Перейти до основного змісту
Усе, що може піхота «своїми ніжками», – ми спробували. Розповідь Кирила Дороленка про службу в Дніпровській теробороні

Усе, що може піхота «своїми ніжками», – ми спробували. Розповідь Кирила Дороленка про службу в Дніпровській теробороні

Ексклюзивно
Усе, що може піхота «своїми ніжками», – ми спробували. Розповідь Кирила Дороленка про службу в Дніпровській теробороні
. Фото: фейсбук-сторінка Кририла Дороленка

Громадський активіст з Дніпра Кирило Дороленко записався до лав Дніпровської тероборони 24 лютого. Розказує: 25-го отримав автомат Калашникова, комплект набоїв і поїхав на опорний пункт з побратимами. Батальйон сформували за добу винятково з добровольців. Спершу каже він, тих, хто до цього тримав у руках зброю і вмів нею користуватися, у підрозділі було 20%, інші – вчилися у бою.

В ексклюзивному інтерв'ю журналістці Суспільного Ірині Стрижці Кирило Дороленко розповів про службу в підрозділі Дніпровської тероборони від блокпостів до боїв "на нулі".

Як потрапив до тероборони

До лав територіальної оборони я потрапив 25-го лютого 2022 року. Військкомати тоді проводили мобілізацію резерву АР1 – це люди, які вже мали досвід бойових дій, люди, які вже мали військові спеціальності. Звичайній людині з вулиці, коли прийшла в військкомат, казали: «Дякуємо, взяли на облік, чекайте вашої черги». Але ситуація була настільки критична – ми не знали чи буде десант у нашому місті, чи прорветься колона (вони на швидкостях тоді колонами заходили на територію України). Тому рішення треба було ухвалювати швидко і не чекати, доки тебе з військкомату заберуть або коли тобі прийде повістка.

Ми знайшли батальйон Дніпровської територіальної оборони, ввечері 24-го я в нього записався. 25-го числа я отримав свій автомат Калашникова, набої й поїхав з побратимами на свій ротний опорний пункт захищати наше місто.

Як почалося навчання

Моє навчання відбувалося в полі. Від нас вимагали героїзму. Пам’ятаю, як до нас приїхав один полковник і сказав: «Хлопці, завтра-післязавтра на Дніпро може рухатися велика танкова колона ворога. Ваша задача – висунутися наперед, щоб вона не зайшла до міста. Треба було зустрічати їх у полі наявними засобами оборони». На той період у нас була РПГ 7 і АК. Тобто всі, хто був у ТрО, розуміли, які є засоби. Наше завдання було – зупинити ворога за будь-яку ціну.

У перші дні у нас не було ні шоломів, ні бронежилетів, ні нормального взуття, ні форми. Це все з’явилося пізніше, бо нам допоміг наш народ. Мені дуже сильно допомогли волонтери, мої друзі.

Так формується група, яка виходить на бойове завдання. Їй видається все, що у нас є: всі шоломи, всі бронежилети, всі машини, що у нас є. Бо машина на війні – це розхідний матеріал. Ми віддавали найкраще озброєння цим хлопцям. Йшли перші ветерани. А всі інші, поки ветерани йшли в рейди, – тренувалися, набиралися досвіду.

Що змінилося за чотири місяці війни

Ми перейшли з асиметричної боротьби до виконання звичайних завдань, поставлених як лінійній механізованій піхоті. Тобто ми стоїмо на передньому краї оборони. Зараз ми «на нулі». Бачимо ворога впритул, маємо з ним вогневий контакт постійно.

Можливо, я за цю війну ще побачу, як нас використовують Збройні сили України, але все, що може робити піхота «своїми ніжками», – ми все спробували. Можливо, нас на літаки посадять і з парашута викинуть, от тоді буде щось нове для нашого підрозділу. А так – ми й сапери, ми й розміновували, балістичні й крилаті ракети знищували, і наші гранатометники працюють, і наші мінометники працюють, і б’ємося з ворогом, палимо їхню техніку, захоплюємо її.

Уточню, це роблять люди, які до цього не тримали зброю в руках?

Так, якщо у відсотках, то це 80 відсотків людей, які навчилися в бою: це нотаріуси, айтішніки, дизайнери, турлідери, охоронці, студенти. Всі звичайні люди. Просто за чотири місяці вони стали воїнами.

Що найскладніше

Надскладний бій – це кінець квітня, коли почалася битва за Донбас. Ми – легка піхота. Нас тоді поставили на надскладний напрямок. 20 діб було пекельних боїв. Проти нас використовувалася нереальна кількість артилерії, авіація, танкові атаки, велика кількість механізованих ударів супротивника з його підготовленою піхотою… Це були важкі бої, і я вважаю наших хлопців героями.

Так, нас прикривали «смєжніки». Було трішечки артилерії, яка могла стріляти не так часто, як росіяни. Наприклад, якщо росіяни могли вести вогонь артилерії від 18 до 20 годин, то українська артилерія на той період могла стріляти від 15 до 30 хвилин. У той час у супротивника була вогнева перевага.

І наші хлопці просто «зарилися», билися за кожен дім цього населеного пункту. Через 20 діб вороги пройшли чотири або п’ять вулиць, а потім відкотилися взагалі з нього. І ми перейшли в контрнаступ.

На звільнених територіях

У звільнених населених пунктах наші сапери найперше йдуть розміновують всю територію. Буквально за 700 метрів до супротивника ведуть розмінування для того, щоб наша розвідка або наші піхотні батальйони могли рухатися і видавлювати ворога з його позицій.

Там є люди, мирне населення. Було так: у тому населеному пункті, де ми билися, хлопці перебігають з одного погреба в інший – відкривають його, а там десять людей сидить. Бійці питають: «А чого ви не поїхали?». Їм відповідають: «А нам нікуди їхати». І от вони сидять разом з нашими бійцями під такими жахливими обстрілами. Люди не їдуть… Більшості вони кажуть, що не хочуть нікуди їхати, але є таке враження, що деякі з цих людей не зовсім приймають український світ. Іноді проявляють відверту колаборацію з ворогом. Їх зараз не більшість, але випадки такі бували.

Зброя та оснащення

Зараз нарікань по зброї у нас немає. Звісно, хотілося б мати більше зброї сучасної, більше мати важку зброю. Ми користуємося трофейною зброєю, яку ми вже здобули у боях. У нас є американські кулемети М-240. Вони мають гарну кучність, гарну точність, це взагалі – ТОП. Приїхало трішечки іноземних протипіхотних гранатометів.

Як легка піхота, ми забезпечені дуже гарно. Якщо згадати кінець лютого-початок березня. Зараз я перед вами сиджу в формі, а не у якомусь там своєму «двіжовому шматті», в якому ходив по місту. Ми забезпечені максимально, наш батальйон, можна сказати, улюбленець наших містян, вони дуже сильно нам допомагають.

Я знаю, що у нас є в Маріуполі герої, в Ізюмі була герої, у Сєвєродонецьку була герої. Просто люди не знають, що там відбувається, і краще б вони цього не знали. Це важко… Але ми розуміємо, що якщо ми цього не будемо робити, то снаряди падатимуть у Дніпрі.

Психологічна підтримка

Я з бійцями працюю, спілкуюся наскільки можна допомогти. Це високомотивовані люди. До цього люди жили цивільним життям, вони жили зі своїми родинами й тут прийшли «русскіє» – родини роз’їхалися, великі відстані, ресурс весь іде на підтримку себе як бійця, щоб бути воїном... А де брати ресурс, щоб спілкуватися з родиною? Тут це вже питання. Ми робимо все, щоб війна не прийшла в наш дім.

Для мене найтяжче – це ховати людей. Зустрічатися з близькими людьми, які забирають героїв. Ми їх не жаліємо, тому що це герої. Вони зробили великий чин. Але емоції близьких – це найважче для мене.

Що наснажує

Я насправді постійно роблю так, щоб не було емоційних гойдалок. Я прийняв такий ритм постійний моєї служби: зранку прокидаюся і роблю кожен день все, що я можу, аби наблизити нашу перемогу в тих завданнях, які переді мною ставить моє командування.

Також – спілкування з друзями, тому що сьогодні ми говоримо, а завтра – він загинув. Колектив у нас гарний. Хлопці вчаться, хлопці працюють над собою. Наснагу дам дає щоденний звіт Міністерства оборони про знищених ворогів.

Я вирішив, що як тільки Головнокомандувачу мої послуги будуть не потрібні, то першим наказом я піду в цивільне життя, повернуся. У мене є купа книг, які не прочитані. Я хочу повернутися до своєї бібліотеки й, можливо, відправлюся мандрувати світом.

Авторка – Ірина Стрижка

Читайте також

"На відміну від росіян ми не приховуємо поховання наших загиблих героїв". Розповідь капелана з Дніпра

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро

Топ дня
Вибір редакції
На початок