Десятого квітня в український прокат вийшла стрічка "Киснева станція" — новий проєкт від творців стрічки "Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»", режисера Івана Тимченка та сценариста Михайла Бриниха. Фільм розповідає про період заслання Мустафи Джемілєва в Якутії, де він працював на кисневій станції. Саме там, після тривалого листування, до нього вперше приїхала його кохана Сафінар. Їхня зустріч стала початком глибокої та незламної історії кохання на тлі репресій.
Світова прем'єра фільму відбулася у 2023 році у межах міжнародного Талліннського кінофестивалю "Темні ночі" (PÖFF | Tallinn Black Nights Film Festival).
У цій рецензії для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова розповідає, чи вдалося авторам стрічки розповісти історію Мустафи Джемілєва та боротьби кримськотатарського народу.
Обережно, у тексті є спойлери.
Українська історія багата на визначних історичних постатей та події, що заслуговують на окреме висвітлення у кіно. У таких випадках фільми стають не тільки майданчиком для художнього висловлювання, а й джерелом інформації — наприклад, стрічка "БожеВільні" висвітлила тему радянської каральної психіатрії, "Будинок «Слово». Нескінчений роман" представив культові постаті митців у форматі ігрового фільму, а "Довбуш" перетворив історію опришківського ватажка Олекси Довбуша на захопливий екшн. І це лише декілька фільмів, що вийшли за останні роки. Якою б не була критика цих фільмів, вони завжди мають одну беззаперечну цінність — розповідають українському глядацтву більше про історію України.
"Киснева станція" здавалася саме таким фільмом: сюжет обіцяв сфокусуватися на Мустафі Джемілєві — герої України та одному з провідників кримськотатарського національного руху. І яким би не було художнє втілення, сама тема вже звучала достатньо важливою, адже в українському кіно вкрай мало історій про кримських татар та їхній досвід життя і боротьби в Україні. На жаль, маючи такого цікавого героя, як Мустафа Джемілєв, "Кисневій станції" не вдається бодай трохи розкрити його.
Сюжет "Кисневої станції" розгортається влітку 1980 року. Мустафа Джемілєв відбуває чотирирічне заслання у якутському селищі Зирянка, де працює на кисневій станції. Там він щодня наповнює киснем іржаві балони й котить їх на причал, і ця монотонна та виснажлива робота створює паралель із його боротьбою за права кримських татар та проводить аналогію з міфом про Сізіфа.
Саме рішення сфокусуватися на короткому проміжку з життя Джемілєва не є поганим. Зрештою, багато байопіків, щоб передати дух та історію людини, обирають конкретні роки, а не усе життя людини від А до Я. Втім, цей період має бути визначним і представляти широке тло, через яке можна дослідити персонажа. Наприклад, сюжет фільму "Лінкольн" (2012) оповідає про останні чотири місяці життя Лінкольна, фокусуючись на його зусиллях ухвалити Тринадцяту поправку до Конституції Сполучених Штатів, яка б скасувала рабство. Ідея з символічним порівнянням шляху Сізіфа та Джемілєва теж звучить плідно. Проблема полягає у тому, що за півтори години хронометражу "Киснева станція" майже нічого не розказує про Мустафу Джемілєва.
Події стрічки починаються з того, що у селищі Зирянка (де Джемілєв відбуває своє заслання) вбивають прорадянського журналіста Луніна. Деталі його смерті загадкові, але КДБ хоче повісити вбивство на Джемілєва. Це звучить як зав'язка до напівдетективної історії, яку можна було б цікаво розвинути. І "Киснева станція" наче місцями намагається це зробити. Поки кадебешники плетуть інтриги, глядачам показують заплутані зв'язки мешканців селища. На жаль, вже покійний актор Василь Кухарський, грає роль одного з працівників станції, який зраджує дружину (Зоя Власенко) з наглядачкою музею (Олена Вахрамєєва). І наприкінці фільму ця сюжетна лінія виливається в окремий трилерний момент, де дружина пропонує чоловікові підставити Джемілєва, щоб приховати власну причетність до вбивства.
Враховуючи ці елементи, у "Кисневої станції" був потенціал стати цікавим камерним трилером. Через портрети різних жителів міста та ставлення до них могла б краще розкриватися постать самого Джемілєва, а детективна лінія з тим, хто ж вбив журналіста, і потребою Джемілєва захистити своє ім'я могли створити закручену клаустрофобіну історію про людські стосунки та цінності (на кшталт "Доґвіля", 2003).
Але замість цього "Киснева станція" обирає більш рівний наратив, а сюжет розвивається хаотично. Протягом усього фільму майорить очікування, що, ось, ще трохи, і щось станеться. Що всі ці події ведуть до чогось. Але це відчуття так і залишається висіти у повітрі.
Не можна сказати, що автори фільму не знають біографії Джемілєва. З тих крихт інформації, що підкидують глядачам, очевидно, що автори ознайомлені й з фактами, і з поглядами правозахисника. Однак протягом усього фільму аудиторія отримує лише уривки про життя Джемілєва, які ніколи не складаються у повноцінну картинку. Якщо до перегляду "Кисневої станції" ви нічого не знали про постать Мустафи Джемілєва, то й після перегляду не отримаєте чіткого розуміння про його діяльність та життя.
Протягом усієї стрічки кадебешники говорять про те, що Джемілєв — ворог радянської влади і його треба позбутися. Але у фільмі ніколи не пояснюється чому саме. Ні про те, що Джемілєв був одним із засновників Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР (першої в СРСР відкритої правозахисної організації), ні про його виступи проти репресій, депортацій та порушень прав кримських татар й інших народів, навіть його голодування, що стало найдовшим в історії СРСР, розкривається сумбурно та поверхнево.
Окрема проблема фільму — експозиційні діалоги. "Киснева станція" потрапляє у пастку, де розказує, а не показує. Наприклад, на початку фільму кохана Джемілєва Сафінар говорить, що "якби не він, то наш народ і досі вважали б поплічниками нацистів". Виникає закономірне питання — чому? Що такого зробив Джемілєв, що потрапив у немилість до радянської влади? Що саме він зробив для кримських татар? Під час перегляду цього фільму буквально хочеться кричати: покажіть! Покажіть хоча б трохи цих подій, додайте підґрунтя, хоча б кількох сцен вистачить. І тоді глядачі вже будуть дивитися на Джемілєва як на персонажа, що чинить дії, а не про вчинки якого ми дізнаємося з третіх уст.
Звісно, можна сказати, що відповіді на всі ці питання легко дізнатися з окремих джерел (як мінімум, почитати біографію та інтерв'ю самого Мустафи Джемілєва). Але це також вказує на те, що "Киснева станція" не працює на рівні сценарію: вона ніяк не рефлексує та не адаптує історію Джемілєва під фільм, не дає розуміння його як героя.
Окремою частиною фільму є сюжетна лінія з коханням Сафінар та Мустафи. Вони познайомилися через листування і протягом усього фільму дівчина їде до свого коханого у Зирянку. Ця історія також звучить цікаво та обнадійливо, адже після першої зустрічі Сафінар та Мустафа побудували стосунки та назавжди залишилися разом. Але, як і з більшістю підсюжетів, "Киснева станція" пропускає будь-які деталі, які могли б оживити історію та зробити її більш людяною.
Чому Сафінар та Мустафа закохалися? Як почалося їхнє листування? Що їх поєднує (окрім спільних політичних поглядів)? Адже історія про те, як молода жінка їде до чоловіка, якого ніколи не бачила на власні очі, а потім вирішує залишитися з ним на все життя — звучить як ідеальний драматичний і романтичний сюжет. Натомість через постать Сафінар автори трохи розкривають злочини радянської влади проти кримських татар (зачіпаючи тему репресій, зокрема обшуки її батьків та стеження від КДБ), але на цьому все.
У "Кисневій станції" є цікаві візуальні образи та символізм. Фільм відкривається і закінчується метафоричною сценою, в якій агент КДБ (а згодом і російський солдат) в образі чарівника лякає та вбиває кримськотатарських дітей. А в кінці Мустафа Джемілєв залишається з великим чорним кубом, що проводить паралель зі вже згаданим Сізіфом. Схожим сюрреалістичним чином зняті й короткі сцени голодування Джемілєва, схожі на театрально-моторошне катування. І хоча ці сцени можна похвалити за креативність, вони могли б працювати краще, якби в основі фільму лежав сильний сценарій.
Адже одна з головних цінностей символізму в кіно полягає у тому, що він нашаровує нові сенси та образи на вже наявну історію. На жаль, саме продуманої та сильної історії "Кисневій станції" і не вистачає.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
