Сьомий день у Грузії тривають протести проти відмови від євроінтеграції. Цей спротив не тільки резонує з українською історією Майдану, але й нагадує про боротьбу грузинів за національну ідентичність та незалежність, що стала важливим аспектом не лише в політичному, а й у культурному контексті.
З історичної перспективи грузинське кіно пройшло через численні випробування за радянської влади, коли національна культура і мистецтво були під жорстким контролем Москви.
Влада намагалася пригнічувати нові голоси, зокрема через цензуру і обмеження на теми, що не відповідали соціалістичному реалізму. Проте, навіть у таких умовах, грузинський кінематограф зумів знайти свої унікальні форми самовираження, що стали важливими віхами в історії національного кіно.
У сучасному грузинському кіно, яке в останні роки переживає новий підйом, відображаються не лише зміни в політичному ландшафті, але й прагнення до відновлення культурної ідентичності.
Це кіно активно взаємодіє з питаннями національної свідомості, демократичних цінностей та прав людини, що стало ще важливішим на тлі поточних протестів у країні.
У цьому матеріалі для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова розповідає про історію грузинського кіно — від перших фільмів до сучасної нової хвилі.
Початок грузинського кінематографу та перші фільми
У матеріалі "Історія грузинського кіно" письменник та історик Олександр Мікаберідзе зазначає, що історія грузинського кіно розпочалася наприкінці XIX століття.
Відправною точкою Мікаберідзе називає відкриття першого кінотеатру в Тбілісі, яке відбулося в 1896 році. Історик також зазначає, що до 1900-х років по всій Грузії працювало кілька кінотеатрів, а після Першої світової війни за кількістю кінотеатрів і зйомок фільмів у Російській імперії Тбілісі поступалося лише Санкт-Петербургу.
Першим документальним грузинським фільмом стала стрічка 1912 року "Подорож Акакія" (Akaki Tsereteli Racha-Lechkhumshi) режисера Васіла Амашукелі. Як зазначає Мікаберідзе, саме цей фільм ознаменував початок грузинської кіноіндустрії.
А першим ігровим фільмом стала робота "Христине" 1916 року режисера Олександра Цицунава. Це була не тільки перша, але і єдина грузинська ігрова стрічка, знята до утворення СРСР.
У 1920-х роках кіноіндустрія Грузії процвітала. У 1923 році при Комісаріаті народної освіти було створено спеціальний підрозділ, який згодом перетворився на Держкінопром (Державне кінематографічне виробництво).
Як зазначає Мікаберідзе, у цей період з'явилася низка талановитих режисерів, які встановили стандарти галузі та значно вплинули на наступні покоління грузинських кінематографістів. Серед них Мікаберідзе вирізняє таких творців:
- Давид Ронделі
Фільм: "Втрачений рай" (Dakarguli Samotkhe, 1938)
- Коте (Костянтин) Мікаберідзе
Фільм: "Моя бабуся" (Chemi bebia, 1929)
- Ніколоз Шенгелая
Фільми: "Елісо" (Eliso, 1928) та "Помаранчева долина" (Narinjis Veli, 1937)
- Іване Перестіані
Фільми: "Убивство Генерала Грязнова" (Arsena Jorjiashvili, 1921) та "Червоні дияволята" (Krasnie diavoliata, 1923)
- Михайла Калатозова (Калатозішвілі)
Фільм: "Сіль Савентії" (Marili Svanets, 1931)
Мікаберідзе також говорить про вплив режисерів Олександра Цуцунава та Коте Марджанішвілі, які обидва мали театральне минуле та інтегрували найкращі традиції драматичного мистецтва в грузинське кіно.
Вплив радянської влади на грузинське кіно
Під час радянської влади грузинський кінематограф переживав складні часи через жорсткий контроль та цензуру з боку центральної влади.
Спочатку, в перші роки радянської окупації, грузинське кіно мало певну свободу творчості, що давало змогу створювати фільми з національним колоритом. Однак із часом, особливо в 1950-х і 1960-х роках, радянська влада почала дедалі більше обмежувати творчі можливості грузинських кінематографістів, нав'язуючи ідеологічні стандарти та соціалістичний реалізм.
"Зі зміцненням радянської влади грузинська кіноіндустрія опинилася під дедалі більшим тиском, змушена була підкорятися офіційним настановам. Соціалістичний реалізм став панівною темою, а творча сила поступово слабшала. Це було особливо помітно між 1930-ми та початком 1950-х років, коли кіно фактично перетворилося на пропагандистську машину радянського лідера Йосипа Сталіна", — пише Мікаберідзе.
У 1938 році в Тбілісі була створена Тбіліська кіностудія. Кілька грузинських режисерів досягли успіху в цей період, зокрема Міхеїл Чіаурелі, який став одним із найважливіших радянських режисерів у 1940-х роках і улюбленим режисером Йосипа Сталіна.
Як пише Мікаберідзе, фільми Чіаурелі фільми значною мірою сприяли створенню культу особи Сталіна (серед прикладів: "Велика заграва" (1938), "Георгій Саакадзе" (1942–1943), "Клятва" (1946), "Падіння Берліна" (1950) та інші).
Схожим чином грузинський актор Михаїл Геловані став відомим завдяки зображенню Йосипа Сталіна у фільмах Чіаурелі, за що чотири рази отримав Сталінську премію.
У 1950–1960-х роках була заснована кіностудія "Грузія-фільм", що спричинило появу молодого покоління талановитих режисерів і сценаристів.
У 1954 році стрічка "Лурджа Магдани" режисерів Тенгіза Абуладзе та Резо Чхеїдзе здобула приз за найкращий короткометражний фільм на Каннському кінофестивалі, що стало одним із перших випадків визнання грузинського кіно на світовому рівні. А у 1958 році грузинський режисер Михайло Калатозов (Калатозішвілі) досягнув великого успіху з російсько-радянським фільмом "Летять журавлі", який отримав престижну "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю.
Золотий вік та крах грузинської кіноіндустрії
Період між кінцем 1960-х і 1980-ми роками Мікаберідзе називає "золотим віком" грузинської кіноіндустрії. Тоді виходило до 60 фільмів на рік, а у 1972 році в Театральному інституті імені Шота Руставелі було створено факультет кіно, який згодом перетворився на Тбіліський інститут театру і кіно.
Саме на цій студії працювали такі видатні режисери, як Георгій Данелія, Сергій Параджанов, Лана Гогоберідзе, Михайло Кобахідзе, Нана Джорджадзе, Діто Цинцадзе, Годердзі Чохелі та інші.
Однак деякі з фільмів, знятих у той період, зазнавали цензури й не виходили в широкий прокат. Роботи Отара Іоселіані неодноразово забороняли, а стрічка "Каяття" (Monanieba, 1984) Абуладзе вийшла на екрани лише через три роки від створення.
"Цей художній фільм Абуладзе став одним з найвідоміших і найсуперечливіших фільмів цього періоду, оскільки він зобразив жорстоку реальність сталінських чисток і мав тривалий вплив на підвищення політичної свідомості в Радянському Союзі", — зазначає Мікаберідзе.
Грузинська кіноіндустрія зазнала краху після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Невдовзі після цього Грузія поринула у громадянську війнуТривала з грудня 1991 до грудня 1993 року між прибічниками першого президента Грузії Звіада Гамсахурдії та опозицією до його уряду. та десятиліття економічної дисфункції.
Оскільки держава була неспроможна фінансувати кіно, інфраструктура індустрії невдовзі опинилася в руїнах, а багато грузинських кінематографістів виїхали за кордон. Ті, хто залишилися, вибивалися з останніх сил, маючи мізерні бюджети.
"У 1990-х роках кіноспільнота була повністю зруйнована. Керуючись любов'ю до кіно, а не прибутком, кілька незалежних грузинських продюсерів, серед яких був і покійний Леван Корінтілі, об'єднали зусилля, щоб відновити грузинську кіноіндустрію з нуля, щоб «допомогти новому поколінню здійснити свої мрії»", — говорив продюсер Гія Базгадзе.
Хоча після 1991 року і продовжували виходити нові фільми (наприклад, "Соне несплячих" 1992 року отримало "Срібного ведмедя" на Берлінському кінофестивалі), багато режисерів емігрували до Європи та Росії. Отар Іоселіані та Міхеїл Кобахідзе продовжили свою кар'єру у Франції, а Нана Джорджадзе та Діто Цинцадзе працювали в Німеччині.
Зокрема, Джорджадзе мала дуже успішну кар'єру, і згодом здобула "Золоту камеру" Каннського фестивалю за фільм "Робінзонада, або Мій англійський дідусь" (1986), а її фільм "Тисяча й один рецепт закоханого кухаря" (1997) здобув номінацію на премію "Оскар".
У 2001 році з метою відродження грузинської кіноіндустрії створено Національний центр кінематографії. З 1999 року в Тбілісі щорічно проводили міжнародний кінофестиваль. На жаль, велика пожежа в середині січня 2005 року знищила багато грузинських фільмів після того, як у Тбілісі згоріло сховище Грузинської кіностудії.
Сучасне грузинське кіно та грузинська нова хвиля
Одним із перших матеріалів, який заговорив про появу грузинської нової хвилі став текст журналіста Пола Рімпла "Грузія: Спіймати нову хвилю кіно", опублікований у 2015 році. Того року цілих два фільми грузинського виробництва увійшли до короткого списку "Оскара", а один згодом здобув номінацію.
Перший — "Кукурудзяний острів"Стрічка майже без діалогів досліджує конфлікт людини з природою та міжетнічну напруженість. режисера Георгія Овашвілі у категорії "Найкращий міжнародний фільм", і другий — "Мандарини"Фільм розповідає про наслідки війни в Абхазії. — режисера Зази Урушадзе, естонсько-грузинська копродукція, яка представляла Естонію.
Таке світове визання стало приводом для тези, що "грузинські режисери повстали з попелу зруйнованої кіноіндустрії, показавши, що навіть з обмеженими ресурсами можна знімати фільми світового рівня".
Як зазначає Рімпл, важливим моментом у відродженні грузинського кіно став 2005 рік. Тоді фільм "Прогулянка до Карабаху" режисера Левана Тутберідзе потрапив на фестивальні екрани і "викликав справжній ажіотаж" (зокрема, стрічка отримала гран-прі "Кіношок" відкритого кінофестивалю країн СНД та Балтії та приз ФІПРЕССІ на Тбіліському міжнародному кінофестивалі).
Стрічка розповідає про двох молодих людей, які заблукали під час пошуків наркотиків і опинилися в епіцентрі війни в Нагірному Карабасі.
Як пише Рімпл, кінокритики вказали на багато недоліків фільму, проте Нана Джанелідзе (директорка Грузинського національного кіноцентру агентства Міністерства культури) вважає, що саме цей фільм відновив кінематографічний бренд Грузії.
Щоб посприяти відновленню розвитку кіно в Грузії, уряд запропонував іноземним продюсерам податкові пільги та можливість знімати на грузинських локаціях. Рімпл зазначає, що ця урядова ініціатива мала лише обмежені результати, але вона допомогла молодим грузинським знімальним групам отримати практичний досвід виробництва художніх фільмів.
У 2003–2012 роках міністром культури Грузії був Ніка Рура, який у 2011 році став членом EurimagesЄвропейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи в 1988 році. Eurimages займається допомогою в створенні копродукції, підтримкою кінотеатрального показу, частковою компенсацією витрат на цифровізацію фільмів, а також сприяє в дистрибуції картин., організації Ради Європи, що займається просуванням європейського кінематографу.
Враховуючи складне фінансове становище міністерства культури, це був важливий крок, який відкрив доступ до європейського фінансування та дистрибуції.
- Як режисерки відновили світову популярність грузинського кіно
Паралельно із цим виросло нове покоління грузинських режисерів, які отримували кінематографічну освіту за кордоном. Багатьом із них вдалося створювати малобюджетні стрічки, які отримували визнання критиків та представляли Грузію на світових кінофестивалях.
Наприклад, режисерка Тінатін Ґурчіані повернулася до Тбілісі з Берліна, щоб зняти повнометражний документальний фільм 2012 року "Машина, яка змушує все зникати". Стрічку зняли у стислі терміни — 20 днів із бюджетом близько 26 000 доларів (для порівняння: за останніми підрахунками 1 хвилина документального фільму коштує приблизно 1000 доларів; водночас хронометраж стрічки Ґурчіані становив 97 хвилин).
У 2013 році Ґурчіані отримала нагороду за найкращу режисуру світового документального фільму на кінофестивалі "Санденс".
Того ж року режисерка Нана Еквтімішвілі також отримала міжнародне визнання — зі своїм повнометражним дебютом "У цвіту", історією про дорослішання двох дівчат після проголошення незалежності Грузії від Радянського Союзу. Бюджет фільму становив менш ніж 1 мільйон доларів, але це не завадило стрічці здобути понад 20 нагород на кінофестивалях по всьому світу.
Рімпл зазначає, що деякі дослідники кіно в Тбілісі вважають, що фільм Еквтімішвілі й ознаменував початок нової хвилі грузинського кіно. Тоді ж режисер "Кукурудзяного острова" Георгій Овашвілі сказав, що "перерва ['90-х] допомогла нам почати все заново" і що це був час, щоб підготувати нове покоління режисерів.
У наступні роки грузинський кінематограф продовжував розвиватися. У 2021 році Museum of the Moving Picture провів ретроспективу нового грузинського кіно, схарактеризувавши фільми як свідчення про "вибух творчої енергії серед молодих грузинських кіномитців".
Характерною рисою нової грузинської хвилі є велике залучення жінок як авторок фільмів.
Добірки стрічок під заголовками "10 найкращих грузинських фільмів" чи "5 грузинських стрічок, які не варто пропускати" містять сучасні грузинські фільми, що були зняті жінками, не фокусуючись на феміністичному контексті. Тобто якщо "старе грузинське кіно" асоціюється переважно з чоловіками-режисерами, то для для сучасного грузинського кіно жіночі голоси є провідними, що можна побачити, проаналізувавши, які грузинські стрічки за останні роки здобували нагороди престижних кінофестивалів та світове визнання загалом.
Водночас журналістка Тамар Коплатадзе у матеріалі "Батьківщина-мати: знайомство з жінками в авангарді нового грузинського кіно" стверджує: "Традиція грузинського жіночого кіно бере свій початок ще з радянських часів".
Йдеться про постать Лани Гогоберідзе, чию стрічку "Кілька інтерв'ю на особисті теми" (Some Interviews on Personal Matters, 1979) Коплатадзе називає "одним із найбільш відверто феміністичних радянських фільмів".
У статті "Лана Гогоберідзе: феміністична режисерка в центрі грузинської кінематографічної династії" Рейчел Пронгер пише, що Гогоберідзе відіграла вирішальну роль у розвитку "виразно жіночого, відверто політичного кіно, що виникло в Радянському Союзі в 1970-х і 1980-х роках".
Авторка розповідає, як протягом своєї кар'єри, що охоплює понад шість десятиліть і 13 фільмів, Гогоберідзе постійно виносила досвід жінок на великий екран, ставлячи під сумнів їхні мінливі ролі та досліджуючи інтимне внутрішнє життя навіть тоді, коли радянське суспільство кружляло навколо них. Багато фільмів кінотворчині реконструюють події з її власного життя та життя її матері — Нуци Гогоберідзе, яка також була кінорежисеркою і страшенно постраждала від сталінських репресій.
У віці 92 років Гогоберідзе передала естафету новому поколінню грузинських режисерів, серед яких і її власна донька — Саломе Алексі.
Тому існування жіночих голосів як провідних у сучасному грузинському кіно є не несподіванкою, а радше підтвердженням розвитку світової культури та емансипації прав жінок.
Наприклад, одними з визначних грузинських фільмів, які стали частиною нової хвилі, та вийшли протягом останніх 10 років є:
- Приборкання саду (2021)
Режисерка: Саломе Яші
"Приборкання саду" — це візуально-поетичний документальний фільм, який розповідає про сюрреалістичний і складний процес викорчовування та перенесення багатовікових дерев до приватного саду заможної та впливової грузинської особи (хоча ім'я цієї людини не називається, багато хто вважає, йдеться про Бідзіною Іванішвілі — колишнього прем'єр-міністра Грузії).
Фільм досліджує теми влади, привілеїв та порушення екологічної рівноваги, представляючи глибокі роздуми про стосунки людини з природою.
Цю роботу вважають однією з ключових у грузинській новій хвилі завдяки унікальному поєднанню оповіді, що фокусується на спостереженні, захопливої операторської роботи та тонкої критики соціально-політичної динаміки в сучасній Грузії.
Стрічка здобула світове визнання на таких фестивалях, як "Санденс" і "Берлінале", і довела здатність грузинських кінематографістів поєднувати локальні наративи з універсальними темами.
- Початок (2020)
Режисерка: Деа Кулумбегашвілі
"Початок" — це сміливе та візуально захопливе дослідження репресій, віри та насильства в громаді Свідків Єгови в грузинському селі. Фільм розповідає про життя Яни — дружини лідера громади, фокусуючись на подіях, що розгортаються після нападу на їхнє місце поклоніння.
Розмірений хід сюжету, мінімалістичний стиль і тривожна емоційна глибина фільму занурюють глядачів у внутрішній світ Яни та пригноблювальні сили, що її оточують.
Як частина грузинської нової хвилі, "Початок" відзначається своєю художньою чіткістю й непохитним зображенням суспільної та гендерної динаміки.
Фільм здобув значне визнання, отримавши численні нагороди на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, зокрема у категоріях "Найкращий фільм" та "Найкраща режисура".
- Що ми бачимо, коли дивимося на небо? (2021)
Режисер: Олександр Коберідзе
"Що ми бачимо, коли дивимося на небо?" — одна з визначних робіт грузинської нової хвилі, що відзначилася ліричною та нестандартною формою оповіді.
Фільм переплітає химерну історію кохання з глибоким дослідженням повсякденного життя міста Кутаїсі. Після того як прокляття змінює зовнішність головних героїв — Лізи та Ґіорґі, їхній романтичний зв'язок зазнає випробування і досліджується через призму магічного реалізму та кіноспостереження.
Фільм великою мірою відходить від традиційних наративних структур. Він акцентує увагу на настрої, атмосфері та красі повсякденного життя, зафіксованого за допомогою ретельної операторської роботи, що місцями нагадує стиль експериментального кіно.
Стрічка отримала визнання за свою оригінальність і медитативний підхід, ставши важливим фільмом у ландшафті сучасного грузинського кіно.
- Страшна мати (2017)
Режисерка: Ана Урушадзе
"Страшна мати" — є одним із ключових фільмів грузинської нової хвилі, відомий своїм відвертим та інтроспективним дослідженням творчої одержимості та суспільних норм.
Історія розповідає про Манану — жінку середнього віку, яка кидає виклик очікуванням через свою пристрасть до письменництва. Вона створює роман, що шокує її сім'ю зухвалістю та емоційною відвертістю. Цей конфлікт між особистим самовираженням і суспільним тиском лежить в основі фільму.
Фільм отримав високу оцінку за психологічну глибину та тривожний тон, і вирізняється тонким зображенням жіночого протесту в патріархальному контексті, а також захопливим візуальним стилем.
Стрічка отримала схвальні відгуки критиків, зокрема приз "Найкращий повнометражний фільм" на кінофестивалі в Локарно та нагороду "Серце Сараєва" на кінофестивалі в Сараєві.
Сміливий наратив та атмосферний саспенс зробили "Страшну матір" знаковою подією сучасного грузинського кіно, яка також підкреслює прихильність грузинської нової хвилі до дослідження складних людських переживань за допомогою інноваційних методів оповіді.
- У цвіту (2013)
Режисерка: Нана Еквтімішвілі
Як уже було згадано, "У цвіту" часто називають стрічкою, що започатковувала нову грузинську хвилю як явище.
Дія фільму розгортається у Тбілісі в буремні 1990-ті роки і розповідає про двох дівчат-підліток, Еку та Натю, які живуть у патріархальному суспільстві, позначеному насильством, економічним колапсом і політичною нестабільністю. Історія їхнього дорослішання зіставляє особисту боротьбу з ширшими соціально-політичними викликами пострадянської Грузії.
Стрічка відзначається яскравим реалізмом, емоційно насиченим сюжетом та тонкою критикою суспільних норм. Грубий, натуралістичний стиль фільму в поєднанні з акцентом на індивідуальній та колективній стійкості стали виразними рисами грузинської нової хвилі.
Квір-кіно Грузії та "пропаганда ЛГБТ"
Окрему увагу критиків привернула і квір-оптика молодих грузинських режисерів. У 2019 році вийшов фільм Левана Акіна під назвою "А потім ми танцювали", що висвітлював закоханість та суперництво між двома молодими чоловіками.
Світова прем'єра стрічки відбулася на 72-му Каннському міжнародному кінофестивалі в секції "Двотижневик режисерів" і з того моменту стала одним з найвідоміших сучасних грузинських фільмів.
У червні 2024 року вийшов матеріал під назвою "Нова хвиля квір-кіно Грузії під загрозою" журналістки Кетрін Кхамхаенгвонг, яка зазначала, що після того як "А потім ми танцювали" підкорив Грузію та інді-кіно, було випущено щонайменше десяток фільмів, присвячених квір-тематиці в Грузії.
З останніх прикладів цієї течії кіно Кхамхаенгвонг згадує новий фільм Акіна "Перехід" (Crossing, 2024), що розповідає про подорож бабусі з чорноморського узбережжя Грузії до Стамбула, щоб знайти свою давно втрачену онуку, яка є трансгендерною людиною. А ще "Гамоді" (2023) Фелікса Кальменсона, який розмірковує про трансгендерність та урбаністичні форми під час пандемії COVID-19, "Гондолу" (2023) Вейта Гельмера — історію про лесбійський роман, події якого відбуваються на канатній дорозі, та ще низку стрічок, які документують досвід грузинської квір-спільноти.
Проте Кхамхаенгвонг також зазначає, що за результатами опитувань у 2023 році Грузія була визнана найбільш гомофобною країною в Європі. Наприклад, у 2019 та 2021 роках гомофобні протестувальники збиралися разом під час прайду в Тбілісі, щоб завадити показам квір-драм Тамар Шавгулідзе "Комети" та Елене Наверіані "Мокрий пісок", відповідно.
У 2019 році на грузинській прем'єрі фільму "А потім ми танцювали" протестувальники кидали петарди в поліцію та глядачів і кілька разів намагалися штурмувати кінотеатр.
У своєму матеріалі Кхамхаенгвонг говорить про небезпеку потенційного прийняття закону "про пропаганду ЛГБТ" в Грузії, та складнощі фінансування і просування грузинських фільмів на квір-тематику. Про це висловився і режисер Сосо Бліадзе, який зняв квір-драму про стосунки двох жінок "Моя власна кімната" (2022).
"Якби у них був цей закон [про квір-пропаганду], я, наприклад, не зміг би зняти такий фільм. Це була б цензура для кіно, і не тільки", — сказав режисер.
Бліадзе також є одним із понад 500 грузинських кінопрофесіоналів, які на момент 2024 року вже понад рік бойкотують Міністерство культури Грузії та підпорядкований йому Грузинський національний кіноцентр через контроль та цензуру, які продукують ці установи.
У жовтні 2024 року спікер парламенту Грузії все ж таки підписав широкомасштабний законопроєкт, спрямований проти ЛГБТК+, який торкається не тільки сфери кіно (наприклад, згідно із цим законом заборонено одностатеві шлюби та операції для трансгендерного переходу).
Ухвалення цього закону ставить під питання подальше існування квір-оптики у грузинському кіно, яку і до появи закону часто називали "ЛГБТ-пропагандою" та прагнули заборонити.
Проте не варто забувати, що протести у Грузії прямо пов'язані з інтеграцією країни до Євросоюзу, цінності якого охоплюють безпеку та захист прав квір-людей. Цілком можливо, що зі зміною влади у Грузії закон про "ЛГБТ-пропаганду" буде скасований, що повпливає не тільки на виробництво кіно, а й на все суспільство.
Серед сучасних фільмів, які показують квір-оптику в грузинському кіно можна виокремити такі:
- А потім ми танцювали (2019)
Режисер: Леван Акін
"А потім ми танцювали" — це новаторська робота, яка представляє квір-перспективу в грузинському кіно, кидаючи виклик традиційним уявленням про маскулінність і національну ідентичність.
Історія розповідає про Мераба — відданого танцюриста Грузинського національного ансамблю, чиє життя різко змінюється, коли у нього з'являються почуття до Іраклі — харизматичного новачка в танцювальній трупі. Їхній роман розгортається на тлі консервативного грузинського суспільства, де традиційні цінності домінують як над особистим, так і над мистецьким самовираженням.
"А потім ми танцювали" важливий своєю сміливістю у розкритті теми ЛГБТК+ у культурі, де такі наративи часто були табуйованими.
Стрічка досліджує питання ідентичності, бажання та самовираження, пропонуючи універсальну історію крізь призму грузинської культурної специфіки, що викликає глибокий резонанс. Фільм використовує жорсткість грузинського традиційного танцю як метафору суспільних обмежень, зіставляючи її зі шляхом Мераба до особистої свободи.
- Як відчувалася кімната (2021)
Режисерка: Кетеван Капанадзе
"Як відчувалася кімната" це документальна стрічка, що розповідає про жіночу футбольну команду у грузинському місті Кутаїсі. Команда є серцем групи жінок і небінарних квір-персон, які регулярно збираються разом, щоб відпочити, повеселитися, обійнятися та обговорити екзистенційні питання. Їхні зустрічі створюють комфортний, безпечний простір для цих молодих людей у суспільстві, яке не має великої прихильнісі до ЛГБТК+ спільноти.
Дискримінація, ізоляція та насильство є частиною повсякденної реальності для цих спортивних ентузіасток та їхніх друзів, чи то на вулиці, чи, в деяких випадках, в сім'ї. Коли вони разом, вони знаходять любов, тепло і безпеку, які їм потрібні, щоб повністю бути собою.
Замість того, щоб зосереджуватися на зовнішній ворожості, режисерка Кетеван Капанадзе фіксує внутрішню динаміку та емоційні тонкощі всередині групи, відзначаючи їхній зв'язок та індивідуальність. Такий підхід, що поєднує спостережливість та особистий стиль режисерки, викликав сильний резонанс у глядачів, підкреслюючи універсальну потребу в приналежності та прийнятті.
- Гондола (2023)
Режисер: Вейт Гельмер
"Гондолу" зняв німецький режисер Вайт Гельмер, але сюжет стрічки фокусується на романі без діалогів між двома працівницями фунікулера на заході Грузії. Фільм висвітлює еволюцію стосунків, тонко досліджуючи людський зв'язок і кохання в інтимному середовищі.
Хоча фільм не торкається безпосередньо соціально-політичних питань, що стоять перед грузинським суспільством, він є частиною ширшої тенденції в грузинському кіно, яка привертає увагу до недостатньо представлених історій, зокрема квір-наративів.
У цьому контексті стрічка є важливою, оскільки сприяє поступовому руйнуванню бар'єрів і розширює межі традиційного сторителінгу в грузинському кіно.
- Гордий брехун (2023)
Режисер: Андрес Любберт
"Гордий брехун" — це короткометражний документальний фільм, що розповідає історію Емзо — квір-активіста з Грузії, який втік з рідної країни через переслідування і зараз живе в Бельгії.
Фільм підкреслює важливість захисту прав ЛГБТК+ та соціальних змін, пропонуючи особисту та потужну розповідь про стійкість перед обличчям небезпеки.
Стрічка привернула до себе увагу завдяки зображенню боротьби, з якою стикаються квір-люди в Грузії.
Зосереджуючись на подорожі Емзо, "Гордий брехун" дає уявлення про ширші проблеми в грузинському суспільстві, одночасно показуючи боротьбу людини за рівність і справедливість.
- Марш за гідність (2020)
Режисер: Джон Імс
"Марш за гідність" став ще одним документальним фільмом, який зосереджується на боротьбі, з якою стикається спільнота ЛГБТК+ в країні, де гомофобія та традиціоналістські погляди є дуже поширеними.
Стрічка фіксує емоційну та політичну подорож Тбіліського прайду 2019 року в Грузії, стежачи за активістами та учасниками, які намагаються організувати перший прайд, що стикається із запеклим опором консервативних груп (включно з націоналістами та релігійними інституціями).
Марш врешті-решт був скасований через погрози насильства, але фільм документує підготовку та наслідки, проливаючи світло на мужність і стійкість тих, хто бореться за права квір-спільноти у глибоко консервативному суспільстві.
Сучасне грузинське кіно переживає справжній ренесанс, де чільне місце займають глибокі драми, документальні спостереження, голоси жінок та квір-оптика.
Ці теми відображають глибші соціальні зміни й прагнення до свободи вираження, які резонують із сучасними протестами проти репресивних законів та боротьбою за європейську інтеграцію.
Кінематограф Грузії став інструментом збереження культурної ідентичності та простором для діалогу про права, свободи й майбутнє країни, що особливо актуально у контексті нинішньої політичної боротьби.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
