Еміне Зіятдінова — кримськотатарська фотографиня-документалістка, яка досліджує ідентичність, права людини та наслідки репресій.
Вона народилася в Узбекистані в родині депортованих, виросла в Україні, здобула освіту у Львові та США. Працювала в Україні, а також у Великій Британії, займаючись розвитком медіа та громадянського суспільства. Її робота була підтримана стипендією Фулбрайта та стипендією фонду Magnum Emergency Fund Fellowship, а світлини представляли в Україні та за кордоном.
У третьому томі книжкової серії Living the War автори досліджують російську окупацію з 2014 року через свідчення очевидців, розмови з експертами та фотодокументацію. Видання дає змогу осмислити, що таке життя під окупацією і чому її наслідки — це ще одна форма війни. Однією з авторок візуальної частини книги стала Еміне Зіятдінова. Її історія про перші роки після анексії Криму документує зміни в житті півострова, наростання страху та зникнення людей.
У інтерв'ю Суспільне Культура Зіятдінова розповідає, про роботу в умовах репресій та значення документування окупації для майбутнього.
Поділіться своєю історією перебування в Криму. Як це було для вас? Чи виникали проблеми під час документування подій?
У 2014 році я працювала в Криму як місцевий продюсер для данського телеканалу TV2. Ми прибули туди наприкінці лютого, буквально за два дні після того, як у Криму окупували адміністративні будівлі, зокрема парламент.
На той час аеропорт у Сімферополі ще працював, і я прилетіла з Києва літаком. Але вже тоді навколо аеропорту стояли російські війська. Щоправда, їх ніхто так не називав — всі говорили про "зелених чоловічків", які ходили з автоматами.
Перед ними завжди були люди, що називали себе "місцевою самообороною", але здебільшого це були найманці — можливо, частково й місцеві мешканці.
Для мене це був початок війни.
Відчуття були дивні: я працювала для західного телебачення, тож реальність здавалася парадоксальною. Було очевидно, що це російські військові, що це прямий наказ із Кремля, що відбувається військове втручання в іншу державу. Але водночас у всіх дискусіях це навіть не називали окупацією.
На Заході анексію Криму офіційно не визнавали окупацією аж до 2022 року. Попри те, що цей так званий референдум ставили під сумнів, його все ж називали саме так, хоча, на мою думку, доречніше було б говорити про маніпулятивне опитування громадської думки. Це була величезна невідповідність між тим, що відбувалося насправді, і тим, як це трактували в медіа.
У мене дуже сильна кримська ідентичність. Моя родина була депортована з Криму, а в 90-х повернулася назад.
Для мене це місце, яке я вважаю своїм першим домом, з яким у мене особливий зв'язок. 2014 рік став роком великих втрат. Було боляче пережити втрату дому, втрату Криму як частини України. Адже дім — це там, де ти почуваєшся бодай якоюсь мірою в безпеці.
Після 2014 року мої поїздки до Криму були на межі параної. Постійно доводилося думати: чи за мною стежать, чи прослуховують телефон, чи мене можуть затримати. Проте я їздила туди до 2021 року. Востаннє була вдома навесні 2021-го.
Згадується був 2016 рік, коли я працювала фотографкою разом із британською журналісткою Лілі Хайт.
Восени ми отримали грант на проєкт про політв'язнів у Криму та їхні родини. Мені було страшно працювати. Наприклад, під час репортажу з Наріманом Джелялом я спочатку зателефонувала йому зі свого телефону — він не відповів. Коли я подзвонила з телефону батька, він одразу підняв слухавку. Це змушує задуматися: чому я не можу додзвонитися зі свого номера?
Атмосфера в Криму була парадоксальна. На поверхні — "свято життя", сонце світить, будуються дороги. Але всередині все було зовсім інакше.
Люди перестали говорити відкрито. Всі боялися, що до них можуть прийти з обшуками. Російська система зробила все, щоб не залишити людям простору для обговорень, для організації.
Раніше кримські татари традиційно збиралися на важливі події: родинні свята, дні пам'яті, зокрема 18 травня, роковини депортації. Але росіяни взяли під контроль навіть релігійні зібрання. Люди почали боятися говорити навіть у колі близьких. Якщо більше ніж дві людини збираються разом — це вже ризик. Скажеш щось на роботі — наступного дня до тебе прийде перевірка.
Окупація Криму відбувалася без масових вбивств чи відкритої військової агресії, як під час повномасштабного вторгнення 2022 року. Але репресії були методичними. Всі знали: якщо ти потрапив у російську судову систему, то вийти звідти неможливо.
Росія видала всім кримчанам паспорти, вважаючи їх своїми громадянами. А потім почали змінювати законодавство. Наприклад, у 2014 році ухвалили закони про "тероризм", "сепаратизм" і "екстремізм", що дозволяли засуджувати людей за надуманими звинуваченнями. Це створило ілюзію "легальності" репресій. ФСБ фабрикує суди, використовує фейкових свідків, підтасовані докази.
Міжнародні правозахисні організації навіть не можуть назвати ув'язнених політв'язнями, бо їх судять за "тероризм". Це механізм залякування та знищення будь-якого опору.
Окупація триває вже 11 років. Вона настільки просочилася в людську свідомість, що навіть ті, хто читає українські новини через VPN, виробили в собі рефлекси самозахисту. Люди бояться говорити, бояться діяти, бо не знають, чи не стануть наступною ціллю.
Це дуже важко пояснити тим, хто ніколи не жив в окупації. Але Крим досі залишається частиною України. І боротьба за нього триває.
Як змінилось життя людей у Криму за часів окупації? Як це вплинуло на вашу роботу з документування подій?
На перший погляд, на знімках мало що змінилося порівняно з 2012–2013 роками. Я кілька разів до повномастабного втргнення поверталася до Криму разом із телебаченням, зокрема з "TV2 Данія".
Ситуація помітно впливає на людей: вони починають ретельно контролювати та фільтрувати свої висловлювання. Будь-яка критика, навіть у соціальній чи економічній сфері, в Криму одразу асоціюється з антиросійськими настроями. Це не просто замовчування ситуації — це страх, оскільки люди усвідомлюють можливі наслідки.
Така ситуація відрізняє Крим від інших регіонів Росії. У багатьох російських містах існували медіа, які порушували питання соціальних проблем, і обговорювати це вважалося нормальним. Але в Криму будь-яка критика прирівнюється до антивладних висловлювань, а отже, до політичного інакомислення.
Говорять здебільшого ті, кому вже нічого втрачати. Я пам'ятаю, як у 2016 році ми намагалися висвітлити економічну дискримінацію кримськотатарських підприємців. Але ніхто не погоджувався говорити відкрито.
Навіть анонімні свідчення люди боялися давати, адже це могло лише погіршити їхнє становище. Відверто про ситуацію розповідали лише ті, у кого вже забрали близьких і засудили на 25 років.
До того як я стала фотожурналісткою, я отримала освіту з соціології. Наразі працюю над книгою, де використовую методи з усної історії (інтерв'ю).
У 2008 році я брала інтерв'ю в північному Криму, звідки я родом. Тоді люди говорили відкрито, навіть на тлі російського вторгнення в Грузію. У їхніх розповідях уже був цей наратив — вони розуміли, що може статися в майбутньому.
Але після 2014 року ситуація кардинально змінилася. Тепер будь-яке необережне слово може коштувати свободи. Навіть розмови з близькими чи знайомими по телефону стали ризикованими: люди спілкуються лише наживо, побоюючись прослуховування.
Це, безперечно, впливає на процес документації подій. Я пам'ятаю презентацію дослідження про Крим у Кембриджі після анексії. Але я не розумію, як такі дослідження можуть бути валідними. Якщо зараз подзвонити комусь у Крим із російського номера, люди або взагалі не говоритимуть, або скажуть лише те, що схвалює влада.
Ви зазначали, що війна фактично почалася з окупації Криму. Як правильно доносити це до міжнародної спільноти, яка довго не сприймала це як війну?
Громадська думка змінилася після 2022 року. Люди, які стежать за подіями, ретроспективно зрозуміли, що це була окупація, анексія, а не референдум. Але це сталося лише згодом.
Як доносити цю інформацію? Це питання стратегічних комунікацій, і я не є експертом у цій сфері. Проте можу сказати, що цим потрібно було займатися давно. Я багато про це думаю, адже ця тема для мене особисто важлива.
Російська еліта на чолі з Путіним вважає, що Крим — це їхня територія і що місцеві жителі їх прийняли. В такому разі їм залишалося лише позбутися "зайвих". Кримські татари — найбільша спільнота, яка є проукраїнською і не підтримує анексію. Але є й інші меншини, які також зазнають переслідувань: релігійні громади, українська спільнота, українська церква. Вони менші за чисельністю, тому репресії проти них менш помітні, але це відбувається методично і цілеспрямовано.
Насправді навіть в Україні було складно відкрито називати це окупацією до 2022 року. Я жила в Києві до 2017 року, і пам'ятаю, що багатьом було важко сприймати це саме як окупацію. Хоча для мене це завжди було очевидним. Це психологічний механізм: коли загальна думка не збігається з твоєю, ти починаєш сумніватися, чи не є ти упередженою.
Я рада, що в книзі Living the War присвятили цілий розділ окупації Криму, прирівнявши її до окупації інших українських територій. Це важливий крок до усвідомлення того, що війна почалася ще у 2014 році з військового вторгнення в Крим.
Методи окупації можуть бути різними, але психологічний механізм залишається однаковим: пропаганда, репресивна машина, залякування.
Якщо в Криму людей заарештовують, фабрикують справи, катують у в'язницях і проводять судові спектаклі, то в містах, окупованих після 2022 року, це вже не потрібно — людей одразу відправляють у підвали.
Ще один важливий аспект — мобілізація місцевого населення на окупованих територіях до російської армії.
Це колоніальна тактика: позбавлення незручних людей і заміщення їх лояльними. Це військовий злочин, але суспільство часто засуджує мобілізованих, мовляв, вони пішли воювати за Росію. Насправді треба розуміти контекст. Я знаю людей, до яких ФСБ приходило з обшуками через їхню проукраїнську позицію, і саме їх першими мобілізували. В таких умовах можливість утекти — радше виняток, ніж реальна опція. Це класична колоніальна тактика, спрямована на знищення місцевого населення як суб'єкта.
Як почалася ваша співпраця з проєктом Living the War?
Наша співпраця почалася завдяки книгарні "Збірка", яка тільки відкрилася на той момент — у березні 2024 року. Я якраз була в Києві, де ми презентували Ukrainian Warhive та книгу "13 історій війни", яку я редагувала. Презентація відбувалася у галереї The Naked Room, там також був фотограф Михайло Палінчак, чиї роботи увійшли до цієї книги.
Тоді ж показували попередній том Living the War, і Михайло згадав, що команда готує наступну книгу. Він запитав, чи може передати мої контакти, і я погодилася. Ми з Михайлом належимо до однієї фотографічної спільноти та приблизно знаємо, хто чим займається. Думаю, мене порекомендували як людину, яка документувала анексію Криму та події після неї.
Після цього я почала працювати з фоторедактором Михайлом Сметаною, і ось тепер результат — книга вже надрукована.
Ваш розділ книги — це, по суті, ваша особиста історія, адже ви самі пережили окупацію. Чи впливало це на вашу роботу? Чи відчували ви особисту відповідальність за те, щоб зафіксувати ці події, щоб зберегти їх у пам'яті?
І ще одне: ми зараз безперервно бачимо фотографії з окупованих територій, читаємо трагічні історії людей. Наш мозок поступово звикає до цього, адже це нормальна захисна реакція психіки — фільтрувати біль, щоб не зламатися. Як ви вважаєте, який ефект справлять ваші матеріали?
Чесно кажучи, я не бачила всю книгу, але, ймовірно, цей розділ — один із найлегших для сприйняття. Останніми роками український фотоархів війни активно документує події, і всі вже втомилися від цих зображень. Особливо українські глядачі: вони бачили це все, вони виснажені, їм бракує внутрішнього ресурсу, щоб знову дивитися на цей біль.
Щодо мене, то моя робота з документування окупації — це передусім частина ширшого процесу фіксації історії. Це не лише про війну, це про збереження історії моєї родини. Я давно працюю над книгою, і вона не буде просто фотокнигою. Це історія моєї бабусі, моєї мами, моєї власної ідентичності.
Дуже багато травматичних моментів відкрилися для мене, коли я слухала своїх рідних. Наприклад, історії, які розповідала моя бабуся про своє життя, чи те, що я дізнавалася від мами. Але ці спогади не приходять самі собою — їх треба витягувати, ставити питання, занурюватися в ті події. І хоча багато з того, що я дізналася, було болісним і навіть небажаним для мене, я розумію, наскільки важливо це осмислити, щоб рухатися далі.
У нашій сім'ї є велика колективна травма депортації кримських татар. Це травма дискримінації, яка передається з покоління в покоління.
Відчуття несправедливості не зникає: ти розумієш, що це сталося з твоєю бабусею, з твоєю родиною — отже, це сталося і з тобою. І водночас цього ніхто не визнав, не виправив.
Саме тому документування важливе.
Дуже багато людей зараз не готові це переосмислювати. Але рано чи пізно їм доведеться. Війни закінчуються, і я сподіваюся, що ця теж закінчиться. Прийде час, коли інші — можливо, навіть ті, хто ще не народилися — будуть змушені працювати з цією пам'яттю, осмислювати її. Ми з вами вже травмовані, навіть якщо фізично перебуваємо далеко від війни. Але наступним поколінням доведеться розбиратися з усіма цими травмами.
Тому дуже важливо зрозуміти: що з тобою зробили, хто це зробив і чому. Це необхідно, щоб перестати бути жертвою та почати жити далі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
