Боєць бригади "Азов" на псевдо "Ясь" до повномасштабного вторгнення був командиром відділення вогневої підтримки, захищав Маріуполь, брав участь в обороні "Азовсталі", а згодом, як й інші за наказом склав зброю та вийшов у полон. Військовослужбовець розповідає досвід маріупольської кампанії був одним із найкращих періодів служби. "Ясь" вийшов з полону 6 травня 2023 року, того дня з полону звільнили 42 азовців. Він повернувся на службу і став командиром нового батальйону безпілотних систем.
Про те, як боронили місто, як пережив полон та як після всього прийшов до створення батальйону безпілотних систем у складі 12-ї бригади НГУ "Азов" — читайте його розповідь до річниці виходу бійців з меткомбінату. 16-20 травня 2022 року гарнізон, що боронив Маріуполь, за наказом командування, припинив оборону. Це була остання точка на мапі, яку не захопили російські війська. 21 травня — офіційна дата окупації Маріуполя.
Далі — пряма мова.
Я прийшов в "Азов" влітку 2015 року і відтоді служу тут. 2022 рік, на початок повномасштабного вторгнення ми вже близько тижня були на "казарменному режимі", всі сиділи на чемоданах і чогось чекали. 24 лютого 2022-го нас підняли по тривозі, і всі швидко свої речі зібрали і рвонули у Маріуполь.
Весь досвід, який ми накопичували до початку широкомасштабного вторгнення, дуже допоміг нам протриматися — саме стільки, скільки в нас вийшло.
Я у снайперський групі, був командиром відділення вогневої підтримки. Мав у підпорядкуванні декілька хлопців із важким озброєнням. Виконував різнотипні задачі, як зі звичайною стрілецькою зброєю, але здебільшого брали в руки те, що поважче і намагались відбивати механізовані штурми противника.
Перший місяць я виконував бойові задачі, отримав поранення, якийсь період не зміг бути у строю. Після того, як рана трошки затягнулась, я долучився знову до свого підрозділу. Це було після того, як хлопці з правого берегу змогли переправитись на лівий. Ми об'єднались і продовжували виконувати завдання.
Минув місяць — і вже ми відчували нестачу провізії, місцями нестачу боєкомплекту. Це все нас спіткало і на самому заводі "Азовсталь". Коли коло стиснулося та щільність авіаударів, ракетних ударів і з іншої зброї стала ще більш щільнішою, виконувати задачі стала важко.
Щодня втрачали побратимів. Були дуже важкі втрати, дуже масштабні втрати. Між собою було теж важко.
Провізія закінчувала. Хлопці розподілили її, створили певні графіки прийому їжі в дуже обмежених кількостях. Ми могли дозволити собі поїсти один раз на день, два рази на день щось свіженьке, приготоване. Найсмачнішими, мабуть, спечені хлібини, смажені хлібини на петельні.
Вихід у полон з "Азовсталі"
Цікавий для мене день тоді видався. Я досі не можу якось його у повній мірі осягнути. Пам’ятаю, я вирішив в черговий раз спробувати десь дістати пітної водиці, щоб принести її на "залізяку"Залізяка — так називали облаштований у підземному приміщенні шпиталь, що облаштували для поранених на меткомбінаті "Азовсталь" під час оборони. важкопораненим хлопцям.
Приходжу до хлопців, нікого немає, всі кудись збираються, щось відбувається. Я питаю: "що за фігня?". Кажуть, що у нас є оці чотири дні, щоб поетапно провести здачу в полон.
Був шокований. Я не знав, як це сприймати. Було розуміння, що все закінчилось, але не зовсім так. Усвідомлював той факт, що Росія у будь-який момент, як й завжди, всі свої домовленості може порушити й це кільце, воно просто стиснеться саме тоді, коли нас буде найменше. 20 травня, в останню чергу виходили ті, хто були найбільш боєздатні, хто якось міг чинити опір. Думали, що ось-ось — і щось станеться і Росія все ж таки вирішить порушити свої домовленості з нами. Але ні: все минуло спокійно, зброю здали і поїхали всі гуртом в Оленівку.
Полон після "Азовсталі" та звільнення
Спочатку у бараці у нас була змога слухати новини, українські, там працювала наша FMка. Я ніколи у житті не дивився телевізор, не слухав радіо, але це на той час це був єдиний спосіб почерпнути хоч якусь інформацію. З важливого, пам’ятаю, там не було нічого. Ми слухали, як підписують бюджети на недоцільні розходи на той період. І це перші пів року війни. Нам було це дико чути, і нам місцями через ці новини здавалося, що про нас починають забувати.
Перед звільненням, тобто 5 травня (2022 року — ред.) мене черговий раз визвали на допит. Там все було стандартно, проводили стандартні процедури, які настільки бридкі, що й повторювати зайвий раз не буду.
Переді мною поставили камеру, сказали: записуй, як воно було, що ти наробив.
Я кажу: правду казати чи як "репетирували"?
— Правду, — каже.
— О’кей, — і я сказав правду.
— Так це ж не те, — подивився на мене слідак дивними очима.
— Сказали правду, то я правду сказав.
Знову викликають і говорять підписати. І тут голос — голос, бо зазвичай голова опущена, руки за спину, очі заплющені — тому з темряви лунає голос: "а ти знаєш, що тебе завтра міняють".
Я питаю: "на що ви так жартуєте?". — Та не жартую, — каже.
Власне мене після цього повернули у камеру. Сиджу, ні з ким не говорю і не знаю, що відбуватись, не знаю, як сприймати цю інформацію. Але це був такий потужний стрес.
Лежав під ковдрою, слухав, що відбувається в коридорі, знав, відчував, що ось-ось мають початися якісь рухи. І так вони почались. Чує: "З речами — на вихід".
Не було думок. Думок абсолютно ніяких не було. Незрозуміло, що відбувається. Наче, нове життя почалось. Я 7 травня вже навіть не відчув, що зі мною цей рік щось відбувалось. Тобто цей рік ніби просто викреслило. Механізми внутрішні в мене спрацювали таким чином, що вони заблокували це і намагалися не сприймати. У мене були особисті такі відчуття, наче дійсно цього не було.
Повернення на службу після полону та батальйон безпілотних систем в "Азові"
Коли я вийшов, я дізнався, що ті хлопці, які вийшли до мене, це був великий новорічний обмін, жоден з них, з моїх бойових побратимів не покинув військо, не покинув цей підрозділ. І я за моральним покликом мусив робити те саме.
В цілому службу в снайперському підрозділі була, це були найкращий період служби в ті часи.
Прийшовши маріупольську компанію і потрапивши у полон, ще в Оленівці я казав: "Хлопці, якщо я повернусь, — тільки в безпілотники".
Я вирішив дослідити цю тему, пройшов пару шкіл, і коли встав у стрий, то "проштовхнув" цей напрямок у бригаді. На початку все, що я мав, це п'ять хлопців-ентузіастів, які пробували робити все підряд. Брали "Мавіки" в руки, одночасно намагаючись з FPV за допомогою ретранслятора полетіти. Це все було в лісі, в маленькій "норці". Мало, м'яко кажучи, непрофесійний вигляд. Але в ході цих помилок, ми прийшли до того, що підрозділ — вже майже повноцінний батальйон за кількістю. Та доволі високий по вогневому потенціалу. Відсоток, який покривають саме мої екіпажі, доволі таки високий. Точних цифр по бригаді не буду озвучувати, але більшість уражень можуть нанести саме мої екіпажі протягом місяця.
На даний момент в батальйоні чотири напрямки. Із основних саме бойових підрозділів, — FPV (як один із найпопулярніших і найхайповіших видів озброєння) та крила (великі літакового типу БпЛА), там маємо і ударні крила, тобто важкі "бомбери", які росіяни прозвали "Баба-Яга". Також зараз з’явилися наземні роботизовані комплекси, які ми зараз опановуємо.
А ще у нас є інженерна майстерня і майстерня БпЛА. Два напрямки, які обслуговують всі ці підрозділи.
У нас вже було це знищення ТОСів. Це було дійсно щось із ряду неймовірного. Зараз знищення "Градів", наприклад, — вже на повсякденній основі.
Розвиватись треба постійно, ворог на місці теж не стоїть, і його треба перегравати в технологіях. Ви знаєте, Росія давно вже усвідомила, що ніхто не має права їм диктувати якісь власні закони. Вона буде робити і робить власне те, що їй захочеться. За рік, поки я був у полоні, я зрозумів, не можна говорити на про які домовленості. Це — наш ворог. Виправдати його неможливо. Можна сказати: це — дико. Але в тому не буде ніякого сенсу. Як і немає сенсу висловлювати занепокоєність. Поки Росія не перестане існувати на мапі, це все не закінчиться.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
