DakhTrio — музично-театральний колектив театру "Дах", до складу якого належать Софія Баскакова, Ігор Димов та Володимир Руденко. Тріо працює зі співаною поезією класиків, а на їхньому рахунку вже дві камерні опери: "Стус: Перехожий" та "Тичина: Феномен доби".
Новий епізод проєкту Artилерія присвячений музичним та музично-театральним проєктам, які у своїй творчості використовують поезію українських класиків. У межах випуску Юлія Ткачук поговорила з DakhTrio про те, чи існує правильний підхід у роботі з поезією українських класиків, чи шкодять культурі популярні приклади пісень на вірші та чи правда, що для того, щоб розуміти вистави, потрібно бути "начитаним".
Суспільне Культура публікує розширену версію розмови.
У вас є дві камерні опери — "Стус: Перехожий" та "Тичина: Феномен доби". Розкажіть, як працювали над ними?
Ігор: Тяжко. Як слони народжують. Ці дві вистави дались нам дуже дорогою ціною. У це вкладено дуже багато крові, сил, зусиль, часу і всього іншого.
Особисто я ставлюся до цих вистав, як до наших дітей. У нас є дитинка Стус, є дитинка Тичина. Але Стусик був зачатий ще завдяки нашому вчителю. А Тичина — це наша перша самостійна робота. Тут вже ми вклали те, як ми бачимо і як відчуваємо.
За обидві вистави нам не соромно ні перед Господом, ні перед ким. Тому запрошую завжди дуже щиро і дуже радо. Я пишаюся ними.
Володимир: Над першим матеріалом ми працювали близько року, над іншим рік з плюсиком. Ми зробили прем'єру Стуса, двічі зіграли, а на наступний день стався локдаун.
Тичину випускали вже в перший рік повномасштабної війни. Робили виставу в перший рік вторгнення і трохи до того. Це дало нам сили і певний ґрунт під ногами до зустрічі з реальністю.
Тобто якоюсь мірою наші роботи народжувалися з певними кризами в житті і в суспільстві. Зараз ми взялися за Шевченка, тож як би це не наврочить іще чогось.
Софія: Наш вчитель, коли ми робили Стуса, сказав одну річ: "Робіть це і через рік ви станете іншими людьми". Насправді він зробив нам щеплення від того, щоб не працювати з безсенсовними та беззмістовними речима.
Як я вже бачу і усвідомлюю шлях, яким ми пішли і те, що нам дав наш учитель — це працювати з екзистенційними віршами, найбільш зрілими та сильними. Найчастіше це пізня поезія, як-от у Стуса і в Шевченка. У Тичини, як не дивно, навпаки.
Як люди сприймали "Стус: Перехожий", коли грали виставу до повномасштабного вторгнення?
Софія: Коли ми випустили "Стуса" до вторгнення, дуже часто люди приходили і казали: "Чому так сумно? Ви ж такі веселі". В якомусь сенсі це питання було в мені всередині. Це ж мені дали, я не обирала, що хочу співати Стуса.
На початку ця робота лякала своєю серйозністю. Ніби життя як життя у всіх, а тут раптом виходять якісь люди і починають співати про дуже серйозні речі. Мені на час прем'єри було 19–20 років. Мені було соромно співати, тому що я відчувала, як гружу людей.
Тільки через рік, як ми грали Стуса, особливо коли почалась велика війна, я не просто перестала відчувати сором, а раптом відчула — люди почали розуміти, що це має сенс, що це нас стосується.
Але насправді тоді була така реальність: війна вже була, але не у нашій свідомості (попри те, що Ігор з окупованих територій) та частини людей.
Ігор: Та ні, я ніфіга не розумів.
Мені подобається ходити на важкі концерти чи вистави, щоб таким чином прожити свої накопичені негативні емоції. Так наче стає легше на якийсь час. Як важкі твори мистецтва допомагають прожити складні емоції?
Володимир: [Те, про що ми розповідаємо] — це складно, це шлях, боротьба. Але коли ви проходите його разом, розділяючи цей унікальний досвід, це наповнює енергією. Якщо все складається як треба, то і публіка, і актори виходять зі сцени сповнені емоцій та сил.
Софія: Мені достатньо просто працювати з такою поезією. Люди часто уникають складного, навіть не усвідомлюючи, що символічне проживання цих переживань — у театрі, музиці — дає змогу відчути емоції, які вони стримують у реальності. Але якщо їх не прожити, вони накопичуються, і раптом людина відчуває себе нещасною. Все через те, що пригнічені емоції не знаходять виходу.
Я вважаю, що люди обов'язково мають регулярно проживати трагічні емоції та біль, щоб очиститись. Це називається катарсис, так? От сутність трагедії — це очищення через біль та через співчуття.
Володимир: У мене на цьому фоні є роздуми, на які немає відповіді. Якщо навколо стільки болю і відчаю, чи потрібно підіймати біль і відчай у мистецтві?
Наприклад, коли мій день народження починається з привітань, а потім я бачу відео, як дрон влучив у будинок і людина горить заживо. Коли навколо тебе такі непрості речі, чи потрібно тобі ще йти через мистецтво та ятрити цю рану?
Але, з іншого боку, катарсис все одно можливий у мистецтві. Не знаю, наскільки він можливий в житті за цих обставин.
Софія: Ми не маємо інструменту, як випустити накопичені емоції. Нам вже не дозволяють ридати. Тому ми не знаємо, як бути зі знесиллям.
Я відчувала дуже сильне знесилля від того, що читаю про те, що відбувається і нічого не можу з цим зробити. Коли ми почали працювати над Шевченком, я співала і плакала над його поезією. І раптом відчула, як прожила це знесилля. Мені стало трохи легше від того, що я дала цьому волю.
У підході до роботи з поезією в музиці є два терміни — співана поезія та пісні на вірші поетів. Яка між ними різниця?
Софія: Співана поезія може бути піснею, але її жанр відрізняється від звичайних пісень, які використовують поезію. У багатьох піснях беруть лише частину вірша і підлаштовують його під уже створений мотив. У таких випадках слова відіграють другорядну роль, а головна мета часто полягає в ідеї виконавця чи його самовираженні.
Натомість співана поезія виникла, здається, з традицій кабаре — театрально-музичного жанру, в якому головне місце займає історія. Саме вона є основою всього твору. У цьому жанрі поезія стоїть на першому місці та визначає, як створюється музика. Її має бути небагато, адже надмірна музика може заглушити слово. Співана поезія завжди підкреслює зміст і служить поезії.
Ігор: Я не згоден. Я правда не розумію, в чому різниця між піснею чи співаною поезією. Для мене підхід простий: або ти висвітлюєш у творчості себе, самовиражаєшся, або ти виражаєш автора. Це тільки про це.
А чи існує правильний і неправильний підходи у роботі з поезією?
Ігор: Ні, всі підходи такі, які вони є.
Володимир: Як сказав Бернард Шоу: "Головне правило в тому, що немає ніяких правил".
Ігор: Мене нудить від того, коли займаються постійним самовираженням. Але це не означає, що має бути тільки так, як я хочу.
Я роблю так, як мені подобається, той театр, який я хочу бачити, пісні, які я хочу слухати. Те, що роблять інші люди, то їм подобається, це їхній шлях.
Софія: Немає правильного і неправильного шляху, але є поважний і зневажливий. Я люблю, коли до авторів ставляться поважно. Якщо береш генія, то безглуздо викидати те, що він вже зробив. Тоді не бери генія, а пиши сам.
Раніше дуже дратувало [зневажливе ставлення], то зараз вважаю, що чим більше творів, тим краще. Серед кількості буде дискусія і в якийсь момент вона проросте у більшу якість.
Володимир: Коли ти берешся за велику людину та її досягнення, вони мають перевищувати тебе самого. Саме тоді ти починаєш прагнути до більшого, рости та ставати кращою версією себе.
Якщо я залишаюся у своїй калюжі, а над цим стоїть Стус, і я, замість того щоб розкрити його, тягну його у своє болото, то починаю спрощувати його змісти та підлаштовувати їх під себе. Якщо ти береш щось більше за себе, то не маєш права це спрощувати — це гріх.
Наше завдання — не зменшувати значення, а навпаки, примножувати його. Створити такі умови, щоб після нашої вистави в людини з'явилося бажання відкрити книжку, почитати поета, зустрітися з ним особисто через його тексти і побудувати свій власний зв'язок.
Розкажіть тоді, який підхід до поезії застосовує DakhTrio?
Ігор: Наш підхід — це розкрити автора, і все підпорядковане цій ідеї. А як це вже технологічно робити? Це треба на вистави прийти разів 50.
Софія: Наша база — це слово, потім музика. Слово має бути чутним. Які б не були прекрасні ідеї нашого композитора Володимира, іноді доводиться від чогось відмовлятися, якщо це не допомагає розкрити поетів.
Володимир: Часто.
Софія: Буває.
(Сміються)
Софія: У комунікації з Володимиром у цьому проєкті я зрозуміла, що справжня музика — це не багато нот, справжня музика точно та тонко розкриває зміст. Володимиру це вдається.
Мар'ян Пирожок у своєму підході виділяє термін "кротість". Він говорить про повагу, про те, що в храм до митця треба заходити дуже акуратно, роззуваючись. Чи розділяєте ви цю думку?
Володимир: Згоден з Мар'яном абсолютно.
Ігор: Беріть твори, беріть поетів, тільки пам'ятайте — якщо погано зробите, воно наздожене.
Володимир: З іншого боку, в пекло потрапляють ті люди, в яких є совість.
Ігор: Це схоже на Святе Писання. Коли читаєш Шевченка, здається, що перед тобою справжні пророчі слова. Але якщо ти візьмеш Святе Письмо і винесеш його на базар, щоб збагатитися, це обернеться трагедією — як у кімнаті сталкера, де тебе завалить золотом, і ти здохнеш.
Софія: Люди це роблять через нерозуміння. За рік роботи над Стусом скільки було таких самих ідей: "А давайте зміксуємо, а давайте так..." І якби не певне виховання і певна традиція...
Ігор: Незнання законів не вберігає від відповідальності, розумієш?
Володимир: Мені здається, що люди, які займаються мистецтвом, так чи інакше, всередині себе вибудовують певний лакмус правди: що є чесним, що є справжнім і де збрехав або не дотягнув. І якщо ти на цьому шляху відвертий і безпощадний з собою, то ти побачиш це.
Ігор: "Нові співці, нова краса голота, за те, що з рідного свого болота... Чого замість човна пускали плота?"(уривок з поезії П. Тичини "Я знаю..." — Ред.) Коли ми будемо продовжувати замість човнів випускати плоти — ось тоді й буде така в нас країна, митці плотів. Може, час вже будувати човни?! Уже тридцять років незалежності!
А хто оцінює: цей твір — човен чи пліт? Творець може оцінити, що зробив човен, а інші навпаки.
Володимир: Ти ж бачиш, що човен і пліт явно відрізняються. Питання в тому, що на човні можна трошки далі заплисти.
Ігор: І в бурю не розсипатись.
Софія: Проходять роки, століття і щось з нами лишається — умовно, Сковорода. Як у Біблії сказано: "Залишається в вічності тільки те, що зроблено по правді". Чомусь хтось дійшов, а хтось ні?
Усе має право на існування. Але важливо бути чесними з собою та бачити справжню мотивацію, з якої почалася робота. Завжди помітно, на що ми зосереджуємо увагу. І саме це є правильним шляхом — зрозуміти, що перед тобою.
Ми зазвичай зазнаємо впливу всього яскравого, того, що нас розважає. Але іноді варто замислитися: "Що саме чіпляє мою увагу?"
Якщо після вистави мені кажуть: "Вау, який голос!", я думаю, що вистава була поганою. Це означає, що глядачі звернули увагу на мій голос, а не на поезію. Вони не сказали: "Вау, який Стус! Я навіть не знав". От коли чую такі слова про поета, розумію — вистава вдалася.
Володимир: Мені дуже сподобалася фраза Дмитра Стуса. Журналіст запитав його: "А як ви ставитесь до того, що багато хто бере вірші вашого батька і робить щось краще, щось гірше?" А він каже: "Я нічо не оцінюю, робіть-робіть-робіть оце все різне. Хай воно з часом покаже".
Це здоровий підхід у наших умовах. Треба робити-робити-робити багато, чесно для себе, і щось з цього виросте.
Який додатковий вимір сприйняття, відчуття для глядачів дає вистава як формат порівняно з концертом, де артист виконує пісні на поезію?
Володимир: Вистава в нашому театрі передбачає камерність. У залу вміщується до 50 людей, є можливість зустрітися з усіма поглядом протягом вистави. А якщо перед тобою стадіон: твої очі тут для всіх людей, але як їхні очі знайти?
Софія: Стадіон — це акт присутності людей. Там люди просто споглядають. Але ж бувають і камерні концерти.
Вистава — це певні обмеження. На концерті люди заходять-виходять, їдять, стоять, сидять. Є певний рух, це більше свободи. І в такому форматі трошки менше уваги.
Під час вистави ми закриваємо двері, просимо людей вимкнути мобільні телефони, бути в тиші. Тут у людей в якомусь сенсі немає вибору, вони змушені слухати поезію.
Не дуже багато людей можуть на дві години ввечері зануритись у вірші Стуса. Але ми даємо їм можливість пасивно це в себе впустити. Їм просто треба бути уважними і відкритими: у зачиненому просторі, в темряві, в тиші у них є можливість почути поезію. Концерти — це більше про презентативне.
Ігор: Є театр, є історія, і є концерти презентативні, розважальні. Вони зараз займають 95 % індустрії. Але має бути щось, що занурює у зміст. Ми намагаємося, щоб у нас зміст йшов попереду.
Але Україна тоді почне змінюватися, коли між презентативним і змістовим утворюватиметься баланс. Бо поки що всі хочуть Макдональдса.
Повертаючись до аналогії з Макдональдсом. Якщо перед нами глядач, який до цього взагалі не цікавився поезією — можливо, йому буде незрозуміло щось більш складне, ніж простіша форма? Чи ні?
Софія: Я вважаю, що це хибна думка. Коли щось відбувається справжнє, коли є життя... В мені дитина одразу відрізнить, якщо її обманюють.
Я завжди орієнтуюсь на внутрішню дитину в кожній людині. Тому я і перестала вишукувати, якщо є вау-ефект із самого початку, оце дитяче захоплене "ах!" Це життя!
І насправді театр — це таке мистецтво, портал від узаконеної магії. Люди живуть і раптом підіймають очі.
Немає різниці, чи людина інтелектуальна, начитана, чи ні. Навіть навпаки — начитаний може закритися і сказати: "Ні, я по-іншому знаю, що там має бути!" А у звичайних людей є можливість чистого сприйняття.
Мій тато не дуже любить поезію, хоч він і начитана людина. Але я дуже люблю його коментарі саме за те, що вони неупереджені. У нього немає "як треба". Він мені каже чесно, як людина: "Тут я зрозумів історію, а тут щось незрозуміле, слів не почув".
Я дуже люблю тих людей, які просто чесно говорять про своє сприйняття, а не думають, як сказати красиво і грамотно. Приходьте всі, хто не читає поезію, будь ласка.
Кого з колег, які теж працюють зі співаною поезією, ви можете порадити?
Софія: Дуже поважаємо Мар'яна Пирожка ("Пиріг і Батіг"). Він бере більш легку поезію, ніж ми. Я вдячна йому, що він працює з такими віршами, як "Гаї шумлять". Ми з ними працювати не будемо, а хтось розкрив такого легкого Тичину. Хтось має це робити якісно і він вже більш ніж 15 років на цьому шляху.
Дуже поважаю Тараса Компаніченка, який теж присвятив цьому життя. Також у Dakh Daughters є кілька композицій на українських поетів, і в них вони розкриті своєрідно, але дуже класно. Та Юрій Йосифович зі Львова. Це теж людина, яка йде цей шлях дуже серйозно і дуже давно.
Володимир: Валентин Сильвестров у своїх піснях використовував багато поезії, наприклад Шевченка.
Ігор: До речі, мені дуже подобається, як Юра Йосифович заспівав Сильвестрова.
Софія: Ще є сестри Тельнюк, які і зі Стусом проробили величезну роботу. І зараз, я бачила, Шевченка вони щось зробили.
Володимир: Контекст того, хто працює з поезією, дуже широкий і доволі крутий. І знаєте, часто буває, з'являється молодь, зробить кілька речей з поезії, хтось крикне: "От такого ніколи не було!" Часто буває, що "ми перші, ми перші!", а ви вже десяті в черзі. Але всі думають, що перші.
Важливо знати контекст. Микола Лисенко писав: "Якщо ви хочете робити щось для культури, ви маєте знати генезис".
Софія: Що відрізняє всіх, кого ми назвали від інших популярних: це все люди, які йдуть шлях. У них мета — докопатись, ці люди намагаються знайти в цьому правду і я за це їх дуже поважаю. Чим більше таких людей буде, тим краще буде в нас життя.
Тому що, як у Шевченка сказано, "Пребезумний в серці скаже, що бога немає... А бог дивиться... І нема добре творящого. Нема ні одного" (уривок із твору Шевченка "Давидові Псалми" — Ред.) "Добре творящого" — тобто хоч хтось, хто б робив своє діло добре. Це єдине, що хочеться — щоб кожен: і співці, і поети, і прибиральники, і кухарі, і всі-всі-всі — просто добре робили свою роботу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
