьків. Це місцеві люди. Багато з них хочуть усиновити своїх похресників. Але зараз діє воєнний стан в країні, і за законом усиновлювати дітей не можна. Чекаємо перемоги! Після війни, я впевнений, що багато вихованців будуть жити в родині з мамою та татом. Кожна дитина повинна жити в сім’ї! Я в цьому переконаний. Війна принесла і ще додасть багато горя. На жаль, дітей – сиріт побільшає. Думаю, що й кількість дорослих, тих, що усиновлюють, стають прийомними батьками, зросте.
"А головна наша мрія – Перемога!"
— Це вже про плани на майбутнє... А ви про що мрієте?
— Звичайно, є плани й мрії. Мріємо з дружиною повернутися додому, в рідний Краматорськ. Вона – реабілітолог, займається з малечею лікувальною фізкультурою, працює поруч зі мною в будинку дитини. Ми хочемо створити центр медичної реабілітації, в якому будемо допомагати дітям, що живуть в сім’ях, але мають захворювання нервової системи. В нас два сини та донька, всі дорослі. І вже шестеро онуків — три хлопчики та три дівчинки. Ми мріємо скоріше з ними зустрітися. А головна наша мрія – Перемога! Знаєте, коли повернемося в наш будинок дитини, я обов’язково знайду той плакат, який прикріпили наші дівчата над входом в будинок дитини у 2014: "Ми хочемо жити вдома. Територія миру". Й допишу: "Ми вже вдома. І в нас мир!".
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
"Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста
"Поки що основне моє завдання, щоб мої діти були в безпеці!" Історія мами і її двох доньок, яким нікуди повертатися
"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
"Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн
"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
Історія імама з Луганщини, який переконаний – воєнні злочинці будуть покарані
"Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
"Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
"Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
"Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
"Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
"Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
