"Читання буває еротичним. Це не про прямі переживання, що межують із порнографічними, а скоріше про збудження на хімічному рівні та «мурахи»", — таку думку на подкасті від "Сенсу" висловлює літературний критик Євген Стасіневич, який принагідно радить чимало чуттєвої літератури.
Як процес читання, так і сама українська література бувають не такими цнотливими й моралізаторськими, як у підручниках: насправді автор шкільного "Лося" Євген Гуцало в 1990-х писав і еротичні романи з назвами на кшталт "Шал", "Блуд" та "Імпровізація плоті".
Що й казати про сучасну літературу — постапокаліптичний опис сексу в останньому романі Софії Андрухович, "Катананхе", хоч і дещо шокує, але точно пропонує новий дискурс в обговоренні теми.
"Заявка в еротиці іде не менше як на акт містерії, а не якогось там нудного злягання", — каже літературна критикиня Ганна Улюра, розмірковуючи про секс в українській літературі. Твори початку й середини XX століття, які не мають безпосередніх описів сексу, також важко уявити без femme fatale і вільних стосунків.
Наприклад, біографію і творчість українського письменника Володимира Винниченка філософ Володимир Єрмоленко зіставляє із життєвим шляхом і творами автора "Коханця леді Чаттерлей" Девіда Герберта Лоуренса, а "мазохістичні" жіночі образи Юрія Косача — із героїнями австрійського письменника Леопольда фон Захера-Мазоха (книга "Ерос і Психея…").
Суспільне Культура вже розповідало, на які тексти іноземних літераторів з описами сексу варто звертати увагу, а тепер досліджуємо, як українські письменники писали про секс — від більш приземленої еротичної прози до інтелектуальної та "ерополітичної"; від шкільних" класиків і представників Розстріляного відродження до авторів 1990-х і сучасників.
Марко Вовчок — секс-символ української літератури чи перша українська феміністка?
Марко Вовчок, або Марія Вілінська (Маркович), творила в другій половині XIX століття, в час епохи постромантизму: якраз тоді, коли в європейську культуру на зміну homme fatal — образу фатального чоловіка на кшталт Фауста чи Чайльд Гарольда — приходить femme fatale, а на зміну сентиментальним романам із Мадам Боварі приходять романи з умовною Саламбо Флобера, описує Володимир Єрмоленко в книзі "Ерос і Психея…".
Тобто тогочасні героїні не лише намагаються вирватися з буденності та посередності, а й мають силу, щоби внести розлад у чоловічий світ за допомогою деструктивної пристрасті.
Якщо коротко, Марко Вовчок, в яку були закохані ледве не з десяток українських (та російських) літераторів того часу, не була ніякою femme fatale, або "мовчущим божеством", як її називав Пантелеймон Куліш. І навіть не прагнула такою бути.
"Вона вважає, що є найпрямішою натурою, яка нічого не ховає; її вважають сфінксом, який має величезні, грандіозні таємниці", — описує філософ. Він зауважує, що Марію Вілінську недоречно порівнювати із Жорж Санд, яку якраз можна назвати письменницею еросу.
Марко Вовчок пише навіть не про сентиментальну прив'язаність, а скоріше про свободу, каже Єрмоленко: "У творах Марії Маркович кохання є здебільшого злом: демонічним злом, що висмоктує життя з людей, видирає з них життєву енергію, позбавляє свободи і суб'єктності. В «Інститутці» лікар стає жертвою панночки-упириці, яка знищує його суб'єктність і перетворює на безвільний інструмент її садистичних капризів".
Як приклади філософ також наводить твори "Павло Чорнокрил" і "Три долі", а також роман "Жива душа", де героїня шукає опори в самій собі замість того, щоби шукати її в чоловікові.
Кураторка літературних програм "Мистецького арсеналу", колишня головна редакторка видавництв "Основи" і "Комора" Оксана Щур, розглядаючи проблему "вільного вибору" партнера, називає Марко Вовчок "першою українською феміністкою" — ще до Лесі Українки та Ольги Кобилянської.
"«Вільний вибір» тут переважно зумовлений пристрастю, сексуальним потягом, закоханістю, але аж ніяк не практичними міркуваннями: комфорт і матеріальна забезпеченість як чинники укладання шлюбу засуджуються так само, як і подружжя кріпаків з волі й вибору пана-власника", — пише Оксана Щур.
У біографії Марка Вовчка було набагато більше пристрастей і еротизму, ніж у текстах її "Народних оповідань", зазначає літературознавиця Ірина Ніколайчук. До речі, два її оповідання стали основою для серії "Сон" першого українського еротичного серіалу "Острів любові", який режисер Олег Бійма зняв у 1995–1996 роках (зараз шоу можна переглянути на Takflix).
Твори Франка і Кобилянської, за мотивами яких зняли перший український еротичний серіал "Острів любові"
Загалом в основу серіалу лягли твори десяти письменників та письменниць, які свого часу вийшли в однойменній збірці від першого українського еротичного журналу "Лель".
Інші серії, зокрема, знімали за мотивами новели Ольги Кобилянської "Природа" та повісті Івана Франка "Батьківщина" (серія має назву "Киценька").
Франко також не міг обійтися без образів femme fatale ("Сойчине крило", "Перехресні стежки"). Своєю чергою, Ольга Кобилянська зображує "темноту й шал первісної чуттєвості" в "Землі" та жіночу близькість у "Меланхолійному вальсі":
"Складно — і чи треба? — розмірковувати про те, що ж насправді відбулося між героїнями «Меланхолійного вальсу», а чи про персонажів «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича: так багато сказано про їхню гомосексуальність, і мізерно мало є безпосередніх указівок на це в тексті самого роману", — пише Оксана Щур.
Поки не переглянули серіал, можете насолодитися однією з цитат Івана Франка ("Батьківщина"), якій не бракує чуттєвості:
"Десятки рук простяглися до неї, одні брали чарки з коньяком, інші тислися до її грудей, рук, плечей, стану, доторкалися її, щипали її. Я весь тремтів, стояв мов обсипаний приском. У мене в голові шуміло, немов мене оглушено довбнею. А вона йшла спокійно, байдужна на всі безсоромні рухи, дотики та окрики. На її лиці грала якась маєстатична усмішка, немов увесь отой п'яний гармидер не досягав до її п'ят, не міг доторкнутися до неї, ані тим менше опоганити її".
Слабкий Дон Жуан, "символічна дефлорація сопілкою" і (анти)гедонізм: яку еротику можна знайти в текстах Лесі Українки та її племінника Юрія Косача
У "Лісовій пісні" Лесі Українки Лукашу не вдалося перетворити Мавку на Ліліт, як зауважує українська письменниця Галина Пагутяк у передмові до антології української еротичної прози межі XIX–XX століть "Таємна пригода" (упорядник Євген Плясецький, видана 2023 року Yakaboo Publishing).
Утім, сцену першої зустрічі Мавки та Лукаша дослідники згодом назвуть "символічною дефлорацією сопілкою", як згадує Оксана Щур:
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
М а в к а: Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
У еротичному аспекті краще розглядати версію "Дон Жуана" від Лесі Українки — "Камінного господаря".
"Лесиного Дон Жуана можна полюбити. Він слабкий, — але не огидний. Нечесний, — але не підступний", — пише Володимир Єрмоленко.
На його думку, для самої Лесі Українки та для її творчості ближчим є образ Долорес — тої, хто віддає, тягнеться до більшого магніту, а не того, хто зваблює і бере цим магнітом.
За на перший погляд еротичними образами Дон Жуана, донни Анни та Командора філософ бачить нігілізм, авторитаризм і тоталітаризм — тобто те, що станеться з Європою у XX столітті, "коли сп'яніння від свободи раптом перетворюється на свою протилежність, відчиняючи двері для тих, хто будь-яку волю зруйнує: спочатку для донни Анни, а потім і для її «камінного господаря»".
Тож п'єса стає не лише феміністичним прочитанням маскулінного сюжету, а й своєрідним попередженням для суспільства, вважає Єрмоленко.
Ерополітичну драму для української культури описує і племінник Лесі Українки, Юрій Косач — менш знаний автор, але вправний стиліст, як стверджує філософ.
Єрмоленко називає Косача "демонічним" і "морально рохристаним" на противагу своїй тітці, але бачить у їхній творчості співмірний географічний та історичний масштаб: "Така сама наголошена антипровінційність і вміння говорити зі світовою культурою на рівних".
Герої Юрія Косача найчастіше постійно кружляють по колу під впливом фатуму і від безвиході, додає Єрмоленко.
Центральний образ його творчості — еротичне Марево, княжна Дараган; донька Олексія Розумовського та імператриці Єлизавети, яка тікає від матері, котра хоче її знищити як конкурентку на трон. Найбільш яскраво образ розкритий у романі-блуканні "Володарка Понтиди", але Косач звертається до нього і в більш ранніх творах.
За княжною їде Рославець — "архетип українського політичного героя минулого: об'єкт, а не суб'єкт, мрійник, а не дієвець". На прикладі цих двох героїв письменник намагається показати "еліту" та "народ", які, мандруючи по всьому світу, тягнуться за зовнішніми "покровителями" замість того, щоби побачити рух у своїй спільноті та в самих собі, аналізує Володимир Єрмоленко. Щось нагадує, правда?
Так любовний авантюрний роман перетворюється на роман про українську політику та геополітичні прагнення, а "тисячолітній герой" княжни Дараган, який нібито змінює коханців так само легко, як і імена, відсилає до переваг у "зміні іміджу" сучасного суспільства, де ключові герої — актори й шоумени, підсумовує філософ.
У "Володарці Понтиди" Юрій Косач демонструє марність втіхи заради втіхи і безсенсовність поверхової насолоди, але це стає скоріше самоіронією, бо за формою і змістом роман цілком гедоністичний та відповідає Європі часів рококо, вважає Володимир Єрмоленко.
Крім іншого, образ княжни Дараган можна назвати мазохістичним.
"Я її дурень, блазень, раб, бранець, віслюк, підніжок", — добирає синоніми банкір барон Шенк. Рославець теж почуває себе "невільником отієї чортиці", наводить приклади філософ, але додає: "Крім холодності Мазохової femme fatale, у неї часто проступають геть інші риси: емоційність, сентиментальність і теплота".
Цікаво, що сам Косач у "Сеньйорі Ніколо" зауважує ерос і танатос (смерть), які сплелися в Гоголя.
"Поховавши своє польсько-українське минуле, Гоголь насправді переніс мертвяків із собою, тягнучи цю труну аж до Петербурга. Він так і не зміг побачити нічого, крім цих мерців, — от тільки українські мерці в нього й досі еротичні, як сотниківна, а російські — це вже чистий танатос, без домішок, скелети без плоті й пам'яті, «мертві душі»", — коментує Володимир Єрмоленко.
Володимир Винниченко: "множинна закоханість" і бажання, які одне одному суперечать
Як і автор "Коханця леді Чаттерлей" Девід Герберт Лоуренс, його сучасник Володимир Винниченко "конвульсивно шукав нову культуру доторку, тілесного та душевного", вважає Єрмоленко. Наприклад, у романі "Чесність із собою" головний герой Мирон — водночас мораліст та амораліст — запитує себе, як зіставляються секс і любов та чи існують справді вільні стосунки.
Загалом героїв Винниченка філософ описує як нестабільних і мінливих: сьогодні вони хочуть одного, а завтра — іншого. Це стосується і внутрішніх, і й зовнішніх змін: найзвабливіші обличчя перетворюються на пожовтілі та втомлені, а спокусниці стають повіями.
Також герої письменника "множинно закохані", причому це різний досвід: з кимось об'єднує спільне минуле, хтось вражає красою, з кимось поєднує інтелектуальне, а з іншим виникає просто "хімія". Утім, таке кохання — скоріше не про полігамність, а про драму між "всесвітами, які нас спокушають", робить висновок Єрмоленко.
Наприклад, "Записки кирпатого Мефістофеля", які зазвичай розглядають у діалозі з "Фаустом" Гете, філософ визначає як "драму про конфлікт між «кохати» та «любити»".
Під час борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе ціле її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зітхає, підводить до мене голову, й я бачу, що її погляд уже бездумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м’ягким, і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала. «Ну, треба йти, годі», — думаю я, але замість того веду її до канапи...", — цитата із "Записок кирпатого Мефістофеля", яку наводить Оксана Щур у статті "Секс і пристрасті в українській літературі".
Утім, близькість для письменника швидко перетворюється на нудьгу й банальність:
"Рецепт Винниченка: близькість треба сполучити із прагненням пізнання. З прагненням пізнавати близьку людину більше й більше. Стежити за її змінами, за її розвитком, дивуватися їм, підтримувати їх. Так близькість перетворюється не на факт, а на шлях", — резюмує Єрмоленко.
Як еротичну прозу також можна розглядати оповідання Володимира Винниченка "Таємна пригода", або "Рабині справжнього" (антологія від Yakaboo Publishing, яка отримала таку саму назву, як і оповідання Винниченка).
Інша добірка української еротичної прози, "Гіменей розкутий" від видавництва "Ще одну сторінку" (2024 рік), пропонує пізнавати еротичне в оповіданнях Винниченка "Чудний епізод" та "Заручини".
У передмові до антології письменниця Галина Пагутяк проводить паралелі творчості Винниченка з творчістю менш відомого українського письменника Аркадія Любченка, який у Vіа dоlоrоsа показує шлях жінки від неприступної королеви до голодної повії, але без класової зневаги.
Натомість в оповіданні Винниченка "Рабині справжнього", де одна жінка продає тіло за гроші, друга — для ідеї, а третя — з кохання, письменник розв'язує екзистенційну проблему: кому варто плюнути в очі — дійсності чи ілюзії, пише Пагутяк.
У романі "Хочу!" в головного героя теж три кохання. Але цей роман Володимир Єрмоленко називає скоріше книгою про повернення бажань, якими головний герой, Андрій, наповнюється після спроби самогубства.
Роман лишається без кінцівки, натякаючи на те, що "епоху бажань передвоєнної молоді різко ампутувала війна": "Ті, хто вижив, творитимуть культуру 1920-х — культуру авангарду, політичних експериментів і несподіваних рішень".
Соковиті вишні, червоні муки та інтелектуальний роман: як представники Розстріляного відродження писали про секс
Чи не найчастіше серед творів 1920–1930-х зараз згадують урбаністичний роман "Місто" Валер'яна Підмогильного. Сцени сексуального життя головного героя стають фактично ілюстраціями етапів його кар'єри, як влучно зауважує Оксана Щур.
А інтелектуальний роман Підмогильного "Невеличка драма", традицію якого продовжать "Доктор Серафікус" та "Дівчина з ведмедиком" В. Домонтовича, описує, наскільки його герої Марта та Юрій по-різному ставляться до життя й кохання.
Також можна почитати оповідання Валер'яна Підмогильного "Важке питання" і "Добрий Бог", що, як пише Галина Пагутяк, "наївно і зворушливо розкривають парубоцькі проблеми: йти до повії чи не йти, чи можна зраджувати кохану, і як воно — дізнатись, що ти станеш батьком у 17–18 років" (антологія "Таємна пригода").
Інша добірка еротичної прози, "Гіменей розкутий", пропонує ознайомитися з оповіданнями Підмогильного "На селі" та "Проблема хліба" (перше є й в антології "Таємна пригода").
Вершиною української еротичної прози часів революції та визвольних змагань Галина Пагутяк вважає "Блакитний роман" Гната Михайличенка.
"Чудернацька синтеза еротики і революційного імпресіонізму", — писав про цей твір інший представник Розстріляного відродження, Майк Йогансен. Михайличенкові "блакитно-рожеву новелу" "Поцілунок" та етюд кохання "Непроспівана пісня" також вносять до добірок української еротичної прози першої третини XX століття "Гіменей розкутий".
"Роздушилась велика червона вишня, по всьому тілі теплий сік", — це рядки з вірша "Вогко" Ґео Шкурупія, який також увійшов до антології "Таємна пригода".
Ще там згадують поезію Михайля Семенка "Пристрасть":"Так розпливлась по ліжку пристрасть червоних мук".
Поезія — завжди чуттєва форма — де можна знайти чи не більший еротизм, ніж у прозі. Крім чуттєвих віршів Шкурупія, можна відкрити для себе і його "розпусну" прозу, як-от "Жанна батальйонерка", зокрема у виданні від "Темпори", яке випустило цілу серію книжок про "наші 20-ті".
Серед них і антологія "Беладонна", де зібрані зразки літератури, яку називали порнографічною, сороміцькою та тілесною, а також друга частина — "Молодість" — із любовною прозою.
Наприклад, до "Беладонни" увійшов текст Петра Голоти "Бруд", де описано "весь спектр брудного сексу".
"Цікаво, що секс, романтичні справи й стосунки з повіями постають в літературі 1920-х уламками старого загниваючого світу. Їхні описи непривабливі, а сама наявність позашлюбних стосунків межує зі злочинністю. Тож геть не дивно, що далі в Радянському Союзі «сексу не буде»", — пише літературознавиця Тетяна Петренко.
Прутень, розкішниця і "Польові дослідження з українського сексу": від 90-х до сучасності
Перестрибуючи соціалістичний реалізм, де, як пише Оксана Щур, еротичними могли бути хіба що описи процесу колективної праці, перейдімо до живих класиків.
"Юрій Андрухович, захоплений на той час бурлеском, карнавалом і епатажем, секс оминути не міг: ні в «Московіаді» (переважно грубо), ні в «Рекреаціях» (переважно пристрасно)", — коментує дослідниця.
На думку одразу спадають і "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко. Цитувати Оксану Стефанівну не ризикнемо, але попри сміливість використати слово "секс" у назві, еротична в тексті скоріше українськість. Сам секс "замішаний на комплексах проблемного національного самоусвідомлення", як зазначає Щур.
Еталонним еротичним сучукрлітом критикиня Ганна Улюра називає збірку Юрія Покальчука "Те, що на споді". Одне з оповідань збірки, "Кінець", описує сексуальний дебют Богдана: п'ятнадцятирічний хлопець щойно навчився мастурбації, і, уявляючи красуню, переспав із дебелою покоївкою. Утім, кінець не дуже оптимістичний, бо сексуальний дебют Богдана відбувається в той час, коли підступає Муравйов: герой приєднується до війська з іншими студентами, і врешті їх розстрілюють (а перед розстрілом каструють). "Софтпорно про героїв Крут, саме так", — коментує Ганна Улюра, і додає, що "кожен твір еротичної прози у нас — це заявка на епос, мінімум мисливсько-героїчний".
Юрій Покальчук показує відверту еротику й у збірках "Заборонені ігри", "Паморочливий запах джунглів" і "Хулігани".
Ці книги "остаточно закріпили за Покальчуком славу «першого порнографа». Не в останню чергу через те, що про статеве життя він писав у всіх родових, жанрових та стилістичних різновидах, а також в умовах, наближених до екстремальних: вулиця, тюрма, знову вулиця", — вважає оглядач Ігор Бондар-Терещенко.
Серед спроб зробити еротичну прозу "національно свідомою" критикиня Ганна Улюра згадує роман "Житіє гаремноє" амбасадора "прутня" та "розкішниці" Юрія Винничука, який охрестили українським "Декамероном". Якщо вам не вистачило еротичних сцен у "Роксолані" Павла Загребельного, то можете почитати "похабну історію від імені Насті Лісовської, що от-от стане Роксоланою" у версії Винничука.
Крім того, у добірці Ганни Улюри можна знайти український адюльтер, фетишизм чи гомоеротику.
"Книжки схожі на чорно-біле фінське кіно: двоє говорять на тлі покинутого сараю, говорять про глибини своїх тонких натур, а ти все чекаєш, поки вони в той сарай штовнуться і хоч щось станеться", — Ганна Улюра про книжки Христини Лукащук "Курва" та "Любов практична".
Урешті-решт, важливо не про що пишуть письменники, а як вони пишуть, зазначає Галина Пагутяк у передмові до антології "Таємна пригода". Наприклад, наш сучасник Сергій Жадан пише про секс "не як прозаїк, а як лірик", вважає Оксана Щур, — може тому, що його героїв називають "вічними підлітками", які більше думають про секс, а не займаються ним.
Фалос оленя, стріла Купідона і постапокаліптичність у "Катананхе" Софії Андрухович
Натомість тілесність завжди цікавила сучасну авторку Софію Андрухович, яка торік улітку видала роман "Катананхе".
"[...] Увага на тілесності, що Софії завжди було цікаво, ще від «Сьомги» [дебютний роман Софії Андрухович 2007 року, відверта історія дорослішання дівчини]. Мені здається, могла б бути ще розкутіша траєкторія, якби тоді «Сьомгу» не затюкали, і сильно затюкали, не зрозумівши спроби автофікшну: може, тоді просто було зарано. І Софія відійшла від цієї лінії, пішла в стилізації…А потім повернулася [в «Амадоці»]", — вважає літературний критик Євгеній Стасіневич.
Сама Софія Андрухович називає новий текст "стрілою Купідона" чи Амура: "Найбезпосередніша конотація слова катананхе — це компульсія, тобто компульсивна дія. Цим словом можна описати все, що відбувається в тексті, все, що відбувається з персонажем".
У центрі сюжету, здавалося би, типова родина: мати в тому віці, коли хочеться молодитися, батько, який, здається, "нікому не відмовляє", та дочка з класичними проблемами підліткового віку. Герої віддаляються одне від одного, й Софія Андрухович ставить над ними експеримент — чи можливо відновити близькість?
В романі немає жодної згадки про війну, але там вона таки проступає — герої живуть у постапокаліптичному світі, з відчуттями напруги та внутрішньої катастрофи.
"За допомогою «Катананхе» я намагалася торкнутися завмерлості, недозволеності, подіяти на внутрішню застиглість, щоб викликати обурення, сміх, здивування, пробудити свіжий погляд", — коментує Софія Андрухович.
"Війна хоч уже й закінчилась, але такий гіпертонус у всіх персонажів, що вони шукають нетипової розрядки і знаходять її у доволі типових речах — у пристрасті, в сексі", — каже Євгеній Стасіневич.
Тож еротична кульмінація тут відбувається не ближче до кінця книги, а вже на 75-й сторінці. Це сцена сексу чоловіка середнього віку та жінки старшого віку — скажімо, вже бабусі (принаймні на це виразно натякають "віяла жирових складок під пахвами, плями на поморщеній шкірі й провисле підгорля").
Спочатку вони разом їдуть на кладовище, а потім починають у лісі шукати папороть, щоби висадити на могилі. І раптом у басейні біля руїн бачать оленя, застряглого у воді. Визволення тварини звільняє і їхні несвідомі сексуальні бажання, тож вони починають кохатися просто у болоті. Не будемо спойлерити сцену повністю, але наведемо коротку цитату:
З цією точки йому було добре видно довгий і блідий фалос [оленя], що напружено стримів уперед, ритмічно посмикуючись.
Геть ошалілий від насолоди, він нічого не розумів. Її тіло було важке й гаряче зсередини й зовні. Він обпікався, але не міг насититися цим даром. Він тримав її міцно за стегна й зад, хапав за широку спину, утискав у себе її великий м'який живіт. Її литкі перса здригались і перекочувались під його грудиною. Ковзкі й смердючі, їхні тіла зливались одне з одним із плесканням, із прицмокуванням. Вони перетворилися на вологий шмат жирної древньої глини.
"Ця сцена сексу найкраща сцена сексу яка мені вдалася, — каже Софія Андрухович. — Дуже люблю описувати секс. Це один із сенсів, чому я пишу. Чому саме така пара?...[Інакше] дуже нудно, ті самі конфігурації [в літературі], мене це дуже сприкрює. Таким чином ми забираємо самі в себе багато сексуальності, різних можливостей, частину людей відкидаємо як якихось нецікавих. Для мене важливо знаходити вітальність, сексуальність у найдрібніших, різних виявах життя".
І це лише один приклад із сучасної української літератури, що описує нетиповий секс, навіть (чи особливо) на тлі воєнних реалій.
Скажімо, герої нового роману Ірени Карпи "Мій хлопець повертається в неділю" закохуються, жодного разу не зустрівшись наживо, а події відбуваються водночас у Парижі та на східному фронті війни в Україні. Наводимо невелику цитату з уривку-щоденника головної героїні, який опублікував Vogue:
Я ніколи не бачила тебе, я не знаю, як звучить твій голос, яка на дотик твоя шкіра і як ти пахнеш. А все ж із кожним днем ти наближаєшся. Це дивне відчуття, наче одна тягуча нота поселилась всередині мене. Інколи вона звучить на рівні сонячного сплетіння, інколи на рівні очей — тоді з них ллються сльози. Зараз же ця лінія проходить низом живота…
Новий роман Карпи вийде у 2025 році. Підбиваючи підсумки попереднього, можна сказати, що 2024 рік став роком книжкових клубів. І серед них є "вечори розпусної літератури, спільночитання еротичних, секспросвітницьких і сороміцьких книжок".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
