Сергій Садовський пробув в російському полоні понад два з половиною роки. Додому повернувся під час обміну 14 вересня. Дружина військового розказала, поки чоловік був у полоні його родина виходила на акції на підтримку військовополонених в Запоріжжі та Києві. Жінка згадала, як одного разу з пропагандистських телеграм-каналів дізналася, що чоловік загинув. Проте згодом Сергій вийшов на зв'язок. Розказав, що був у СІЗО на тимчасово окупованій території. За час полону схуд на 20 кілограмів.
Суспільному чоловік розказав, про знущання російських військових та довгоочікуваний обмін.
Сергій розповів, що в полоні вивчив молитви та часто звертався до Бога. Згадав день обміну.
"Психологічно налаштували, що ми їдемо з речами в Росію. Просто в іншу в’язницю. Десь за дві години в дорозі конвойні сказали, що нам пощастило і ми потрапили на обмін. Дорога тривала добу. 12 годин ми летіли. Зав’язані очі, руки за спиною, сидячи. Поки прилетіли, все позатікало", – каже чоловік.
Сергій розказав, що потім їх пересадили в автобус та повезли до кордону з Білоруссю. Згадав, що у першу чергу після обміну зателефонував дружині.
"Ми їхали через села, через містечка. Люди зі стягами стояли, махали нам. Ми їх навіть не знаємо. Ми, коли виходили, всі свистіли та раділи: бабуся, діти з кульками. Це дуже приємно було", – розповідає Сергій.
Дружина військового – Ольга розказала, що після обміну їй зателефонували з координаційного штабу. Так й дізналася, що Сергій вже на рідній землі.
"Коли я це почула, то заплакала, я просто не могла повірити в це. Два роки в мене були сили, я вірила, я боролася, я намагалася бути сильною. Проте останнім часом я була на грані виснаження", – каже жінка.
Ольга розказала, коли чоловік був в полоні вони з сином Мар’яном ходили на акції на підтримку військовополонених. Зробили собі футболки з написом "тато другий рік в полоні".
"Пішов третій рік і змінили футболочку на "третій рік в полоні". На акції люди бажали, щоб ця футболка була останньою. І мрії здійснилися. Ця футболка була останньою в нашій боротьбі за повернення нашого тата", – розповідає Ольга.
Сергій розказав, що в полон потрапив на Луганському напрямку 23.04.2022 року. Згадує тоді російська армія взяла його з побратимами "в кільце".
"Нас обстрілювали три рази. Потім три рази гранатами закидували. Нас шість людей було на позиції. Двоє загинуло", – згадує військовий.
За словами Сергія, спочатку їх хотіли вбити, але потім сказали, що за декілька тижнів обміняють.
"Два тижні перетворились на два з половиною роки полону. Перебував я спочатку в СІЗО півтора місяця. Це з квітня по середину травня. Навесні нас вивели до автівки, зав’язували очі та рук. Тоді ми думали, що повезуть на обмін. Але ми приїхали в місто Суходольськ, в колонію №36. Нам зустріли як належить, як зазвичай військовополонених зустрічають. Не буду казати", – розказує Сергій.
Військовий розповів, що в колонії були жахливі умови.
"Кожен сподівався, може через місяць поміняють. І так кожен місяць, і так з року в рік. У різних колоніях, різні умови. Ми жили за режимом. Нам видали робу десь за півроку. До цього в нас нічого не було, як нас прийняли в обірваному, так і були. У футболках, в спідній білизні ЗСУ, в капцях, хтось в одному, хтось взагалі без капців. Як на шикування виходиш, 30 хвилин стоїш, то холодно. А бувало спеціально тримали на морозі, щоб замерзнули та захворіли", – згадує чоловік.
За словами Сергія, у нього було поранення в області лівої нирки. В спину зайшов уламок від гранати, а в праву руку увійшла куля. Сказав, що нині треба робити операції.
"До полону я був 92 кілограми, а зараз 72. Перші півтора року дуже голодували. У раціон входив кабачок, який просто ошпарили окропом, як свиням. Капуста так само. Залита просто окропом. З рідкого давали суп, а там три картоплини плавало в тій водичці. Солі не було взагалі. Іноді, це свято було, гречку давали. Чотири столових ложки, – каже Сергій.
Чоловік згадав про фізичні та моральні знущання російських військових.
"Оці слова постійно звучали, що Україну за три-чотири місяці візьмуть. То давай до нас. Катування були. Треба було підписувати документ. Пропонували обмін за подальшу співпрацю з ними. Мав би позиції ЗСУ здавати", – розказує військовий.
Сергій розказав, що в полоні душу гріли листи від дружини. За його словами, Ольга писала, як справи у неї та сина. Згадав, що ці звістки з дому давали лише почитати та одразу забирали.
Ольга згадала першу зустріч Сергія з сином.
"Мар’ян, коли побачив тата, обняв його. Він почав дуже плакати й боявся підняти очі, соромився. Я ніколи не думала, що моя дитина буде називати тата дядьком. Мій чоловік пішов на війну, коли син був маленький, він ще не розмовляв та не ходив. Три роки ми не бачили тата", – каже Ольга.
Мар’ян розказав, що мріє більше часу проводити з родиною.
"Я хочу з батьками піти на рибалку. А ще з мамою та татом на пляж, а ще човен хочу", – сказав хлопчик.
Про відпочинок мріє й Сергій.
"Я хочу з дружиною поїхати відпочити. Кудись в подорож подалі. Потім придбати будинок, автівку, роботу знайти і далі працювати", – каже чоловік.
Ольга сказала, радіє, що чоловік вдома. Проте нагадала, що сотні чоловіків й досі в полоні російської армії.
"Боротьба продовжується. 57 бригада, 34 батальйон, 17-й батальйон, 42-й батальйон. Якщо треба, я завжди прийду та буду боротися, щоб їх повернути", – каже жінка.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
