Перейти до основного змісту
Виходив з Іловайського котла та боронив Серебрянський ліс. Історія ветерана ЗСУ Олександра Півторацького

Виходив з Іловайського котла та боронив Серебрянський ліс. Історія ветерана ЗСУ Олександра Півторацького

Олександр Півторацький — ветеран АТО та повномасштабного вторгнення. Чоловік брав участь у деокупації Маріуполя від сепаратистів у 2014-му, був у оточенні в Іловайському котлі, а під час евакуації "зеленим коридором" потрапив під обстріл та пробув чотири дні у російському полоні. Після лікування та реабілітації, вже у 22 році, доєднався до Нацгвардії та боронив Україну під час повномасштабної війни.

Детальніше про історію колишнього бійця — у матеріалі Суспільного.

Далі — пряма мова.

Як розпочав шлях військового

У 2014 році я працював на заводі кондитером, кондитер ІІІ розряду, я був пекарем. Коли почалися так звані референдуми в Донецькій і Луганській областях, то ми з колегами почули оголошення, що збираються добровольці на захист країни. Мені тоді ще зателефонував мій кум, і він каже: ну що, йдемо? А ми як спортивні хлопці, ще спортом займалися, то зрозуміли, що повинні доєднуватись. Ми написали заяви з кумом у сім підрозділів, і я швидко назад побіг на завод, пекти круасани. І вже під вечір мені зателефонували з одного підрозділу, тоді ми приєднались, на той час, до міліції. Два тижні працювали на полігоні. Я в армії служив, то більш менш умів поводитися зі зброєю. Потренувались там, і нас розставили по блокпостах навколо міста.

Потім нам дали команду вирушити у Маріуполь, який на той час був уже частково окупований. Ми поїхали спільно з "Донбасом" і "Азовом", там уже були локації сепаратистів, як тоді їх називали. Вони були у банку там. Ми їх вибили звідти і займалися подальшою охороною Маріуполя та порядком у місті, оскільки були спецпідрозділом міліції.

Виходив з Іловайського котла та воював під час повномасштабного вторгнення. Історія ветерана Олександра Півторацького
Олександр Півторацький. Суспільне Дніпро/Ілля Кононов

Іловайськ

Через деякий час надійшла команда від керівництва рушати на Іловайськ. Був Іловайськ, було Старобешеве. Три рази ми заходили в оточення. Тричі виходили з нього, але, на жаль, не всі. Ми з різних боків заходили в Іловайськ. Це була трагедія. Ми тоді не розуміли, що там відбувається.

Ми вже зайшли в третє кільце оточення, і нам хлопці передали, що ми потрапили в таке оточення, де зайшли вже російські війська. Ми це зрозуміли по їх роботі: прості сепаратисти, воно було видно, коли вони стріляють. А коли зайшли вже регулярні війська РФ, то було зовсім по-іншому: і як вони працювали, і точність була більша. Одне діло, коли на тебе бігла купа людей, а інше — коли біжать на тебе 2-3 спецназівці, які працюють досить професійно, досить точно, що ти навіть не можеш і голови підняти.

Нам була команда чекати. Поки нам не дали той усім відомий "зелений коридор". Ми на нього тоді сильно сподівалися, бо в Іловайськ ми взагалі заходили як піхота. У нас не було ні важкого озброєння, нічого. Були тільки пістолети, автомати. Максимум РПГ-7 Ручний протитанковий гранатометбув. Ні мінометів, нічого не було. Ми зайшли "легко одягнені", як кажуть військові.

Коли ми виходили "зеленим коридором", то я змінив чотири транспортні засоби. Бо вони всі підбивалися. Я думав, що нам дійсно все вдасться, що нас випустять, і все взагалі круто. Але коли хвіст нашої колони зайшов у поле, і нас почали збоку впритул розстрілювати, то тоді я зрозумів, що нікуди нас не випустять. І це тільки перше кільце було.

Я коли їхав на четвертій машині, зі мною був хлопчина взагалі без зброї, він молодий був, років 19-20, то я його за руки тримав, а він кричав увесь час: що з нами буде, що з нами буде. Я казав йому, що буде все гаразд. А я розумів, що з його боку, з тієї посадки, звідти йшов по нас вогонь. Потім, як я зрозумів, у нашу автівку прилетіла протитанкова керована ракета. Я відключився.

Виходив з Іловайського котла та воював під час повномасштабного вторгнення. Історія ветерана Олександра Півторацького
Олександр під час служби. Фото з особистого архіву ветерана

Полон

Я не знаю, який я час був без свідомості, потім я приходжу в себе, і була тиша. Повна тиша. Я починаю озиратися навколо, і бачу, що їду в якійсь незрозумілій автівці. Я почав чути якийсь тріск, ніби щось горить. Тоді я зрозумів, що машина горить. Почав оцінювати ситуацію. А в кабіні автівки позаду було віконце. І я коли у віконце подивився, і зрозумів, що водій і старший групи в ній мертві. Бо те, що повинно було знаходитись в їхній черепній коробці, воно все було на склі. І тоді я зрозумів, що ми приїхали… Що це не сон.

Я періодично втрачав свідомість. Потім хтось із наших підповз до мене, також 300-й, їх було людей 7–10. Я попросив, аби мене підняли, бо в мене тоді взагалі сил не було. І, як у кіно, я тоді побачив: стоїть танк, на ньому два мужики. Один цілиться на нас, а другий поряд стоїть. І башня танка на нас повертається. І звідти кричить росіянин: "Сейчас я вас как вь*бу. Сдавайтесь хохлы. Вь*бу так, что от вас ничего не останется".

Потім я відключився. Ми були в полоні. Як пізніше я зрозумів, це було десь 3-4 дні. Їхні офіцери ставилися до нас дуже жорстоко. Рядові військові, вони, я пам’ятаю, нашим хлопцям цигарки давали. Тільки просили, щоб ми ховалися, коли їх курили, бо якщо побачать офіцери, вони їх також покарають. Нам не давали, звісно, ні води, ні їжі.

Виходив з Іловайського котла та воював під час повномасштабного вторгнення. Історія ветерана Олександра Півторацького
Українські військові. Фото з особистого архіву Олександра Півторацького

Евакуація та реабілітація

Я пам’ятаю, що нам дали потім вперше водички, і тоді я зрозумів, що щось не так. Мене привели до тями, і нас забрав Червоний Хрест. Пам’ятаю, що я прийшов до тями вже у гелікоптері. Ми приземлились, і потім я вперше заплакав. Бо там увесь час тебе тягали, швиряли, мучили. А коли до тебе дуже лагідно почали ставитися, а я ще був обколотий ліками, то коли почув голос, що все добре, ти вдома, коли тебе ніжно підіймали з тих нош, було ніжне ставлення, то я тоді вперше заплакав.

Потім у Польщі я був на реабілітації десь місяць, поки рани загоювалися. Займався спортом, спілкував з хлопцями. А осколки з мене діставали вже в Україні.

Про роботу під час повномасштабного вторгнення

Ті, хто воював у 2014 році, всі хлопці розуміли, що росіяни не зупиняться. Я весь час усім своїм знайомим казав: вони підуть далі, готуйтеся, вони повернуться, прийде час, і вам доведеться взяти в руки зброю.

Ми зі старими побратимами, з 2014 року, почали один з одним комунікувати: що робити, куди йти, почали добровольчий батальйон збирати. І у нас цього разу було підпорядкування під НГУ. Ми були "Дніпро-1" спецпідрозділ Нацгвардії.

Під час повномасштабки ми були у Рубіжному, потім нам сказали перейти на околиці Слов’янська. Потім почалося "лиманське бігство"Відступ армії РФ на Лиманському напрямку восени 2022 року. Наші хлопці з Куп’янська пішли, а нашим завданням було через болота обійти росіян знизу збоку.

Виходив з Іловайського котла та воював під час повномасштабного вторгнення. Історія ветерана Олександра Півторацького
Олександр на лікуванні. Фото з особистого архіву ветерана

Ще у нас був Сіверськодонецьк, Лисичанськ у 22-му році. Ще були під Курдюмівкою, це околиці Бахмута. Потім, коли нас повністю розбили, ми пішли на відновлення. Це було взимку у 23-му році.

Ми відновилися і повернулися вже назад у Серебрянський ліс. На той момент по нас дуже сильно літаки працювали, бо в той час була погана протиповітряна оборона, небо не було нашим. Тому вкотре було поранення, коли літак по нас відпрацював, у п’яти метрах від нас.

Звільнення зі служби та цивільне життя

У 2024 році я вирішив, що на гражданці я буду кориснішим, мені це й хлопці казали. Зараз я займаюсь тим, що мені горить, — спортивною реабілітацією. Відновлюємо хлопців не тільки фізично, а й психологічно. Це дійсно круто, коли ти бачиш, що бійцям це заходить, і воно працює. І ми показуємо приклад іншим, що після поранення життя не закінчується.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро

Топ дня
Вибір редакції
На початок