97-річна Лідія Галядзінова — переселенка з Часового Яру. Близько двох років вона мешкає у Краматорську, у шелтері, бо у неї вдома тривають бої. Жінка вже бачила одну війну — у юності, допомагала військовим. Тепер, у літньому віці, говорить, друга війна примусила її полишити рідну домівку й могили близьких, за якими доглядала до останнього.
Будинок жінки у Часів Ярі розбитий обстрілами. Родичі далеко — у Великій Британії та Австралії. У прихистку нею опікуються волонтери, але й сама, говорить жінка, намагається давати собі раду: прибирає, готує їжу.
Про те, що пережила під час двох воєн, про свої найдорожчі скарби та про секрети довголіття — Лідія розповіла Суспільне Донбас.
У Краматорську у шелтері переселенка з Часового Яру Лідія — майже два роки. Каже: ця війна — друга в її житті. Першу, говорить, пережила у юності, тоді її мало не вивезли до Німеччини.
"Мені 97 років. Навіть — 98. Мати рік прибрала, щоб мене не забрали у Німеччину. Вона мене так і залишила, на рік вона мені вік зменшила", — говорить Лідія.
Жінка згадує: під час Другої світової вона допомагала радянським солдатам.
"На завод ходили, допомагала їм, воду носила, усе їм носила. Там солдати були наші у Часів Ярі", — згадує жінка.
Через 60 років війна застала жінку теж вдома, у Часів Ярі. Попри хворі ноги — ховалася від обстрілів. Зрештою — її евакуювали волонтери.
"У підвал ховалися. Стріляли, весь час стріляли. Мене вивезли з Часового Яру сюди, сказали Краматорськ, тому що там перестрілка була", — згадує вона.
Усе життя, ділиться Лідія, вона прожила у Часів Ярі. За фахом — бухгалтер. Має 60 років трудового стажу. Найбільше жалкує за житлом і майном, говорить, на яке стягувалася роками.
"Там у мене трикімнатна. Напевно, все розбомбили. Немає ніде нічого. Ну, що зробиш. Два телевізори було, меблі були. Я ж з собою не могла забрати. Я тут валіза, сумка і все. А те залишилося там", — ділиться Лідія.
З дому жінка встигла взяти лише трохи одягу й світлини. На одних з них — її правнуки, які живуть за кордоном.
"Вони всі в Австралії. Рідні мої. Кличуть, а я не хочу туди! Бо тоді — де я на кладовищі? У мене на кладовищі всі, всі там у мене, на кладовищі... Я всіх у Часів Ярі поховала. Там у мене вісім гробниць у Часів Ярі", — говорить вона.
У шелтері, каже жінка, вона сама дає собі раду.
"Піду, помию посуд, їм допоможу, підлогу помию. Хоч нога негожа, візьму палку з палкою і з ходунками й все одно шукаю собі роботу. Як у нас чисто. Я ж усе перемила. Щоб не стидно. Я звикла усе життя четверо дітей, і у мене у квартирі чистота ідеальна була", — каже жінка.
Зараз жінка живе мрією — побачити правнуків. А ще — повернутися додому, до Часового Яру.
