Чому в активній фазі повномасштабної війни з Росією нову популярність отримала українська література 20-х років минулого століття? Про життя класиків Розстріляного відродження створюють мюзикли, а їхню поезію кладуть на музику співаки.
Про термін "наші двадцяті", поступ інтересу до української культури упродовж років незалежності, важливість перевидання класики та серію "Vivat Класика" у програмі "Ранок культурної людини" ведучий Євгеній Агарков поспілкувався з літературознавицею і редакторкою, дослідницею українського авангарду й літератури 1920-х років, старшою науковою співробітницею відділу української літератури XX століття і сучасного літературного процесу в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Яриною Цимбал.
Чому "наші двадцяті", а не "Розстріляне відродження"
Покоління митців 1920-х ви називаєте "Наші двадцяті". Ви не дуже любите термін "Розстріляне відродження". Чому?
Ми й придумали "наші двадцяті", коли починали серію, бо не хотіли повторювати Розстріляне відродження. Воно нам не імпонує, бо, по-перше, не всі розстріляні, а із розстріляних не всі "відродження", будьмо відверті. Але найгірше, що цей термін перетворює людей на список загиблих. І ви понад той список і дату загибелі 1934 або 1937 рік про них нічого не знаєте. Ви дуже рідко знаєте про їхні здобутки, досягнення, про їхнє життя, що саме вони зробили і за що врешті загинули.
Нам хотілося представити цю епоху. Ми починали серію, перша книжка була антологією детективів двадцятих років "Постріл на сходах".
Ми хотіли представити епоху як цікаве, яскраве явище, протиставити його американськими roaring twenties, шаленими двадцятими. Тому що наші двадцяті були не менш шалені, яскраві й цікаві — і це проявилися в різних сферах життя.
Досягнення двадцятих років знали в усьому світі, Довженка дивилися в Америці, Петрицького дивилися на Венеційській бієнале. Одним словом, нам було що показати світові, і сьогодні ми хотіли про це нагадати.
Цій серії вже вісім років і я спостерігаю, як нам це вдалося. Лише за останній рік — проєкт "МУР", пісні Пивоварова, "Пиріг і батіг" вже кілька років працюють над цією темою, них є альбом "Замордовані" в трьох частинах, співачка Роксолана виконує пісні на вірші Семенка. Я не впевнена, що люди навіть розуміють, кого і як вона співає. Виходять фільми, є великий інтерес.
Не кажучи про те, що стільки книжок повиходило. У 2019 році ми видали збірку віршів і прозу "Жанна Батальйонерка" Гео Шкурупія до його ювілею. А сьогодні я бачу, як "Жанну Батальйонерку" перекладають англійською мовою і вона виходить в Австралії. Я вважаю це своїм досягненням, бо коли ми тоді видали Шкурупія — мені доводилося скрізь розповідати, хто це взагалі такий. А тепер його співає Пивоваров і він виходить англійською мовою в Австралії. Це ж круто.
Як на мене, відбувається щось неймовірне. Я не розумію, чому в мої юні роки це все було в забутті, а зараз ми маємо такий момент, що 1920-ті викликають такий інтерес у сучасних читачів. Чому зараз є цей інтерес, і чи бачите ви паралелі між тими часами та сучасністю?
Паралелі завжди простежувалися. Мені здається, що після здобуття незалежності 1991 року ми дуже довго розганялися. І коли нарешті наш потяг погнав з усієї сили, ми стали пригадувати наші 1920-ті.
А потяг наздогнав десь із 2014 року?
Це не лише політичні, але й економічні чинники, тому що у нас у 1990-х практично не було книговидання. У нас було одне видавництво, яке не могло все охопити. У нас не було свого кіно, нормальної українськомовної естради.
А в 1920-х це все було набагато швидше. Визвольні змагання, українська революція закінчилися програшем, але тоді цього не було зрозуміло. Не треба думати, що люди були прозірливі у 1920-х роках, що коли в 1921 році поляків вигнали з Києва, вони сіли й зажурилися, що цій країні кінець. Очевидно, вони покладали якісь сподівання на цей новий лад, вони мало що знали, в них не було інформації, яка доступна сьогодні нам. Вони погано розбиралися в поточній політичній ситуації.
А потім починається українізація. Держава повноцінно підтримує українську культуру. І цей люфт, у який вскочили "наші двадцяті" — це була потужна підтримка. Літературним організаціям давали гроші на видання свого літературного органу, тому в 1920-х стільки цікавих журналів.
Перший тираж нашої антології "Постріл на сходах" був тисяча примірників, Так, потім були другий, третій, четвертий, до п'яти тисяч примірників вийшло.
Але у 1920-х роках п'ять тисяч — це був стартовий тираж. Якщо тираж був шість тисяч, то автору мали заплатити, як за два тиражі.
Книжки виходили: успішний роман Олеся Донченка "Золотий павучок" вийшов тиражем п'ять тисяч примірників — їх розкупили, і наступного року вийшло ще 5 тисяч примірників. Один роман за два роки вийшов десятьма тисячами примірників. Держава фінансувала бібліотеки, хати-читальні, не територіальні громади, як нині.
Країна була напівписьменна, письменних було, здається, 53 % станом на 1926 рік. Але країна вчилася, ліквідація неписьменності працювала на місцях, люди вчилися читати, їм потрібен був Остап Вишня.
1928 рік — загальна сума накладів Остапа Вишні сягнула пів мільйона примірників. 500 тисяч книжок Остапа Вишні продавалося й лежало по бібліотеках і читальних по всій Україні. Його було просто читати: люди, які вчора вивчили буквар, сьогодні вже могли читати Остапа Вишню. Це був успіх.
І це все держава підтримала, зокрема ліквідацію неписьменності. Я не вихваляю її, я хочу пояснити, чому був такий сплеск культури у 1920-х роках. Тому що була підтримка. А сьогодні ми цієї підтримки довго чекали. Вона не державна великою мірою, тому що змінилися економічні, політичні форми, устрій змінився. Але ми розігналися, потяг покотився, і ми бачимо в тих 1920-х себе, багато що звідти беремо, нам вони цікаві як явище.
То в чому ця підтримка? Чи є ця підтримка в людях? От у попиті. Чому молодь цікавиться цим, які твори цікаві та близькі їм, на вашу думку? Звідки ця аудиторія, як ви казали в одному інтерв'ю з Жаданом, що прагла української?
Ми її поступово виховали.
Потяг дуже довго розганявся, але коли він пішов повним ходом, виявилось, що на ньому їде купа народу, І всім це треба, і всім це цікаво.
У 1920-х більшість людей, які приходили з освітою в українську культуру, мали російськомовну освіту, україномовних шкіл не було до того. І вся їхня українська культура зосереджувалася в "Просвітах". Української культури у багатьох з них був мінімум, але це було так свіжо, цікаво, це хотілося вчити. Йогансен вивчив українську мову, навчив свою дружину української і вони обоє стали діячами наших 1920-х.
Так і сьогодні — люди бачать, що це цікаво. Українська література цікава, музика цікава, кіно цікаве, "Довженко-центр" активно сприяє популяризації українського кіно. До речі, Гео Шкурупій в 1920-х теж боровся за українізацію кіно. Ми билися за україномовні озвучки й дубляж, а в 1920-х роках добивалися, щоб українською мовою були інтертитри, тобто написи між кадрами. І є кумедна стаття Шкурупія в київській газеті, де він пише: мовляв, всі плакали, що якщо титри будуть українською мовою, то в кіно не будуть ходити, і що? Цілий рік прийшов, ви всі ходите в кіно і воно не погіршало від того!
Що поєднує нас з українцями минулого століття, 1920-х, з тими людьми, які виборювали право на життя української культури, мови, писемності, театрів? Зараз, як і сто років тому, Росія продовжує вбивати українських митців, спалювати друкарні, знищувати книжки.
Моя засаднича ідея була показати, які ці двадцяті цікаві, які в них є тексти, музика і кіно.
І потім сказати: їх всіх убила Росія. І тепер, коли в нас є письменники — жертви сьогоднішньої Росії, людям це ще очевидніше. Коли на день народження Підмогильного зробити допис: ось ваш улюблений письменник, ось він жив, ось він міг би стати нобелівським лауреатом — і написати, що його убила Росія.
У мене є колонка під назвою "Без Сандармоху". Що якби не було Сандермоху? І там я припустила, що в той рік, коли не присуджували Нобелівську премію, її могли віддати Підмогильному. І його вбила Росія. Олексі Влизьку, коли його розстріляли, було 26 років. Він був глухонімий і навіть не чув команди стріляти. Він написав прекрасні вірші, в нього вийшло понад десяток збірок — у 26 років! Він мріяв про виступ у нинішній філармонії, тоді це називалося "Пролетарський дім". На тому тижні тут був концерт гурту "Пиріг і батіг" і лідер гурту Мар'ян Пиріжок згадав зі сцени Влизька. Я подумала — а колись на цій сцені стояв Влизько і читав свої вірші. Він мріяв про це, і він цього добився.
Коли ми знаємо, скільки вони зробили, і скільки ще могли б зробити, якби не загинули — ми розуміємо масштаби злочину, які вчинила Росія з українською культурою.
Про серію "Vivat Класика"
Розкажіть про серію "Vivat Класика", кураторкою якої ви є.
Ця серія другий рік виходить у видавництві Vivat і наразі ми презентуємо восьму книжку — це "Княгиня" Тараса Шевченка, її упорядник — Олександр Боронь, відомий шевченкознавець. Це повісті, а я нагадаю, що прозу Шевченко писав російською мовою. Тож ми даємо їх в українських перекладах знаних майстрів слова: дві повісті переклав Борис Антоненко-Давидович і одну переклав Віктор Сапіцький.
Сенс у перечитуванні класики завжди є. Вся наша серія покликана повернути, актуалізувати класику для сучасних читачів і читачок.
Зазвичай класики в нашому уявленні немов забронзовілі пам'ятники. Їхню творчість знають погано, люди обмежуються шкільною програмою. Усе залежить від шкільної вчительки: як вона подавала українську літературу — так і людина далі її або читатиме, або не читатиме.
Ми попервах називали нашу серію альтернативною, бо ми підбираємо незвичні твори, не ті, що в шкільній програмі. На кількох презентаціях ми ставили запитання до зали — я називала прізвище письменника чи письменниці, а присутні мали вигукнути твір, який першим спадає на думку. І це стандартний набір: Куліш — це "Чорна рада", Олесь Гончар — "Собор", Валер'ян Підмогильний — "Місто", Загребельний — "Євпраксія" або "Роксолана". Так само з Кобилянською, Коцюбинським, ми ніколи не помилялися в наших передбаченнях. У людей є набір прізвищ і до них набір назв творів, і він для всіх стандартний.
Ми ж стараємося дати інші тексти й успіх серії переконує нас в тому, що ми вибрали правильний напрям. Книжки успішно продаються і читаються, я стежу за читацькими клубами та відгуками Goodreads. Бо одна річ, коли купують і не читають, інша річ — коли прочитали і відгукнулися.
Мало того, в багатьох книжках серії є свої родзинки. Наприклад, ми відновлюємо фрагменти, які раніше не були надруковані — як-от вийшов роман "Доктор Серафікус" В. Домонтовича. Упорядник В'ячеслав Левицький виявив в архіві завершальні розділи, які автор не надрукував: чи збирався, чи не збирався він це зробити — цього ми вже не дізнаємося. Безперечно, текст ми подаємо так, як хотів автор, але в додатковому розділі ми публікуємо різні цікавинки, зокрема Левицький опублікував ці додаткові розділи до Серафікуса — і це викликало надзвичайно великий інтерес до книжки.
Чому, на вашу думку, зараз важливо перевидавати класику?
Коли ми починали я боялася, тому що вже було кілька серій класики. Щоправда, зазвичай це програмна шкільна класика, перевидаються нескінченні "Кайдаші, "Тіні забутих предків" тощо. Всі думають: якщо вийшов фільм, то всі купуватимуть Нечуя-Левицього той самий твір… Але я бачу, що не тільки наша серія успішна, а й інші серії класики так само і продаються, і читаються, вони популярні.
Мені здається, що суспільно-політичні події підштовхують нас до того, щоб озирнутися в минуле і щось в ньому проаналізувати.
Ми, звісно, часто повторюємо, що потрібно вчитися на помилках, що в історії те, що один раз відбулося як трагедія, вдруге буде як фарс. Ми все це знаємо, але насправді це ніколи не вчить.
Десять років тому вийшли дві хрестоматії світової і української літератури авторства Михайла Бриниха, він видав їх під псевдонімом Доктор Падлюччо. Там було дуже дотепно проаналізовано твори шкільної програми, зокрема "Сто тисяч" Карпенка-Карого. Падлюччо писав, що есей про Карпенка-Карого називається "Феномен Межигір'я", тобто він бачить в Калитці Януковича. Про "Кайдашеву сім'ю" есей називався "Щоденний жезл". Він там пише: хіба у Верховній Раді ми сьогодні спостерігаємо не те саме, що відбувалося в "Кайдашах"? Та сама битва за грушу.
Десять років тому Падлюччо вперше якось прикольно проаналізував класику. І хоч твір написаний суржиком, який Бринних сам вигадав, і багатьом людям його важко читати, однак, наприклад, шкільні вчительки дуже відгукнулися, їм сподобалося. Вони самі не могли усе це проінтерпретувати і подати дітям як актуальну літературу. Падлюччо їм у цьому допоміг.
А тепер люди готові самі відшукувати ці актуальні сенси в класичних текстах, вони вміють це робити. Наші читачі й читачки самовиховалися, підросли і готові повертатися до класичної літератури.
У чому суть класики? Ці тексти універсальні, не злободенні, вони пишуться не для сьогодення, а розраховані на те, що й пізніше їх прочитають. "Розраховані" — мабуть, невдале слово, бо не відбувалося так, мовляв, сідає Франко до столу й думає: напишу вічний роман на всі часи. Але вони про універсальне в людях, в суспільстві, і тому ми і в Карпенка-Карого, і у Франка, і в Кобилянської можемо бачити нас сьогоднішніх.
Ви публікуєте до кожної книжки якісь цікавинки — чим ще ви зацікавлюєте сучасне покоління? Ви сказали, що письменники, які були представлені в нашому дитинстві, переважно забронзовілі. Чи ви вносите якусь ще адаптацію в книги?
Ще коли ми бралися до серії, то одразу вирішили, що ми даємо повний супровід. Є таке поняття "науково-популярне видання". Ми розуміємо, що сучасні читачі й читачки не завжди обізнані в тогочасних реаліях, скажімо, в особливостях життя на Буковині кінця ХІХ століття. Тому в кожній книжці є наукова частина, написана популярною мовою, передмова і примітки.
Для мене стало відкриттям, що сьогодні ніхто так не робить. Була така серія "Шкільна бібліотека": ми всі користувалися нею, коли читали тексти в школі. Там були передмови і для мене це завжди було нормально. Був такий приємний відгук: людина купила упорядковані мною книжки із серії "Vivat Класика" — "Майстра корабля" Яновського і "Невеличку драму" Валер'яна Підмогильного. Вона зацікавилася творчістю Підмогильного, купила збірку оповідань іншого видавництва і з таким розчаруванням каже мені: "Я розгортаю, а там нема передмови. Що це за книжка?"
Я пишаюся, що наша серія задає такий стандарт: в книжці повинна бути передмова, примітки, у яких розтлумачені якісь незрозумілі речі.
У наших книжках є словники — вони бувають не менш захопливим читвом, ніж текст твору. І я бачу, що сучасній читацькій публіці це подобається, їй це потрібно було, і вона дивується, чому раніше їй цього не пропонували.
Ми не даємо так звані ключі до тексту, мені взагалі не подобається цей вислів. Передмова це передмова, ми пояснюємо обставини, в яких з'явився цей твір. Іноді ми вдаємося до біографії письменника, але не пишемо докладну біографію, як це було в радянських книжках, адже ви можете зайти на вікіпедію і подивитися, яким було життя авторів.
Але ми зосереджуємось на творі. Хочемо, щоб люди відчитали в ньому сенси, прийняли чи не прийняли їх, посперечалися, подивилися під своїм кутом зору, чи актуальне сьогодні те, що людина розповідала 100–150 років тому. Загалом, щоб людина взаємодіяла з текстом, коли його читає. Для цього ми допомагаємо їй тими ж таки примітками, словничком для незрозумілих слів.
Чим ви керуєтесь, коли обираєте твори для перепублікацій?
Колись нас про це запитали на презентації котроїсь з антологій "Наших 20-х", і ми з моїм тогочасним редактором придумали ідеальну відповідь — це сваволя упорядниці (сміється).
Насправді "Vivat Класику" ми видаємо чергами, які складаються з шістьох книжок, у кожній шістці неодмінно має бути принаймні одна авторка. Я стараюся поділити так, щоб було три книжки з ХІХ століття і три книжки з ХХ століття. Але ніяких тематичних зв'язків між книжками немає.
Ми ще цього не оголошували, але гряде "жіноча черга": всі шість книжок будуть авторства українських авторок. Ми над цим працюємо.
Спойлер! А чи могли б ви привідкрити завісу, хто це буде, коли чекати і на якій стадії робота?
Ні, але не тому що не хочу далі спойлерити: просто поки що не все домовлено, не до всіх книжок є упорядниці. У нас нарешті є вибір, ми маємо більше, ніж шість письменниць, але ми сформуємо, щоб їх було 6. А інших секретів немає.
Але можу проанонсувати дещо інше — ми вчора здали в друк вибрані вірші Миколи Бажана, у нього 9 жовтня був ювілей. Ми підготували книжку з передмовою Сергія Жадана, з фаховою післямовою літературознавиці Альони Артюх. Чекаємо з друку, десь після Нового року ця книга буде. Наші книжки дуже гарні й дуже довго друкуються в типографії, але цього варто чекати.
Бажан — один із двох відомих нам українських номінантів на Нобелівську премію з літератури, він давно не перевидавався і наразі дуже актуальний. Я перечитую його вірш, —і в мене мороз по шкірі, наскільки він відповідає сьогоднішньому дню.
Про антологію "Різдвяна класика"
Я хотів би ще запитати про антологію "Різдвяна класика", на яку вже відкрите передзамовлення. Розкажіть про цю серію, коли її чекати?
Ця серія має бути до кінця листопада, щоб люди встигли її придбати і подарувати. Я пишаюся, адже це був для мене челендж, тому що я займаюсь двадцятими роками, а класичну літературу ХІХ століття я знаю, скажімо, в межах університетської програми. Так, я більше начитана, ніж звичайні читачі й читачки, але не аж так глибоко. Тому для мене було своєрідним викликом зібрати цю антологію.
Вона складається з двох частин: власне класики і наших сучасників. Всього там близько двадцяти авторів і авторок, сім із них — сучасні, й загалом 60 текстів, дія яких відбувається на Різдво. Починаючи від Гоголя — "Ніч перед Різдвом", у класичній частині останній текст Михайла Івченка, письменника двадцятих років. І потім блок сучасної літератури, останній текст, по-моєму, Тараса Прохаська.
Вони дуже різні. У них не тільки дух Різдва, адже Різдво — це не лише кутя, колядки, свято. Це народження Ісуса, і цей сакральний сенс дуже по-різному переданий в цих творах. Різдво — це часто привід подумати про вічне, боротьбу добра зі злом, перемогу добра, але про важку перемогу, вона не завжди дається легко. Або згадаємо "Тіні забутих предків", коли Іван і Палагна сідають за стіл у Святвечір і кличуть тіні забутих предків разом з ними бути причетними до народження світла і добра, до народження Ісуса.
Є тексти трагічні, драматичні, з різними закінченнями. Є святкові, про ялинку, дуже-дуже різні. Це широкий зріз української класичної літератури про Різдво, на сьогодні це найбільша така антологія. Чому я й пишаюся — тому що мені вдалося зібрати, наприклад, тексти Олександра Єфименка. Я замовляла за бібліотечним абонементом, розгортаєш книжку — написано "Полтава, 1919 рік. Понад 100 років книзі! Ми її сканували, акуратно розпізнавали. Ми вклали багато любові й добра в цю книжку, і сподіваюся, що вона буде гарним святковим подарунком.
Вона об'ємна, до неї є закладочка в подарунок, ми постаралися, щоб це було справді святково-подарункове видання. Я хочу попередити, що її можна і треба читати дітям, але спершу самі перечитайте, переконайтеся, що це не вразить дитину дуже глибоко, яка-небудь трагічна історія про Морозенка, Пилипка. Там є різні тексти. В кожному разі це гарна, приємна книжка, яка може бути і подарунком, і для кожної людини вона може бути таким глибоким читвом, яке дарує надію на перемогу добра.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
