Наступного року Україна відзначатиме 150-річний ювілей художника Олександра Мурашка. Натомість його 166-річна садиба і майстерня, пам'ятка історії й архітектури в Києві, довгі роки перебуває в аварійному стані й продовжує руйнуватися. Вона розташована на вулиці Мала Житомирська у кількох сотнях метрів від центру столиці, майдану Незалежності.
У 2008 році адміністрація Леоніда Черновецького передала комплекс садиб (12А, 12Б, 14А, 14Б) у приватну власність. Згодом це рішення було визнане незаконним і у 2015 році Генеральна прокуратура України через суд повернула будинки у власність міста. У 2016 році в будинку обвалився дах. Також його декілька разів намагалися підпалити.
За садибу із 1995 року бореться її останній житель — кандидат фізико-математичних наук, доцент Національного авіаційного університету Олександр Глухов. Він відстоював у суді повернення пам'ятки в комунальну власність і захищав будівлю від знесення, коли тут хотіли побудувати торговий центр.
Умови, в яких живе Глухов із важкохворою дружиною, важко назвати придатними для життя: вони живуть без опалення, води й газу в будинку, стіни якого щомиті можуть обвалитися.
Колись місто пропонувало Глухову квартиру на Троєщині, а потім, у 2020 році — наприкінці проспекту Науки у Голосіївському районі. Проте науковець каже, що його єдине прохання — мати квартиру у центрі, де він прожив усе життя. Також він боїться, що в разі його переїзду садиби, долею яких він так довго опікується, просто зруйнують.
Днями через брак фінансування з цільової програми "Столична культура" прибрали створення Міського культурного центру "Садиба Мурашка", про що написала депутатка Київради Євгенія Кулеба.
Про життя в руїнах і майже тридцятирічну боротьбу за них Суспільне Культура поспілкувалося з Олександром Глуховим. Публікуємо пряму мову.
Про садиби
Йдеться про чотири будинки — два будинки-садиби Мурашка і два будинки — інша садиба, яка розташована впритул, її люди некоректно також називають садибою Мурашка, але це має певний сенс, тому що їх разом продали й разом відслужували. Але якщо дуже акуратно говорити, то там дві садиби і статус в них різний, тому що садиба Мурашка – пам'ятка національного значення.
В одноповерховій садибі Мурашка у 2013 році впав дах, коли було багато снігу. Я би почав негайно з консервації того будинку, де була майстерня Мурашка, де він жив. Це абсолютно реальна технічна проблема. Концепція така — зробимо те, що можна, щоб показати, що ми взагалі щось робимо. Там провалений дах, туди тече вода і заливає його.
А вони кажуть: "У нас проєкт, який передбачає реставрацію всіх чотирьох будинків, а ви в одному з них живете і ви заважаєте реставрації". Я кажу: "Зачекайте, а чому ви не можете зробити консервацію садиби Мурашка, одноповерхового будинку? Там кран з вулиці можна поставити і зробити якесь шатро". "Ні, у нас затверджений проєкт, який передбачає щось грандіозне. А поки що ми нічого не будемо робити".
Розумієте, немає якогось питання, яке не можна було б розв'язати, якщо є бажання. Але Київська адміністрація зі мною принципово не спілкується. Вони мене розглядають як не те щоб ворога, а як недоречну людину. До речі, Кличко ні разу не захотів зі мною побачитися. Йому потрібно було б 10 хвилин зі мною поговорити і ми б усе вирішили.
Більш ніж пів сотні судів
Я не є революціонером за покликанням, який хоче боротися з владою і більше нічим не займатися. Я маю спокійну професію — викладач університету, у мене є близько ста наукових робіт і я волів би займатися математикою. Я не народився з ідеєю боротьби за справедливість, але наша влада своєю діяльністю змушує людей ставати активістами.
З 1996 року я змушений цим займатися. Мені довелося відвідати десь більш ніж пів сотні судових засідань.
Я просто дещо буквально розумію Конституцію і деякі закони, і мені спадає на думку, що переважно їх повинні виконувати.
Без тепла, води й газу
Я живу, тому що мені допомагають люди, які переживають за місто та за пам'ятку. Вони мені привозять газ, воду, наприклад, Ярослав ЄмельяненкоЯрослав Ємельяненко — громадський діяч, підприємець та волонтер, співзасновник Чорнобильського університету та керівник найбільшого національного туроператора до Зони відчуження. з "Чорнобиль тур" привозить газ у балонах.
Електрика в мене є, інтернет є, слава богу. Це важливо, тому що я іноді працюю дистанційно, читаю лекції онлайн.
Опалення немає, я гріюся електрикою. Фактично, я опалюю лише невелику кімнату, а щоб виходити в коридор, треба вдягатися і взувати чоботи. А на кухні може замерзнути вода в каструлі, якщо дуже холодно.
У мене кашель хронічний, ви не звертайте уваги. Якби я кашляв кілька днів, то боявся б вас заразити, але я кашляю роками. Дружина хвора, інвалідність другої групи, вона трошки ходить, трошки не ходить. Дочка зараз в Німеччині, вона теж не зовсім здорова. Я не можу це місце залишити, я не можу дружину відправити кудись окремо.
Але проблема в чому? Якщо мені, тобто всім нам, взимку відімкнуть електроенергію — то не знаю, як я виживу. Просто не знаю.
У нас в освіті не так багато платять. Я отримав відпускні й на них купив зарядні станції. Як би це цинічно не звучало, але я думаю, що адміністрація взяла курс на те, щоб почекати, поки я відійду в кращий світ. Тоді — нема людини, нема проблеми. Вони вирішили, що це оптимальний варіант розвитку подій. Ну, пропав десь той Глухов, такі часи зараз, пенсіонери взагалі мруть як мухи. Зате тепер ми можемо вирішувати, як робити справи, перешкоди немає.
І прості люди, і журналісти, багато хто мені допомагав, я всіх навіть не перерахую. Журналісти майже з усіх каналів у мене були вдома, депутати приходили на суди. Був чудовий епізод, коли нападало багато снігу на дах, і його треба було прибирати — інакше все могло б просто рухнути. Я попросив знайомих хлопців прибирати: поки вони працювали, на сусідній будинок із пласким дахом приїжджають журналісти і знімають процес.
Я б один не впорався. Але я зміг сконцентрувати зусилля і зробити цю проблему популярною.
Громадянське суспільство у нас є, але контакту в нього з Київською адміністрацією фактично немає. Я наведу вам простий приклад. Нещодавно я читаю у Facebook, що заступниця Кличка Ганна Старостенко пише, що зібралася якась нарада з приводу збереження культурної спадщини, на яку були запрошені представники громадськості.
Оскільки я з 1996 року займаюся цією темою, я знаю практично всіх представників громадськості, й більшість — особисто. Тому я у Facebook написав: люди добрі, чи є серед моїх друзів так звані представники громадськості? Озвіться! Якщо хтось соромиться, пишіть у приват, я гарантую конфіденційність, просто напишіть, хто там був. Пишу одним, другим, третім — ніхто нічого не чув. Це означає, що в них є своя ручна "громадськість".
Зараз департамент житлового забезпечення очолює Вячеслав Непоп, про якого є безліч розслідувань, але він продовжує там сидіти. Власне, його підпис стоїть на договорі про продаж будинку, є скани. А тепер він ніби ні до чого. Я написав Непопу: ви ж продали садибу Мурашка, ваш департамент причетний до цієї незаконної операції. А він на цей лист відповідає геніально, як чиновник — "до садиби Малишка ми ніякого відношення не мали".
Ні, він не переплутав. А попробуйте заперечити — справді, до Малишка вони стосунку не мали. Це такий прийом: "ми тебе не розуміємо". Так само, пишеш запит — дайте мені документ № 1. А вони відписують — документа № 2 у нас немає.
"Ти зробив свою справу — тепер помирай тихенько"
До речі, 8 листопада відбудеться презентація книги Дар'ї Добріян "«Благовіщення» Олександра Мурашка: сюжет і образ", вона спеціалістка з Мурашка і розкопала купу цікавої інформації, це вже не перша її книжка.
Це ніби два паралельні світи: один – це ми з вами, кияни, а інший — той, що сидить у Київраді. В них інші закони, правила, розуміння міста, вони живуть у паралельному всесвіті.
Я їм кажу: запропонуйте комусь поміняти мільйон доларів на місце в історії! Напишемо Ілону Маску — там люди зібралися на Марс летіти, а ми тут в Україні не можемо шатром накрити будинок 50 на 10 метрів!
Спочатку вони тисли руку та казали, що я молодець, що відсудив чотири будинки та пів гектара для міста. Це було одним із перших таких випадків з того, що вкрали при Леоніді Черновецькому і що повернув суд. Мені, Саші ДядюкуОлександр Дядюк — правозахисник, юрист, голова правління ГО "Кияни об'єднуємось". говорили: "Ну молодці хлопці, ми вас зробимо почесними громадянами". А тепер говорять: "Щось, хлопці, ви нас підводите". Як на виборах кажуть — проголосували за нас і ідіть собі, не заважайте нам працювати. Не лізьте туди, куди не треба.
Ти зробив свою справу — все, тепер помирай тихенько, щоб ми тебе не бачили і не чули.
Без журналістів я б не вижив. Мене б просто десь тихенько прибили, і все.
Враховуючи, що мені за 70, дружина з інвалідністю другої групи, то наша адміністрація, включно з депутатами, могли б і допомогти чимось мені. Хоча б вижити. Купити якісь обігрівачі чи щось таке.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
