Що робити, якщо твоє серце все життя звучало російською мовою? Танцівниця Катерина Кузнецова, родом із Краматорська, через пластично-поетичний перформанс "Її Mova" 18 грудня покаже свій досвід пошуку нової ідентичності.
Через рух вона передає внутрішню боротьбу між теплими ностальгічними спогадами та свідомою рішучістю відмовитися від усього, що пов'язане з російською субкультурою та пропагандистськими наративами.
Суспільне Культура поставило 5 питань режисерці та виконавиці перформансу Катерині Кузнецовій про те, як мистецтво допомагає у віднайденні української ідентичності.
Як власний досвід формування нової ідентичності вплинув на створення перформансу? Чи були моменти, які виявилися особливо складними для передачі через мистецтво?
Мій власний досвід формування нової ідентичності прямо формував потребу в створенні цього перформансу. Я родом із Донецької області. І це одразу каже багато. 28 років свого життя я була російськомовною українкою. І лише з повномасштабним вторгненням я прийшла до рішення змінити мову свого спілкування. Так, не з 2014 роком. Як і багато хто тоді, я мало розуміла, що відбувається. Це дивно звучить: я була безпосереднім свідком подій, але я взагалі не розуміла, що коїться, окрім того, що над головою летять снаряди установки "Град" або "Смерч".
В Києві у 2016 році я мала негативний досвід як внутрішня переселенка, або краще сказати, як мене називали — "сепаратистка". Я щиро не розуміла, чого до людини, яка приїхала жити в Київ, звертаються як до "сепаратистки". Якби я була нею, чи була б я в Києві?
Щось схоже я відчула і зі зміною мови. А саме: в один момент зловила себе на думці (після "вдалого" коментаря друзів про випадково згадану мною російськомовну пісню, знаєте, як буває — почув слово, а в голові заграла пісня ще з часів дитинства, якісь там "Рукі ввєрх"), що мене ніби соромлять за моє минуле, за мої спогади. І тут мовне питання "заболіло", що виникла потреба рефлексувати так, як, здається, я можу найкращим чином — через свій рух.
Як саме пластика і поезія допомагають відобразити внутрішню боротьбу та процес пошуку нової ідентичності? Чому обрали саме такий жанр, як він допомагає краще передати задум?
Пластика — бо я танцівниця і хореографка. Тіло, рух, танець — це мої основні виразні засоби. Я не зможу вдало написати музику, чи вірш, чи зняти кіно: творча людина творча в усьому, але я зупиняюсь на тому засобі виразності, з яким я працюю вже понад 13 років. В якому я впевнена, в якому я можу бути максимально щира.
Поетичний — не від поезії як жанру. "Поетичний" у цьому випадку мається на увазі "образний". Як поезія відрізняється від прози своєю переважною метафоричністю, так і в цьому випадку поетичний перформанс — це більше про спробу піти за "поетичним кіно", де події опишуть не в логічній детальній послідовності: ось пістолет — летить куля — потрапляє в груди — ллється кров — людина вмирає. В поетичному кадрі ми побачимо небо, що заливає червоним фільтром, почуємо дзвін дзвонів, можливо, вистріл, можливо, плач — і все зрозуміємо. Бо відчуємо.
Внутрішня боротьба — це стан доволі невизначений, і, можливо, складно його описати конкретним словом. Бо як конкретно описати те, чого насправді ніхто не бачить, що відбувається всередині твоєї свідомості, що не має чіткої форми, кольору, звуку?
Саме тому я спираюсь на візуальну частину — рух, який бачить та розуміє людина, та спробу віднайти потрібні образи, створити певну атмосферу, що дозволить статись емпатії. Люди — дуже невербальні істоти. Без слів ми іноді розуміємо краще, ніж з.
Які основні емоції або рефлексії ви хотіли б викликати у глядацтва?
Передусім я би хотіла викликати думки. Саме на тему мовного питання. На тему важливості цього питання, толерантності, емпатичності, рішучості, дорослішання, відповідальності, вміння взяти відповідальність.
Я хотіла б, щоб (колишній) російськомовний глядач відчув, що він не один. Що з ним все нормально. Що процес зміни мови справді може бути болючим і нелегким (і щастя тим, в кого це не так). Цю останню думку хочу посіяти і в україномовного глядача. Викликати можливість не кидатись на людину зі звинуваченнями в зраді (читати, в "сепаратизмі" 2014 року), принаймні не розібравшись у контексті.
Ні, я не хочу, щоб російську мову толерували в нашому суспільстві. Я хочу своєю історією показати, що зміна може бути важка, але цілком можлива і необхідна.
Я хочу показати, що навіть якщо один з таких стовпів особистості, як мова, що пов'язує людину з її минулим (а відповідно, з нею самою), похитнувся, зруйнувався — нову опору створити можливо. Не в супротив, а в гармонії.
Формування нової ідентичності потребує внутрішніх ресурсів, адже необхідно переосмислити своє минуле, зрозуміти, ким є зараз і ким хочеш стати. Буває, що людей лякає те, що це довготривалий і непростий процес, тож вони на нього не наважуються. Як, на вашу думку, такі перформанси, як ваш, допомагають людям наважитися на зміни?
В продовження попередньої відповіді — я вірю, що людина — істота соціальна, і відповідно, емпатична. Нам набагато легше повірити в те, що щось можливо, маючи живий приклад. Чим умовно ближче до нас цей приклад — тим він більш чесний, більш щирий, більш можливий, реальний.
Я вірю, що будь-який мистецький акт спроможний відкрити людське серце і вразити набагато глибше, ніж просто передача інформації. Все, що залучає людську фантазію, створює сильні мислеобрази, що народжуються десь у глибинах нашого підсвідомого. Тому досвід подібної роботи, що є певним митецьким актом, базується на реальному досвіді, і максимально наближає до глядача головного персонажа. Бо перформанс передбачає максимальну реальність і щирість подій та емоцій, даруючи нам цінний досвід, що може наштовхнути на великі зміни.
Яке мистецтво допомагало вам у процесі формування ідентичності? Можливо, є книжки, пісні, фільми, подкасти тощо?
Я зараз відкриваю для себе українську культуру та історію, дуже багато чого вперше. Бо більшість навіть уявити не може, як дійсно сильно працювала пропаганда на сході країни. Звісно, я вивчала в шкільні часи мову, історію, якісь традиції, гімн (який, до речі, вже в 7 років у поєднанні з контурами кордонів країни формував гостре відчуття належності до цієї країни). Але призма зросійщення була неймовірна.
"Як Україна втрачала Донбас" Дениса Казанського, "Остання подорож" Оксани Забужко — це ті книги, що викликають дуже болісні відчуття: що все було перед очима, а ніхто не бачив. Так само як і я сама колись.
Після випуску першого етапу цієї роботи в лютому 2024-го я натрапила на "Прощавай, імперіє!" з випуском про мову від Суспільне Культура — і в анотації до відео випуску почула тези свого перформансу.
Я відкриваю для себе українських митців минулого — вдячність Українському дому і його чудовим виставкам. Створюю поруч з українськими митцями сучасності, і це скажено талановиті люди.
Радію, що зараз дізнаватись українське, відкривати українське — це тренд. Так мало бути завжди. І має бути завжди. І перші, хто має цей процес підтримувати — це ми!
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
