Від початку повномасштабного вторгнення кожна з них шукала своє місце у цій війні. І врешті всі вони віднайшли його у лікарнях Дніпра, де доглядають поранених бійців. До цього жодна з них не мала медичного досвіду. І тим більше не могла подумати, що колись доведеться мати справу з пораненими.
Ольга, Світлана, Олена та Марина розповіли Суспільному про те, як стали доглядовими волонтерками, як часто навідують поранених, про власні методи підходу до бійців, а також про те, яка допомога потрібна їм самим.
Бути корисною
Ольга почала волонтерити в лікарнях з початком повномасштабного вторгнення. Розповідає: тоді, аби вгамувати страх і сотні різних думок у голові, потрібно було зайняти себе справою. Почала перечитувати пости у соцмережах і побачила, що в лікарні потрібні ті, хто допоможе доглядати поранених бійців.
"Я зателефонувала. Сказали: приходь, чай-каву розносити. Я й прийшла. Звісно, було страшно. Перші пів години – стрес. Бачити, як молоді хлопці замість того, щоб навчатися, реалізуватися, мандрувати та кохати, боряться за життя…", — каже волонтерка.
Опанувавши себе, Ольга пішла до поранених. Розуміння того, що вони розгублені, без рідних і зв`язку, штовхала її щось для них робити. Два місяці чергувала "ніч— через дві". Зазначає: у лікарнях справді бракувало вільних рук, тому роботи вистачало: і підлогу помити, і біля поранених ходити. На сон і перепочинок – хіба що годинка. Але і тієї, бувало, не випадало: сиділа біля чийогось ліжка і тримала за руку.
У лікарнях згодом розширили штат, стало трохи легше. Та припиняти волонтерити дніпрянка не збиралася. Тим більше, що утворилася певна група – дівчат та жінок, які постійно приходили до поранених.
Згодом до Ольги приєдналася її сестра Світлана.
"Я шукала, де можу бути корисною у цій війні. Деякий час готувала їжу, допомагала переселенцям, але розуміла, що можу більше. Потрапивши з сестрою до лікарні, за годину зрозуміла, що нашим захисникам дуже потрібні підтримка та піклування, і що я з цим впораюся", — каже вона.
"Для когось стаєш матір`ю, для когось – сестрою"
Принести смаколики, поповнити рахунок на телефоні, сповістити рідних, помити, підстригти і просто потримати за руку – це те, чим допомагають. В один голос волонтерки кажуть: нічого не лякає і не все так страшно, як може здатися на перший погляд. Піклуватися про поранених для них за честь, адже у такий спосіб виявляють до них свою вдячність і повагу.
"Від цього піклування вони просто "розквітають". Навіть санітарки зауважують: "Після того, як ви Васю поголили, то він аж ожив, засяяв". Важливо дати їм зрозуміти, що вони потрібні. Що їх сприймають як чоловіків і повноцінних членів суспільства", - кажуть волонтерки.
Марина почала волонтерити з літа. Говорить: в лікарні ще раз переконалася, наскільки українські бійці – справжні чоловіки.
"Я і раніше з повагою до чоловіків ставилася. Але зараз. Ти перевертаєш їх чи везеш на кріслі-каталці, а вони «Ой, вам напевно важко. Обережно, у вас же манікюр". З кожним вибудовуються свої стосунки. Вони ж тебе одразу "зчитують", коли до палати заходиш. Для когось стаєш матір`ю, для когось – сестрою", — розповідає Марина.
Трапляється й таке, що до когось складно знайти підхід. Волонтерки зазначають: розуміють, що деяким хлопцям потрібно усвідомити, "прожити" те, що з ними сталося. Якщо хтось довго не йде на контакт – повідомляють одна одній. Комусь таки вдається розговорити.
"Я тим, хто не йде на контакт, кажу "Та я просто вам подушечку поправлю". А потім вже й погляд вловила, щось спитала і ось, він вже щось мені розповідає», — каже Ольга.
Іноді, говорить, і не потрібно ніяких психологічних розмов. Просто підстригти нігті або помити голову, як у дитинстві, буває достатньо, щоб хлопці відчули себе набагато краще.
Знайти своє місце
У Олени рідні пережили окупацію на Херсонщині. Доглядати поранених вона пішла восени 2022 року, коли Херсонщину почали звільняти. Говорить: у лікарні побачила ту ціну, яку заплатили бійці за звільнення українських земель.
Пораненим вона з легкістю наводить "марафет" — стали в нагоді курси перукарів, які колись закінчила зовсім випадково.
"Ми не лише їх стрижемо, а й голимо, бороди доглядаємо. А ще манікюр і педикюр робимо. І це нормально! Хоча іноді їхні рідні дивуються: "Дівчата, ви що, й ноги їм миєте?". А ми і миємо, і бачимо, як хлопцям це потрібно", — розповідає Олена.
За словами волонтерок, у цих доглядових процедурах є певна "цілюща" сила, відчуття життя, яке було "до". Всі ці стрижки-манікюри і комунікація – важливі, й насправді зближують.
"Хлопці часто питають: у вас напевно хтось служить, ви до нас як до рідних ставитеся. А хіба можна інакше? Вони для нас – близькі люди. Це наша можливість показати шану та вдячність. Якийсь психолог сказав "Знайди своє місце у цій війні і заспокойся". Ми знайшли, наше місце – біля поранених", — говорять вони.
Кажуть: також служать Україні. Колись як підтвердження цьому отримали від пораненого повідомлення з такою фразою "Бережімо один одного: волонтери воїнів, а воїни – волонтерів. Бо всі ми служимо народу України!"
Допомагати — легко
Запевняють: не буває маленької допомоги, і допомагати – насправді легко. Можеш щось принести, купити чи забрати, є машина і можеш привезти посилки, які надсилають бійцям рідні – чудово.
"Потрібні люди. Ми усюди просто фізично не встигаємо. Тому хто з дівчат та жінок бажає долучитися — приєднуйтеся. І не бійтеся. Принести пораненому яблуко чи банан, поповнити йому рахунок на телефоні, просто поговорити — не складно і не потребує якихось великих витрат. Я усім кажу: якщо поруч з вами лікарня, виділіть час — сходіть і навідайте поранених. Не обов`язково там по медичній частині щось робити", — каже Ольга.
На потреби поранених витрачають власні кошти, мають також кількох постійних благодійників, які щомісяця передають їм гроші. Також влаштовують аукціони, зокрема виставляють українські прапори з підписами бійців. Іноді волонтеркам допомагають пересічні громадяни, які випадково дізналися про них.
Нині у волонтерській групі 20 дівчат та жінок, які регулярно навідують поранених у лікарнях. Кожна – особистість, індивідуальність, кожна несе щось своє. Але об`єднує усіх спільна справа, в якій знайшли і своє місце, і себе.
Телефон Ольги для охочих допомогти: +380 66 022 61 01
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
