В український прокат 9 січня виходить стрічка "Фрагменти льоду" Марії Стоянової.
Фільм-есей зібрано із фрагментів унікальних сімейних відеоархівів фігуриста Михайла Стоянова — члена українського ансамблю "Балет на льоду". Його донька, режисерка Марія Стоянова, переглядає записи закордонних гастролей батька з 1980–1990-х років, змішані з домашніми хроніками, і показує контраст між ідеалізованим уявленням про Захід та похмурою радянською реальністю.
Через призму особистих історій історичні злами розпаду СРСР та відновлення незалежності України набувають нових відтінків у цьому стриманому дослідженні стійкості, ідентичності та надії, що триває до сьогодні.
Світова прем'єра стрічки відбулась у межах міжнародного конкурсу повнометражних фільмів на Visions du Réel 2024 року у Швейцарії.
На фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA "Фрагменти льоду" отримали чотири нагороди: головну нагороду конкурсу "DOCU/УКРАЇНА", спеціальну відзнаку конкурсу "DOCU/СВІТ", головну нагороду студентського журі та відзнаку від журі Спілки кінокритиків України.
"Фрагменти льоду" також отримали премію кінокритиків "Кіноколо" у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм", а режисерка Марія Стоянова здобула нагороду "Відкриття року".
Фільм присвячено режисеру монтажу Віктору Ониську, який загинув у 2022 році під час російсько-української війни.
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура Марія Стоянова розповідає про процес роботи над фільмом, поняття "радянського раю" та формат відеоесе.
Марія Стоянова — українська режисерка-документалістка та монтажерка, народилася і працює в Києві. Вона здобула освіту на спеціальності "Культурологія" в Києво-Могилянській академії та завершила навчання на факультеті соціології та соціальної антропології Центральноєвропейського університету. У 2018 році пройшла кінопрограму Сергія Буковського.
У своїх роботах активно використовує вернакулярні відео, а також працює з приватними й громадськими архівами. Її фільми демонструвалися на міжнародних кінофестивалях, зокрема "Їглава", DOK Leipzig, FIDMarseille та інших. Повнометражний дебют режисерки, "Фрагменти льоду" (2024), став важливою віхою у її кар’єрі.
"Фрагменти льоду" — це документальний фільм у формі відеоесе. Ви також використовували цей підхід у фільмі "Ма". Що вплинуло на цей вибір, і як цей формат допомагає вам розкрити теми ваших робіт?
Я часто відповідаю, що робота над фільмом "Ма" стала відправною точкою для того, щоб звернутися до домашнього архіву власної родини. Поглянути з нового ракурсу на цінність такого матеріалу, його потенціал, розказати через щось маленьке більшу історію. У цьому випадку показати певний історичний зріз.
При цьому я вбачаю, що "Ма" та "Фрагменти льоду" — це дуже різні фільми за формою. Хоча і те, й те можна назвати фільмом-есеєм — бо таке визначення дуже широке.
Але фільм "Ма" не має закадрового голосу, це скоріше формат віднайденого футажу, в якому я використовую аматорські відео жінки — мами моєї подруги з Маріуполя — в чистій формі. І це також близько до desktop documentaryжанр документального кіно, в якому розповідь і візуальний матеріал створюють або демонструють виключно через екран комп'ютера чи іншого цифрового пристрою. , де ми бачимо фейсбук-сторінку доньки, якій мама відправляє відео.
"Фрагменти льоду" все ж таки тяжіють до авторської есеїстичної оповіді, в якій дуже багато закадрового голосу, моїх особистих спогадів, коли я прямою мовою переказую наші розмови з батьками й озвучую тексти публічних архівів, які стосуються "Балету на льоду". Також це повний метр, який грає за своїми правилами.
Але так, мій інтерес до таких фрагментів реальності, які вже були задокументовані в обох фільмах, спільний. Це справді те, що мене останніми роками захоплює — така собі медіа-архіологія.
Як саме проходив процес пошуку та відбору архівних матеріалів для фільму "Фрагменти льоду"?
Передусім це перевідкриття домашнього архіву, бо він перебував у своєрідному забутті для мене і для моєї родини.
Ще в університетські роки я дивилася відео з дитячого садочка і показувала своїм подругам. Вони дуже дивувалися, що такі відео існують, бо у них з того часу збереглися тільки фото. Я тоді не дуже розуміла контекст, в якому батько знімав, що це було настільки унікально, рідкісно — мати камеру саме в ті часи.
В цьому забутті я точно не звертала увагу на записи батькових подорожей за кордон. Він знімав це для родини — показати, що його вражало. Але я тоді була маленька, і потім для мене цього не існувало. Поки я не почала копати вглиб і дивитися ці відео та надихатись ними.
Далі мені було потрібно помістити в якийсь контекст цей архів. Я шукала усе, що було повязано з "Балетом на льоду". На жаль, відео з тих часів я майже не знайшла. Хіба що відео на ютубі — промо балету, яке ми згодом використали у фільмі. Але в плані текстів дуже пощастило.
В Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України на Софійській площі збереглися цілі теки з цими документами ансамблю: протоколи засідання художньої ради, накази, перспективні плани, соціалістичні зобов'язання. Це було дуже захопливо — відкриваєш теку і ніколи не знаєш, що саме там знайдеш. Ці тексти я використовувала у фільмі.
Я також переглядала в Центрі міської історії в медіаархіві кадри домашніх відео інших родин того часу. Але більш пізнього періоду, бо у період кінця 80-х — початок 90-х майже нічого немає.
Я робила це для того, щоб задати собі розуміння контексту — якого типу кадру існують.
Чи були моменти, коли архівні кадри впливали на концепцію або структуру фільму?
Загалом я намагалася зберігати тенденцію, в якій кадри підказували мені, куди ми рухаємося далі. Бувало таке, що я не до кінця розуміла, що саме я бачу, і тоді я зверталася до батька. Або були випадки, коли те, що я бачу під час першого перегляду, за рік-два сприймається інакше.
Потрібно було зберегти баланс між тим, що підказує відео — на які думки наводить, і тим, що я дізнаюся від батьків, сама згадую. Оскільки виробництво цього фільму було розтягнуте в часі, то різні процеси переходили одне в одного.
Як ви вирішували, які архівні кадри залишити у фільмі, а які ні?
Тут варто сказати про специфіку VHS-записів. Якщо ми мислимо кадрами, то як режисерка я хотіла б використати, припустимо, довгий план. Але ми майже не маємо довгих планів, бо так не знімали. Камера вмикалась-вимикалась, постійна зміна руху, стрибки експозиції (при тому що батько насправді феноменально добре знімав). Тому під час монтажного періоду ми були дуже часто обмежені такими формальностями. Ми мали йти за відео, знаходити сильні сторони у тих фрагментах, які вже існують, і пробувати розказати нашу історію, намагаючись при тому не зруйнувати ауру присутності.
Чи було складно поєднувати роль режисерки та доньки свого батька під час створення "Фрагментів льоду"? Чи дізналися ви щось нове про свого батька протягом роботи над фільмом? Як вибудовували дистанцію до матеріалу як режисерка?
Деякий час для мене існували певні гальма: мені здавалося, що щось є надто особистим, щось не хотілося вставляти у фільм. А потім ці гальма у мене знялися, я змогла дистанціюватися від матеріалу.
Для мене це передусім стосувалося кадрів мене як маленької дитини, що я кажу, що відбувається. Іноді було важко це прийняти, а потім ми з Вітею Ониськом (йдеться про режисера монтажу фільму — Прим. ред.) почали називати цю дитину "маленька Маша", а не "я" і стало набагато легше.
Що до відкриттів: я ніколи не думала, що батько так вправно знімає.
Стосовно складності — вона вже ніби закладена тут від початку. Ці відео знімав батько, це його оптика, його бачення, а на це бачення я маю накласти своє. При тому максимально намагатися зрозуміти, що змушувало його так знімати.
Тобто виходить така подвійна конструкція, в якій я намагаюся зрозуміти його оптику і передати її, але також і передати свою. І тут є певна напруга, як завжди буває з дітьми і батьками.
Я не можу сказати, що це мене зупиняло від чогось. Ми з батьками проговорювали усі складні моменти, я описувала, куди приблизно рухається наш фільм. При цьому фінальну версію фільму я показала батькам вже на українській прем’єрі на Docudays.
Але "Фрагменти льоду" — це не фільм про спробу розібратися у своїх стосунках із батьками, бо якби я ставила собі таке завдання, це було б зовсім інше кіно.
Важко було співвіднести свої знання людини, яка дивиться з майбутнього на минуле, знає контекст, знає, що потім відбулося. І оце голе проживання, яке тоді мали мої батьки. Ця історія про маленьку людину у вирі історії, яка, по суті, ні на що не впливає, сприймає все у відповідності до тих установок, які були їй закладені.
У своїх інтерв'ю ви згадували про бажання дослідити поняття "раю" радянськими людьми. На вашу думку, які сцени або моменти "Фрагментів льоду" найкраще ілюструють цю ідею? Що таке "радянський рай", на вашу думку?
"Рай" визначався як щось нерадянське. Як протиставлення радянському, що перебуває у зоні недосяжності. Є якісь свідчення, які приходять "звідти": пуста пачка від сигарет — це вау. Чи якісь перезаписи фільмів. Тобто це такий недосяжний міраж у нерозсекреченому сенсі — герої ще не знають, що це міраж.
Це певний мисленнєвий конструкт, який був характерний для пізньорадянських людей.
Зараз ми розуміємо, що все набагато глибше і складніше, але коли обєкт перебуває на відстані, то ми схильні про нього мислити більш захоплено. А коли він опиняється ближче і тим з ним стикаєшся, взаємодієш (як батько у 90-ті почав працювати в Європі) — то все набуває нових відтінків. Це не означає, що хороше перестає бути хорошим, просто воно стає складнішим.
Ви отримали вищу освіту за фахом культурологині у Києво-Могилянській академії. Частина українських кінематографістів мають ідентичну освіту — наприклад, Надія Парфан та Катерина Горностай. На вашу думку, в чому полягає перевага культурологічної освіти для роботи в кіноіндустрії, особливо в українському контексті?
Я думаю, що особливих переваг у культурологів немає. Скоріше, під час створення фільму є перевага ширшого бачення. Я взагалі за інтердисциплінарність — як нас навчили на культурології колись. Це краще працює з погляду формування бачення і незвичних підходів, дає більше цікавих результатів.
Інша проблема — тобі доводиться долати довгий шлях, щоб ввійти у виробничі процеси, зрозуміти, як усе це працює. Я починала з того, що брала камеру в руки і сама вчилася знімати та монтувати. І потім пробувала робити фільми у межах воркшопів. Але на практиці ти проходиш багато етапів, які ті, хто здобули профільну освіту, вже проходили під час навчання. Але головне — це, звісно, бачення.
Як загалом ви могли б схарактеризувати українське документальне кіно сьогодні? Чи це дійсно час "швидкої" документалістики?
Звісно, обставини диктують свої умови, зокрема щодо швидкості, й часто обмежують глибину цієї рефлексії. Бо, наприклад, вже за рік події, про які хоче розказати режисер, можуть бути нецікавими. Тому тут є роздоріжжя, в якому ти обираєш або робити довгостроковий проєкт, який буде актуальний і через роки (й розуміти, чому саме він буде таким), або робити "швидкі" документальні роботи. Але я вірю, що і серед останнього можуть бути красиві точні висловлювання. Тобто це не обов'язково такий тележурналістський формат.
Вперше з таким розмірковуванням я зіткнулася під час Помаранчевої революції. Одна знайома мені продюсерка сказала: треба зараз зробити фільм із того, що ми назнімали. Але я, як прихильниця довгобудів, люблю заглиблюватися у процес. Я сказала: може, нам треба почекати, витримати більше часу — і тоді буде більше вдалий фільм. На що вона сказала, що немає часу чекати.
Тоді здавалося, що ми не забудемо про ці події за рік-два. Але пройшов цей час — і цікавість згасла. І я зрозуміла, що деякі фільми мають бути зроблені тут і тепер. Вони мають бути тут і тепер, не тільки для авторів, але й для глядачів. Бо документалістика — це свого роду погляд у дзеркало.
Якщо ти хочеш подивитися у таке дзеркало зараз, а тобі дають поглянути тільки через два роки — це не дуже ефективно.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
