"Праведниця" — це незалежний журнал про мистецтво, рутину та ніжність, загорнутий в естетику "Святої Галичини". Його у форматі самвидаву випускають Катя Дрозд та Ігор Тимощук.
Катя Дрозд — незалежна графічна дизайнерка родом з Бахмута, яка працює з мистецькими інституціями, медіа та бізнесами. Розробниця шрифту Kharkiv Tone, головна дизайнерка в медіа "Люк". Переможниця номінацій "Мистецька книга" та "Експеримент" у конкурсі Best Book Design 2023.
Ігор Тимощук — мультидисциплінарний графічний дизайнер зі Львівщини, магістрант-культуролог, незалежний куратор. Співпрацює з культурними інституціями, бізнесами, громадськими організаціями та міністерствами. Співвласник незалежної галереї "Товари з Європи", графічний дизайнер виставкового проєкту "Небачена сила" (2024).
Суспільне Культура розпитало Катерину та Ігоря про те, як виникла назва журналу, які теми висвітлюють у виданні, чи отримували негативну реакцію та які тексти варто прочитати, щоб зрозуміти українську культуру.
Які "гріхи" української культури ви б назвали першими і як "Праведниця" допомагає їх уникнути?
Катя:
Один гріх важко виділити, бо це комплекс, де є місце байдужості, страху, заздрості, егоцентризму тощо. Культура зараз отримує найменше фінансування з держбюджету. Насправді навіть прогресивна публіка може потрапляти в пастку думки, що культура дійсно не така важлива. Проблема в тому, що коли чуєш слово "культура" то уявляєш якісь виставки та музеї, а насправді це набагато ширше поняття, сюди входять: наша рутина, звички, розмови, меми, принципи, харчування, політика — будь-які взаємодії людини з чимось або кимось. У суспільства наче немає повного розуміння, що таке "культура" і досі, запитайте свою маму чи бабусю, щоб перевірити.
Питання культури часто лягає на плечі небайдужих людей, бо це не приносить багато грошей. Але культура — це весело, ця енергія і є мотиватором щось створювати. Тому ми об'єднались (Катя та Ігор) та зробили свій маленький вклад у вигляді журналу.
Як виникла ідея створення журналу "Праведниця"? Що стало головним поштовхом?
Катя:
Ми гуляли з Ігорем вулицями Львова і розганяли приколи про "Святу Галичину" з її гомоеротичними рельєфами на фасадах, про першу еротичну газету "Пан + Пані" та жартували, що треба зробити контрхід — перевикупний журнал, який нестиме чистоту, світло та ніжність. І звичайно, з культурним наповненням.
Я вже давно верстаю журнали, мені це дуже подобається. Нарешті у нас є всі знання, ресурси та соціальний капітал, щоб почати робити так, як хочемо: експериментально та без примусу. Це все процес дослідження і він дуже захопливий. Хочемо, щоб читачі так само не боялись досліджувати світ культури. Краще тусить в мистецтві, ніж за гаражами.
Ще у нас був чудовий дедлайн у 10 днів, бо ми хотіли потрапити на Best Book Design. І це дозволило нам зробити журнал без перфекціонізму дуже щирим.
Ми прикинули сюжетний вектор та написали всім знайомим, попросивши нагенерувати хоча б по парі абзаців, якщо комусь було важко вписатись у такі терміни. Хтось залучився дуже сильно, хтось просто дав згоду на публікацію розгортів, які ми надіслали на затвердження. Все дуже асертивно і динамічно. Мені подобається такий підхід експрес-дизайну та артдирекшену. Але через емпатійний підхід до кожного ця робота не ставала напряжною для авторок та авторів.
Ігор та я самостійно писали тексти, редагували, робили фотографії та скани — повний крафт та нуль "фріпіку". Навіть скатертини на обкладинці — це родинні реліквії Ігоря. Через такі справжні деталі ставишся до роботи з більшою повагою.
Ігор:
Подобається тримати коло себе людей, які і у вогонь, і у воду. Дзвониш і кажеш, що потрібно обкладинку для журналу — і ось вже наступного дня модель сама шиє для себе сукню з гігантського полотна, закуповується плівка для зйомки і всі віддаються повому творчому процесу. Так Марічка з Павлом Опеном і зробили свій вклад в наш журнал, за що ми їм дуже вдячні.
Сукню ми принесли в жертву мистецтву — перев'язуємо нею кожен запакований журнал як ще одну звістку про те, що усі герої цього випсуку значно ближче, ніж здається на перший погляд (+я люблю бантики і розпаковки). Це дуже банальна історія, але саме любов до своєї діяльності та людей навколо і є головним поштовхом до створення "Праведниці". Тебе оточують десятки крутих людей, які роблять неймовірні речі. Як у дизайнера, у тебе є всі необхідні навички для того, аби відобразити все, що тебе оточує, на сторінках журналу.
В наш час важливо створювати нові платформи, що знайомитимуть людей між собою, адже це все радше не про кінцевий продукт, а про спільність.
Які основні теми ви висвітлюєте у журналі і як вони співвідносяться з проблемами сучасної культури?
Катя:
Це метамодернова компіляція матеріалів про культурну рутину, війну, любов, ремесло, маленькі радощі, страхи та ніжність. Тут кожен знайде собі щось до душі. Ми хочемо впровадити підхід соцмереж, з їхньою купою рандомного контенту, і подивитись, як це працюватиме на папері. Але нам важливо робити журнал не тільки естетичним, а й густо інформативним.
Ігор:
У тебе не може виникнути байдужості до речей, які ти точно робив, станів, які ти точно відчував, їжі, яку ти точно їв. Читаючи журнал, розумієш, що представлені митці й мисткині новітньої української культури — такі ж люди, як і ти, і у такому неконвенційному знайомстві тобі уже значно простіше сприймати світ і себе в ньому.
Важливо пам'ятати, в який час ми живемо, тому тема війни активно розкривається на сторінках, бо це також є нашою українською рутиною. В журналі у нас є історія чинного військового та експериментального музиканта Максима Буби, який позбувся залежності завдяки вірі, також є історія поранення Богдана Бунчака. І звичайно, ми маємо qr-код на збір — цей код динамічний та регулярно оновлюється. Ви можете покласти журнал на столик на цій сторінці й кожен день закидати трохи гривень на перемогу.
Катя:
Наше життя переважно складається з простих речей, але ми це недооцінюємо і женемось за чимось далеким. Дуже банальні слова, але в терапії ти більше часу вчишся саме налагоджувати стабільну рутину, яка стає опорою і не дозволяє вигорати та втрачати себе, що веде до тривоги. Тому для популяризації простих життєвих штук ми вирішили почати з журналу. Плюс успішний успіх знову повертається, і варто якось ставати на захист здорового глузду. Інакше ці руйнівні установки інфікують оточення, яке понесе тебе з собою в депресивну яму по інерції.
Новітня культура ще формується, нас кидає з боку в бік, ми порівнюємо себе з іншими, бо поки не маємо, на що спертись. Як тільки тобі вдається усвідомити красу буденності, ти починаєш поважати, цінувати себе і все, що маєш тут і тепер, — відповідно, стаєш трохи щасливішим.
Ми прямо не пропагуємо та не схиляємо до чогось, хіба загортаємо у ніжний настрій та пропонуємо познайомитися з красою, в надії, що цей досвід спонукатиме до відпочинку та теплому післясмаку. Рекомендуємо взяти "Праведницю" на побачення до парку, або в кав'ярню. Виділити собі час для цього, та відпочити разом.
Зараз відбувається ренесанс друкованих журналів, треба, щоб було більше, бо краса в різноманітності. Я колекціоную всі періодичні видання з красивим дизайном. Маю надію, це буде сталою практикою українських культурних діячок та діячів. Журнал — доступний формат передачі та сприйняття інформації, це не об'ємна книга і не швидкий відос, плюс це щось фізичне і тактильне. Поки це важко монетизувати, за свою практику споглядала, що люди охоче беруть журнали, але можуть їх не читати. Це окей, я сама буваю такою інколи. Але саме журнали привчили мене до читання.
Ігор:
Люблю казати, що це журнал ідеальний для недільного читання. Спостерігаю, що багато хто ще не звик до того, що можна просто так взяти і зробити самвидав своїми силами, і це багато кого дивує. Рекомендую взяти "Праведницю", виділити собі 2 годинки на відпочинок у сонячному парку і віддатись досвіду, що ми пропонуємо, гарантуємо позитивні емоції та релакс.
За успішний успіх можна багато говорити, я дуже втомився від того, що усе вимагає швидкої реакції, і чим бурхливіша вона — тим краще. Очі творців затуляються чужими бажаннями, і в цій сліпоті вони перестають бачити найголовніше — ким вони є для самих себе. Як на мене, головною метою було створити продукт, що не буде викликати негативу та бажання порівнювати себе з кимось, ніби просто приходиш до друзів на відкриття виставки та слухаєш, що у них нового. Нема нічого грішного в тому, щоб зупинитися хоч на хвилину.
Чи є в українській культурі питання, про які всі знають, але бояться говорити? Як "Праведниця" розкриває ці теми?
Катя:
Ми поки не зачіпаємо гострих дискусійних тем, але розкриваємо питання війни та страхів, бо таке є наше життя зараз. Наприклад, в журналі є розгорт зі сповідями, які зібрала Богдана Заєць, і він найважчий, на мою думку. Це проєкт, де зібрані секрети, якими може бути соромно ділитись, але анонімність трохи знижує напругу. Богдана ще на початку повномасштабного вторгнення почала збирати анонімні секрети, які публікує у себе на сторінці в Instagram. На диво, в коментарях можна зустріти багато підтримки та розуміння.
Якщо у вас є бажання подискутувати, розігнати спекулятивні теми, то радимо приходити на наші фізичні презентації журналу. Зазвичай вся глибина розкривається саме на цих тусовках. Ми і самі інколи більше дізнаємось про контексти гостей журналу, на презентаціях. Слідкуйте за подіями в нашому Instagram.
Часто в роботі дизайнеркою я відчуваю, що мою візію знецінюють — неважливо, скільки маю досвіду та яку освіту. Мільярд правок просто душать і знищують всю красу початкової ідеї. Моя нова любима фраза — "Яка команда, такий і дизайн". В такому комплексному проєкті ми спробували себе в ролі директорів і перевірили, що робочий процес може бути комфортним для всіх, якщо не мати страху та бажання перестрибнути одне одного. Такі відчуття до своєї діяльності відчувають і наші гості журналу. Наприклад, розгорт Ганни Гак про стосунки з глиною, де доволі емоційно описується проблема сучасних керамічних майстерень, в яких тебе насправді не вчать працювати з глиною як з артматеріалом, знецінюючи його.
Журнал має досить промовисту назву. Чи є у вас матеріали, які спеціально спокушають читача, але в підсумку ведуть до глибшого розуміння української культури?
Катя:
Все праведне хочеться осквернити. Сама назва та вигляд є певною провокацією, бо ми заграємо з естетикою святості, чистоти, ніжності. Все так і є насправді, але всередині ви побачите неочікувано інше — цілісну історію зі всіма емоційними акцентами. Якщо ви любите шукати зв'язки, то це розвага для вас. Вся краса метамодерну.
Сподіваюсь, у читачів буде спокуса якісно відпочити та піти детальніше познайомитися з митцями самостійно. Ми пробуємо розповідати про про героїв і героїнь не прямо в лоб через їхню основну практику, а через непопулярні аспекти їхнього життя, при тому зберігаючи всі посилання для детальнішого ознайомлення. Якщо людина має жагу більше дізнатися про мистецтво, то треба тренувати звичку гуглити для кращого розкриття лору. Це як пошук скарбів, спробуйте.
Ігор:
Старалися, щоб кожен матеріал чіпляв не тільки візуалом. Дійсно, багато заголовків звертаються до тематики релігії, але всередині них значно глибші речі. "Вечеря Анастасії Шергіної" не свята, а діє як акт самоб'єктивізації. "Залежність та Віра Максима Буби" не просто про деструктивну звичку, а про рефлексію над образом сучаного вірянина. "Праведна рутина Марічки" — це теж не про ранкові молитви, а радше лист любові до мистецької рутини та сучасного галицького побуту. Скакаємо від провокативних скорочень матеріалу, як, наприклад "ДХУ" ("Дерев'яні Храми України"), до майже комічних, як, наприклад "Оселя кума діда".
Чи був момент, коли через матеріали в "Праведниці" ви отримували негативну реакцію або критику? Як ви на це реагуєте?
Катя:
Я дуже хочу якусь негативну реакцію, бо метамодерновий підхід доволі "щурячий". До того ж ми знаємо, що робимо добру справу, тому нема чого боятись. Ми граємо з релігійним сетингом, але не зачіпаємо релігію. Порушуємо питання віри у себе, навколишніх і світ загалом. Щоб дійсно нікого не образити, ми маємо консультанта з питань віри — Богдана Бунчака, який радо допомагає в цьому. Ми скидаємо йому моменти, які можуть бути під питанням, і він апрувить.
Направду хотілось зробити журнал, який зможуть читати всі. Здавалось би, це недосяжна ціль, але багатошаровість дозволяє цьому статись. Журнал прочитало чотири мами, всі були дуже приємно вражені та добровільно ознайомились з усіма матеріалами, давали поради, як зробити журнал більш зрозумілим в певних моментах.
Ігор:
З кожним роком все важче і важче пояснити своїй бабці, чим ти займаєшся. "Праведниця" — це цікавий спосіб ознайомити усіх з частинкою свого буття. Наші меседжі доволі позитивні та ніжні, тому важко пригадати якісь різкі негативні реакції. Єдине, що пригадую, — це коментарі в стилі: "Навіщо вам це треба? Нема чим зайнятися, чи що???" Але підтримки значно більше, і на це уже просто не звертаєш увагу.
Які три тексти журналу, на вашу думку, кожен повинен прочитати, щоб краще зрозуміти українську культуру?
"Праведниця" — це не зовсім про примус, журнал можна читати як від початку до кінця, так і обрати матеріал випадково й покататися на ніжних емоційних гойдалках. Одночасно тут співіснують угарні та серйозні теми. Якщо обирати три матеріали, які коротко передадуть настрій та опишуть всю глибину, то радимо ці:
- "Дар'я Молокоєдова про вирощування рослин".
Дар'я — дуже перспективна молода художниця, можливо, ви про неї вже чули, але ми хотіли розкрити її через тему хобі, такого не знайдеш в інтернеті. Все починається доволі рутинно, про побут та садотерапію, родинні традиції. Але в цьому об'ємному інтерв'ю порушено питання розділення кар'єри та прийняття смерті.
- "Оселя кума Діда"
Це суперкоротке інтерв'ю з паном, ім'я якого ніхто не знає і не пам'ятає, але який дуже дбайливо ставиться до свого осередку, який сам засквотував. Кум зібрав величезну колекцію об'єктів народного мистецтва, про яку регулярно дбає та веде журнал обліку. Це чудовий приклад любові до прекрасного. Також ви зможете погортати панораму його кімнати і зацінити всі деталі ближче.
- "Смакує у піст"
Харчування — важливий для виживання процес, який може відбуватись у довірливих безпечних умовах. Тут ми розповідаємо про кафе-бар "Травень", який є не тільки веганським спотом із пивом, але й важливим культурним осередком, де відбуваються концерти, караоке та зустрічі креативних спільнот. Тут завжди відбувається щось неочікуване. Детальніше про сам заклад ви можете дізнатись, відвідавши його. Сам вайб пропонуємо відчути через мікроспілкування з прекрасними кухарями й кухарками, які розповідають свій раціон, описаний живою мовою без редактури.
Як, на вашу думку, зміниться українська культура через 10 років, і яку роль у цьому процесі може відіграти "Праведниця"?
Ігор:
Можливість планувати щось аж на 10 років вперед — це великий привілей. Хочеться вірити, що українська культура стане ще більш масштабною, сміливою та самобутньою. Всього буде значно більше: проєктів, бюджетів, людей, а головне — більше щирості. Саме вона приходить на заміну колючій іронії.
Важливо мати механізми, які говорять про культуру простою, живою мовою, як "Праведниця". Завдяки журналу самоорганізувалась мініспільнота, де автори та читачі створюють спільні проєкти та допомагають одне одному, стають друзями. Споглядати за цим — величезна радість.
Катя:
Дай боже, українська культура захопить світ за цей час. Хочеться завжди оптимістично думати про майбутнє, чіплятись за позитивні ситуації. Якщо думати, що все погано, тоді навіщо намагатись? Якщо є запал, то його варто витрачати на класні корисні справи, як мінімум, будуть теплі спогади, які даватимуть сил у непрості моменти життя.
Культура нації чи держави важлива в геополітичному масштабі, щоб інші країни дивились і поважали нас за неповторні штуки, які є тільки у нас. Ми всі ще в процесі віднаходження та укріплення своїх стильних особливостей. Тоді всі люди світу захочуть стати українцями та слеїти невпинно, як і ми.
Як ви вважаєте, чи є шанс, що "Праведниця" стане канонічним виданням для розуміння української культури, як, наприклад, певні книги чи фільми?
Катя:
Таку велику мету ми не ставимо, подивимось, як воно буде з часом. Якщо цілеспрямовано рухатись заданим вектором, не опускати руки в моменти зневіри, то буде щастя. Завжди варто рухатись довгостроковою перспективою.
Ігор:
Час покаже. Зараз ми працюємо в моменті й документуємо усе навколо. Розуміємо, що матеріалу вистачить на десятки випусків. Хочеться просто насолоджуватись процесом дослідження, запрошувати нові імена і залишатися чесними перед собою та читачами.
Частина нашої рутини тепер — це вигадувати нові приколи, запрошувати людей на презентації, пакувати й відправляти журнали. Ця рутина щиро приносить нам радість, тому що за кожним випуском стоїть наша жива взаємодія і спільне проживання моментів. Це робить "Праведницю" важливою для нас, незалежно від майбутнього статусу в історії. Магічного секрету для того, як перетворити щось на канон, немає, усе вирішує стабільна, методична діяльність.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
