Чи можна публікувати фото постраждалих після обстрілів людей або їхніх рідних? Як медіа мають працювати із зображеннями, які можуть шокувати? Чи є зображення або інформація, які не потрібно публікувати взагалі?
Чи мають медіа мають зберігати пам'ять про трагедії, якими є ризики використання штучного інтелекту для створення ілюстрацій у медіа та які уроки українські медійники можуть узяти з міжнародної практики висвітлення трагедій?
Про інформування громадськості та збереження етичних норм у висвітленні трагедій Суспільне Культура поспілкувалося з медійниками та експертами з комунікацій і дезінформації: медіакритиком, креативним директором Lviv Media Forum Отаром Довженком, журналісткою, головною редакторкою hromadske Христиною Коцірою, радіоведучою, керівницею департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного Тетяною Трощинською та засновницею ініціативи з інфогігієни "Як не стати овочем" Оксаною Мороз.
Як ви визначаєте межу між, з одного боку, інформуванням громадськості й суспільною значущістю події та з іншого — збереженням етичних норм у висвітленні трагедій?
Отар ДовженкоЯ не думаю, що між цими речами є якась межа. Це ключові вимоги до журналіста, які треба виконати, коли робиш свою роботу. І зазвичай їх, в принципі, виконати вдається: і громадськість поінформувати, і етичних норм дотриматись.
Але в деяких випадках суспільний інтерес (і право суспільства знати) конфліктує з приватністю окремих людей і їхнім правом вирішувати, чи вони хочуть публічності. А у ще рідкісніших і драматичніших випадках люди вже не можуть ухвалювати рішення, бо вони померли. Але є ризик завдати шкоди їхнім рідним і близьким. У ситуації, коли ці речі неможливо узгодити, доводиться робити вибір.
Христина КоціраДо кожного окремого випадку ми шукаємо окреме рішення. Але є і загальні правила — ми не ведемо прямих трансляцій з похорону і не ліземо з камерою в труни. Не ставимо відео згорьованих родичів під сумну музику. Після трагедії, яка сталася у Львові з родиною Базилевичів, ухвалили рішення не додавати трагізму в і так надміру трагічні історії тим, щоб на загальних фотографіях загиблих переводити в чорно-білий тон, а живих залишати в кольорі.
Тетяна ТрощинськаКожна загибель військових і цивільних має величезне значення для суспільства. Інша річ, що в той момент, коли людина або коли родина гине, відбувається те, що професійно називається "моральна паніка".
Про це повідомляють, всі постять у соцмережах і багато хто співчуває абсолютно щиро. І це все зрозуміло, але доволі часто трапляється так, що на другий день ми просто забуваємо про цю людину або родину і не пам'ятаємо їхніх імен.
Ми повинні щиро і чесно перед собою рефлексуючи, пам'ятати про ці моменти: що пам'ять полягає не в одноденній істериці — пам'ять полягає у послідовному пам'ятанні, послідовних практиках і підтримці родин загиблих. Це має дуже велике значення.
Що стосується етичних норм — мені здається, що у випадку з журналістами це простіше, тому що існують правила журналістської етики й зараз багато обговорень у середовищі, чому я рада. Ми дискутуємо між собою, буває, не згодні одне з одним, але ми виробляємо правила, які допомагають нам етичніше працювати з цими темами.
Якщо ми говоримо про широку аудиторію — було би дивно висувати вимоги до широкої аудиторії дотримуватися якоїсь журналістської етики, але ми можемо обговорювати так само з громадянами і громадянками, які не є професійними журналістами, ті моменти, які роблять нас елементарно емпатичнішими.
Теоретична вправа "поставити себе на місце того, хто постаждав" не працює на практиці. Але важливо думати, що є ще одна сторона — є близькі живі, які залишаються і для яких це може бути болем.
Тобто ми думаємо передусім не про себе, не про не завжди екологічні практики відпрацювання своєї власної паніки, не про якісь теорії, які ми прочитали: мовляв, якщо ми будемо дуже гучно кричати, то це обов'язково почують.
Ми маємо пам'ятати про те, що у всіх загиблих і померлих залишаються їхні близькі живі, якими ще треба з цим якось жити. І от пам'ятати про цю категорію людей, чи не завдаємо ми їй додаткового болю — мені здається, це малесенька рекомендація, щоб визначати цю межу, про яку ви питаєте.
Оксана МорозЯ не експертка з чутливих комунікацій, моя компетенція — інформаційна гігієна, тож можу прокоментувати, як емоційну комунікацію використовують маніпулятори і ворог у своїх кампаніях та інформаційних операціях.
Так, журналісти мають показувати те, що відбувається. Але, ілюструючи чи наводячи факти про ту чи іншу подію, завжди потрібно ставити запитання, для чого це.
Що це дасть? Це дасть якусь додаткову деталь, яка необхідна для документування війни або для розуміння українській аудиторії, що відбувається? Чи це просто те, що дасть більше лайків, тому що ми показали, наприклад, емоцію батька, який руками гребе землю, тому що там його дитина?..
Якщо це дає якісь додаткові факти — це одна історія, і варто ухвалювати рішення, публікувати чи не публікувати.
Якщо це просто емоційність, яка піде на українську аудиторію, що і так емоційно перенасичена, то, як на мене, цього не варто робити. Особливо враховуючи те, що не факт, що люди, які перебувають під сильними емоціями, наприклад після втрати сім'ї, хочуть і дали б добро на те, щоб цю емоцію опублікували, якщо б вони були в стані ухвалювати це рішення.
Про публікацію фото й інформації постраждалих та їхніх родичів — чи варто це робити? Пам'ятаємо дискусію, яка виникла після масового поширення фотографій родини Базилевичів у Львові: пости Тетяни Трощинської, Отара Довженка, Богдана Логвиненка, Оксани Романюк.
Отар ДовженкоЗагалом мені дуже імпонує те, як трактує цю тему Тетяна Трощинська. Хоча я, напевно, менш категорично ставлюся до тих випадків, коли професійні медіа вирішують опублікувати щось таке, бо вірю в те, що вони зважують за і проти, а не просто вважають, що будь-яке криваве фото варте публікації. З іншого боку, я розумію і позицію Оксани Романюк: її робота захищати права журналістів, і вона думає про інший бік цієї ситуації, про те, що жорстокість російської агресії проти України штучно замовчується, обмежується, є не досить видимою для світу.
Загалом змістовна частина моєї відповіді на цю дилему — в рекомендації Комісії з журналістської етики. Якщо коротко, то це можна робити як виняток у ситуації, коли професійна чуйка підказує, що саме це — той особливий випадок, коли варто знехтувати правом й інтересами індивіда заради потреби суспільства. І, їй-богу, якщо людина ухвалює таке рішення з легким серцем, то з нею щось негаразд у професійному плані.
Але це моя відповідь, із якою не всі згодні. Серед колег є такі, що наполягають: світ повинен бачити наші страждання і заради цього можна "принести в жертву" почуття окремих українців. На жаль, немає іншого дієвого способу змусити людей не легковажити цією темою і не інструменталізувати чуже горе, крім запропонувати їм уявити своїх найдорожчих — батьків, дітей, коханих — чиї фото тягає, обговорює і фотошопить інтернетний загал. Але навіть цей аргумент не завжди спрацьовує.
Христина КоціраЯ все ж вважаю, що варто це робити. Дуже зважено і етично. Інакше втрати на війні перетворяться на статистику. Загиблі — це конкретні люди, і про цих конкретних людей варто говорити. Власне, я дуже вдячна платформі пам'яті "Меморіал", які в прізвищах і фотографіях розповідають історії цивільних і військових загиблих, показуючи, що за цифрами — "там і там загинуло 5 людей" є дійсно люди, а не цифри.
Тетяна ТрощинськаЩо стосується таких шокуючих трагедій, як родини Базилевичів, як родини в Кривому Розі — важливо пам'ятати, що це чужа трагедія, фотографії, приватне життя. Нам дуже важко, сидячи в соцмережах, визначити: хоче ця людина, родина, той тато, який залишився, мати саме цю форму співчуття.
Для того щоб співчувати, необов'язково брати чуже немовля і постити його зі страшними словами капслоком.
Для того щоб показати, що ти зі своїми, достатньо написати, що тобі важко, ти співчуваєш, ти засуджуєш, ненавидиш Росію чи росіян, які призвели до цього, але необов'язково маніпулювати фотографіями. Тому що за фактом ти збираєш лайки і співчуття собі, а не цьому татові — чесно, поклавши руку на серце.
Цей тато може навіть не знати, що така людина, сидячи у Вінниці, Черкасах чи Києві, так поспівчувала, а ще гірше — взяла фотографію чужого приватного життя, чужої дитини, щось там блюрила, домальовувала, перетворювала за допомогою штучного інтелекту або ангелів навколо цієї дитини намалювала.
Я вам можу сказати, що я як мама, яка втратила сина, не хотіла б побачити фотографію свого сина, на голові якого літають ангели. Я не давала цього дозволу, і він цього дозволу не давав. Ці моменти мають бути враховані. Ми маємо розуміти, що співчуття — це, зокрема, повага до чужого горя. Це для нас може бути шок, а для людей це справжнє горе.
Оксана МорозЯк тільки в нас з'являється емоційний контент, українці під упливом емоцій починають його масово поширювати. І зазвичай він стає інструментом тиску на самих українців з боку росіян. Прикладом є трагедія родини Базилевичів — вже пройшло багато часу, а росіяни і сторінки-сміттярки досі розганяють фотографії цієї сім'ї та накручують собі підписників, говорячи про те, що, мовляв, батько не витримав і нібито покінчив життя самогубством, клікайте туди, підписуйтеся туди... А далі ти переходиш і отримуєш фейкову інформацію, або просто емоційний накрут у важливі для ворога моменти.
Вкрай важливо ставити запитання — що і як ми поширюємо, для чого ми поширюємо щось у момент трагедії, і після нього? Тому що фактично кожна медійна трагедія, яка в нас відбувається чи не щодня, тягне за собою довгий шлейф російських інформаційних операцій. Звісно, що говорити про трагедію потрібно, потрібно висвітлювати деталі, але все це має бути максимально продумано.
Для чого ми це робимо — якщо ми публікуємо деталі тієї чи іншої трагедії, то чи це дійсно необхідний фактаж? З погляду інформаційної безпеки, це дуже сприятливе підґрунтя для інформаційних впливів з боку ворога.
Те ж саме стосується відео розстрілів росіянами наших військових — ці відео вкидаються з метою емоційного тиску і на цивільних, і на військових. Коли у березні 2023 року поширилося відео з військовослужбовцем, який перед стратою сказав "Слава Україні" — журналісти фактично влаштували перегони за тим, хто знайде його сім'ю. У підсумку кілька сімей отримали цю інформацію й нібито впізнали свою рідну людину, і це, звісно, було глибоко неправильно. Звісно, цим скористалися росіяни.
Тому варто пам'ятати, що будь-яка емоційно заряджена інформація буде використовуватись росіянами, і чим більшу медійність їм створюють українці, — медіа, соціальні мережі, блогери і так далі, — тим довше й ефективніше росіяни будуть використовувати це у своїх інтересах.
Як медіа мають працювати із зображеннями, які можуть шокувати? Чи є зображення або інформація, якої не потрібно публікувати взагалі? Щодо тієї, яку медіа вирішують публікувати — чи достатньо розміщувати попередження про сенситивний або так званий чутливий контент? Наприклад, випадки із поширенням відео страт українських військовослужбовців росіянами.
Отар ДовженкоМені не подобається слово "чутливий": в українській мові воно має зовсім інше значення. Контент не може бути чутливим. Це контент, який може травмувати, зробити боляче. Передусім — рідним і близьким.
Щодо відео страти чоловіка, який говорить "Слава Україні!" — всі його поширювали так, наче це відео зараз у чарівний спосіб має підняти весь народ і весь світ на боротьбу проти російських загарбників. При цьому медіа невдовзі оголосили, що чоловіка звуть Тимофій Шадура, і поширили фото зниклого безвісти Тимофія Шадури.
Уявляємо, що відчувають у цю мить його рідні: весь інтернет у сцені вбивства їхнього сина, тата, коханого і так далі. А потім — ой, ні, не Тимофій Шадура, а Олександр Мацієвський. Ось що ми знаємо про реакцію близьких і рідних Олександра:
"Мати згадує: з появою в мережі відео загибелі її серце знову сколихнулось. «Це був мій Сашко», а потім дзвінок від його сина, він зі слізьми кричав: «Я бачив, як убили мого батька!» Мати твердо знає свого сина, і його вчинок, який облетів увесь світ, його чітко характеризує. Вона впевнена, що побратими помстяться за нього", — передає пресслужба РУ сил ТРО.
Чи можна якимось чином загладити, виправити шкоду, завдану рідним і близьким Тимофія Шадури? Чи хтось намагався це зробити, хоча б перепросивши за масове поширення неправдивого факту? (Ні.) Яка користь від поширення цього відео може компенсувати шкоду, завдану синові, який "зі слізьми кричав", побачивши, як вмирає його батько? Хтось взагалі цим переймається?
Якщо ефект "патріотичного піднесення" і був, то зараз ми бачимо, що довгострокових наслідків він не мав. Люди просто подивились, як вбивають ще одного українця.
Отже, вертаючись до питання: не поширювати, якщо немає гострої необхідності поширити саме це відео чи фото, аби розповісти історію. До прикладу, після вересневого удару по Львову один із фотографів зняв і опублікував розбризканий по стіні мозок. Це фото підхопили телеграм-канали і деякі медіа з менш перебірливих. Навіщо це, що це символізує? Невже немає хоча б мінімальної поваги до померлого?
Христина КоціраПо кожній фотографії варто ухвалювати окреме рішення. Війна — це страшна річ. Фото зі стабпунктів — страшні й неприємні. Однак не показувати їх означає замовчувати, або навіть прикрашати війну, бо тоді війна — це красиві чоловіки і жінки у красивій формі, боги війни, які можуть все. Втім, ми блюримо надто сенситивні фото, бо розуміємо, що не кожна психіка готова прийняти реальність.
Що стосується відео страчення військовополонених — ми їх оприлюднювали, максимально заблюрюючи. Мені б дуже не хотілося, щоб із наших новин родичі дізнавалися про загибель свого рідного.
Однак я не знаю, чи можливо контролювати цей потік. Адже одні медіа блюрять, інші вибирають не показувати, а є треті, зрештою, є телеграм-канали, які демонструють все, як є. Тому, з одного боку, ти наче намагаєшся захистити аудиторію, але ця сама аудиторія йде на інше медіа (канал) і отримує там те, від чого ти намагався її захистити.
Тетяна ТрощинськаЯкщо ми говоримо про смерть українських військових — надзвичайно важливий момент, щоб не медіа були першими. Дуже важливо, щоб родина знала про загибель від тих людей, які можуть повідомити це так, як потрібно.
Я не маю ілюзій стосовно того, що в нас дуже багато спеціальних служб. Зазвичай це роблять ТЦК або командири: вони не завжди мають відповідні навички й моральний і психологічний ресурс це робити. Але в кожному разі дізнатися з медіа — це жах, і медіа дуже важливо переконатися, що родина про це знає.
Чи справді трагічні історії — це інструмент для впливу на громадську думку? Яка тут роль медіа?
Отар ДовженкоЧи можуть трагічні історії бути інструментом впливу на громадську думку? Так. Чи мають медіа перейматися впливом на громадську думку? Ні. Чи можуть медіа передбачити, яка трагічна історія вплине на громадську думку, а яка ні? І як саме вплине? Зазвичай не можуть.
Але головне: українська публіка вже скоро три роки як живе всередині найтрагічнішої історії. Вона переживає трагедії весь час, хоча частина українців вміє це витісняти (і слава богу).
Який саме вплив на українську громадську думку може справити картина чийогось горя і болю? Люди масово побіжать у ТЦК? Віддадуть останню сорочку в благодійний фонд? Я б сказав, що українській громадській думці треба дати спокій, залишити можливість доступу до інформації про жорстоку реальність, але шокову терапію не застосовувати. Бо коли стільки шоку — пацієнт перестає реагувати.
Що ж до іноземної публіки, то тут, напевно, є шанс на щось вплинути. Але більшість українських медіа не поширюють свій контент на іноземну публіку. І якраз ті, що працюють на іноземців, стримуються від поширення шокового контенту. Регіональні українські видання читають не Трамп із Шольцом, а сусіди цих самих вбитих чи скалічених людей.
Христина КоціраЯ не певна, що трагічні історії — це інструмент впливу на громадську думку. Те, що вони можуть ще більше ввести людей в стан ненависті й люті проти росіян — факт, те, що можна відчути стан "опущених рук" і "все пропало" — факт. Не розповідати трагічні історії, проживаючи війну, неможливо, однак, як на мене, варто завжди залишати світло і надію, щоб люди не впадали в стан темного коридору, з якого нема виходу.
Часто можемо почути аргумент про те, що трагічні події, які переживають українці, має бачити весь світ і саме тому варто публікувати ті чи інші історії або контент. Чи релевантний це аргумент, на вашу думку?
Отар ДовженкоРелевантний, якщо в комплекті з цим аргументом іде хоча б якесь свідчення спроможності поширити ці історії або контент на весь світ чи взагалі хоча б кудись за межі України.
В Україні є лише кілька медіапроєктів, які мають достатньо велику аудиторію за межами України. Всі решта працюють тільки для українців, або для українців із незначним винятком.
Більше шансів поширити такі матеріали у твітері, якщо вони стануть там вірусними, ніж якщо вони будуть опубліковані в українському, та ще й українськомовному виданні. І коли українське видання аргументує те, що публікує спотворені людські тіла або сцени страти, тим, що це мають побачити іноземці, я трактую це як цинізм і маніпуляцію. Або як неадекватну самооцінку, як мінімум.
Христина КоціраЦей аргумент релевантний, якщо у людини (медіа) є іноземна аудиторія. Тому перед публікуванням з таким аргументом треба тверезо себе оцінити. Ви працюєте у Washington Post — обовʼязково публікуйте, бо таки так, світ має памʼятати, що в нас триває війна.
Тетяна ТрощинськаЦе дуже хороше питання. Я, як журналістка, яка звикла працювати з фактами, чітко розумію, чим факт відрізняється від емоційного сприйняття, чим оцінка й інтерпретація відрізняються від того, що існує насправді.
Можу сказати, що з фактичних, підтверджених речей, які шокували світ — це точно була Буча. Але ми маємо подивитися, чому — тому що першими туди зайшли Reuters та інші іноземні кореспонденти, українські зокрема. Те, що побачив світ, він побачив від тих медіа, яким він довіряє. Вони довіряють не звичайним громадянам із соцмереж, яких читає 50 людей, так? Тому роль наших закордонних колег є в цьому сенсі надзвичайно важливою, тому що вони є очевидцями і вони про це говорять.
Чи шокували усі інші трагедії? На жаль, ми бачимо, що Ізюм, Херсон, які були звільнені, в які зайшла українська армія, і де побачили ту саму величезну кількість військових злочинів, які чинили росіяни — вони вже не були тим шокуючим холодним душем, як була Буча, на жаль.
Зараз, коли я в соцмережах пишу і закликаю трошки більше думати про етику, коли ми говоримо про наших громадян, до мене часто в коментарі приходять люди, які кажуть, що вони роблять це для іноземної аудиторії.
Коли я запитую, чи простежили вони, як ваш пост вплинув на іноземну аудиторію, найчастіше відповіді просто немає. Тому що це кліше. Так буває, коли ми робимо щось емоційно, а потім раціоналізуємо для того, щоб самому собі пояснити, чому ми це зробили.
От я взяла фотографію чужої дитини, перетворила на чорно-білу, додала цій дитині чорну стрічку, капслоком написала, як я страшенно співчуваю цій родині, поширила це, налила собі кави, сижу, п'ю каву, дивлюся у вікно і страшенно співчуваю. Але моє життя триває, і наступного дня, я, опам'ятавшись, скажу, що я це зробила для міжнародної аудиторії. Насправді ні — не усіх нас читає міжнародна аудиторія.
Я за те, щоб ми чесно зізнавалися, що з нами відбувається. Тому що нам довго і важко жити у цій складній емоційній та виснажливій ситуації. І чим більше ми будемо рефлексувати, що з нами коїться, тим конструктивніші способи роботи з собою ми знайдемо.
Як ви ставитеся до використання штучного інтелекту для створення ілюстрацій до трагічних подій або просто використання ШІ в медіа? Чи бачите ви загрозу від використання ШІ у створенні "сенсаційних" зображень, які можуть вводити аудиторію в оману?
Отар ДовженкоОсобисто в мене зображення, згенеровані штучним інтелектом, викликають суміш тривоги з огидою.
Я розумію, що це індивідуальна реакція, але точно впевнений, що симуляція трагічних подій за допомогою штучного інтелекту не приведе до добра, а викриття таких фальшивок може знизити рівень довіри до будь-якого контенту з України.
Підозрюю, що росіяни теж про це вже подумали, тому частина такого контенту — російські провокації. Але інша частина — щира (і не дуже розумна) спроба доповнити реальність. Їй-богу, жорстока українська реальність не потребує жодного доповнення.
Христина КоціраСтавлюся негативно. Нам життя підсунуло стільки трагічних фото і відео, що продукувати їх ще й додатково за допомогою ШІ точно не варто.
Тетяна ТрощинськаДля мене це дуже складне питання. Але у випадку, коли страждають, гинуть реальні люди, втрачають своїх найближчих, відбуваються реальні руйнування, дим від шахеда йде у сусідньому або у твоєму вікні, і при цьому ти застосовуєш штучний інтелект, щоб намалювати нереальну картинку — ти просто знецінюєш реальність.
Є люди, які працюють фотокорами і фотокорками, не кожен з нас вміє так дивитися на людину, яка, можливо, перебуває зараз у найстрашніший момент свого життя. І цей кадр, який роблять наші або іноземні оператори, може бути в рази більше вражати за штучний інтелект.
Мені ці картинки, згенеровані штучним інтелектом, нагадують ікони, які люди старшого віку люблять розсилати до усіх релігійних і нерелігійних свят. Оці гіфки, де ангелики чудяться і рожденного бояться. З одного боку, воно викликає абсолютно справедливу усмішку, тому що як можна знецінити документування страшної реальності штучним інтелектом?..
Є ще одне раціональне зерно. Я бачила, що поширювали, перепрошую, голови дітей, які нібито загинули в "Охматдиті". І потім якась людина, сидячи у Швейцарії в своєму шале, скаже: слухайте, так ці діти в "Охматдиті"? Так це створив штучний інтелект? Тобто ми не хочемо завдати шкоди, але при цьому її завдаємо. Я вірю в те, що ця війна має бути задокументована, а не домальована. І тут штучний інтелект не до речі.
Оксана МорозЯкщо ми говоримо про використання штучного інтелекту, то це швидше генерація якихось окремих картинок, в яких є акцент на тих жертвах, які стають найбільш медійними після того чи того звірства Росії. Тобто, якщо загинули діти, росіяни можуть за допомогою ШІ створювати картинки дітей, просити про них молитися й поширити це, щоб весь світ бачив,— а насправді це потім поширюється самими українцями на українську аудиторію, і тільки ще більше роздирає суспільство.
Чи мають медіа зберігати пам’ять про трагедії?
Отар ДовженкоНайкраще питання. Медіа мають зберігати пам'ять про важливі речі, які стались у минулому — вчора, позавчора, на минулому тижні. Ставити питання: як розвивались події? Як пережили люди смерть своїх рідних, як повертаються до життя? Де вони живуть, адже їхній будинок зруйнували? Чи отримали допомогу, підтримку? Який результат має слідство, чи є шанси, що ця трагічна подія стане частиною доказової бази в міжнародних судах? Деякі медіа це роблять, але дуже мало.
Для більшості трагічні події того типу, про який ми говоримо, є одноденними інфоприводами, на зміну яким наступного дня прийдуть інші. Це одна з величезних проблем українських медіа, яка має множинні згубні наслідки — від поширення ефекту "пам'яті золотої рибки" на аудиторію, яка теж починає жити новинами одного дня, до неможливості пов'язати поточні події з попередніми, про які просто забули. Без сумніву, з цим треба працювати.
Христина КоціраТак.
Тетяна ТрощинськаТак, я абсолютно погоджуюсь з Отаром. Я розумію, що в масштабах того, що відбувається зараз під час війни, очевидно, ми не здатні охопити кожного і кожну. Але у кожного журналіста і журналістки є свої герої та героїні, з якими ми починали цю розповідь. У мене, наприклад, є задум продовження свого подкасту, де я хочу продовжити розмови з гостями, мамами і татами, які втратили своїх дітей. Минув рік-півтора — я хочу побачити в динаміці, що відбувається з цими людьми, як вони зберігають пам'ять про рідних, шукають сенси для власного життя.
Це, в принципі, може робити абсолютно кожен із нас. Підтримка і допомога тим, хто вижив, є частиною пам'яті. Тому що ті, хто загинув, мені здається, теж би цього хотіли. Знаєте, є така річ, яку я інколи думаю для себе. Навіть якщо ти найбільший агностик або прибічник наукового мислення, до яких я себе зараховую, ти все одно не до кінця знаєш, що за межею. Особливо якщо ти втрачаєш найближчу людину — тобі хочеться думати, що за межею щось є. Енергія, душа, якийсь згусток чогось, який час від часу прилітає і цікавиться, що тут.
Тому мені здається, що ці моменти важливі для тих, хто загинув. Ба більше, якщо ми пам'ятаємо їх дієво, з іменами, з історіями, з тим, що вони любили — це означає, що ми люди, це означає емпатію. Тому так, медіа мають встановлювати імена, називати на ім'я, розповідати історії, про те, якими вони були, і про їхніх живих, це теж має значення.
Чи є уроки, які ми можемо взяти з міжнародної практики висвітлення трагедій? Чи, можливо, Україна зараз пише ці правила?
Отар ДовженкоЯ не думаю, що Україна може і має писати ці правила, бо війни, трагедії, смерті відбувались у світі й до 2014/2022 року, і стандарти якісної журналістики демократичних країн враховують найкращу практику їхнього висвітлення. Однак ми, звісно, можемо виробити правила для себе, для своїх медіа. Я дуже сподіваюсь, що бажання прокричати про свій біль "на весь світ" у процесі формулювання цих правил не витіснить людяність і відповідальність перед людиною. Все-таки навіть у Конституції написано, що найвища цінність — людина. Щось у цьому є.
Христина КоціраЯ читала книги репортажів Войцеха Тохмана з країн, де відбувалися війни, і винесла з них урок, який можна назвати двома словами — "пошук світла". У найтемніші часи воно все ж лишається — в людях, їхніх вчинках. І про це обов'язково потрібно писати. Інакше ми не виживемо.
Тетяна ТрощинськаЯ впевнена, що нам є що розказати. Це хороше і складне питання, тут є мікрорівень і макрорівень. На мікрорівні я переконана, що українські журналісти й журналістки стали чутливішими, мабуть, на жаль, тому що війна наблизилася. Війна з'явилася фактично в кожній родині, втрати стали дуже близькими й ти не можеш бути над цим.
Великий урок, який українська журналістика дає світові, що добро і зло — це не дві різні точки зору. Добро — це є добро, а зло — це є зло. Порушення міжнародного права є порушенням міжнародного права. Підважування підвалин світової безпеки є підважуванням підвалин, а не іншою точкою зору. І не можна за один стіл посадити Зеленського і Путіна й вважати, що ми представляємо іншу точку зору. Багато наших закордонних колег це абсолютно усвідомили — і це дуже важливий момент.
Те, що стосується персональної трагедії кожної людини — мені здається, нам важче висвітлювати ці речі, бо ми етичніші.
Моя близька подруга, адвокатка, правозахисниця Лариса Денисенко працює зі справами, пов'язаними з російськими воєнними злочинами, зокрема зґвалтуваннями чоловіків, жінок і дітей. Каже, що в її досвіді від українських журналістів усе ж немає запиту, щоб це була героїня, наприклад, зґвалтована російськими солдатами. Українські журналісти цього не роблять, а закордонні журналісти інколи це роблять. Можливо, вони собі це пояснюють якоюсь віддаленістю від конфлікту, я не знаю, але тут є певний момент етики, який для мене є незрозумілим.
Що стосується "повчитися чи ні", тут є ще момент культури. Ми з вами неодноразово могли бачити, що є країни, де мама може своє загибле немовлятко, тримаючи в руках, буквально тикати в камеру з криком, щоб його показали, щоб світ це побачив. Без сумніву, це акт крайнього відчаю, але в нас, напевно, дещо інакші культурні патерни.
Щодо нашої специфіки і особливостей — я погоджуюся з вами в тому, що Україна, очевидно, пише ці правила. Дуже багатьом нашим закордонним колегам важко уявити, що ти можеш писати статтю чи брати інтерв'ю на яку завгодно тему в той момент, коли твоя трирічна дитина з вихователькою перебуває в укритті.
Це роздвоєння: ти робиш свою роботу, але також ти думаєш, що зараз із твоєю дитиною. І, звісно, зрозуміти це можуть тільки ті люди, які справді були на нашому місці.
Тому так, я думаю, що у цій практиці роботи українських журналістів і журналісток, які, з одного боку, намагаються професійно виконувати свою роботу, а, з іншого боку, не можуть відмовитися від власної близькості до цих трагедій, — багатьом нашим колегам принаймні є про що з нами поговорити.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
