В Україні поступово з’являються якісні фільми власного виробництва різних жанрів, але одна ніша – різдвяне кіно – пустує. Так, під Новий рік у кінопрокат виходять стрічки на різдвяну тематику, але жодна з них досі не стала тією, яку хочеться переглядати знову в грудні та січні. Чому її досі немає і якою вона мусить бути, якщо вона врешті-решт з’явиться — в матеріалі Суспільного.
В уяві вимальовується клішоване кіно, заточене під американський ринок, з обов’язковим чудом у фіналі. Направду кожна країна відштовхується від звичок та ритуалів своєї нації, але обов’язковим елементом у цих стрічках є ефемерний дух Різдва. Важко визначити точку відліку спроб та поразок українських режисерів зайти на територію різдвяного кіно, але найпомітнішою з перших буде екранізація Миколи Гоголя “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” (2001) у жанрі телевізійного мюзиклу.
Фактично це музичний рімейк однойменного фільму 1961 року, який Олександр Роу зняв на кіностудії ім. Максима Горького у Москві. Втім, сам режисер проєкту Семен Горов орієнтувався радше на популярність зірок російської та української естради, ніж на матеріал Миколи Гоголя. Впізнаваність спрацювала, тому щороку на телеканалі “Інтер”, а потім і на “1+1” під Новий рік відбувалося переосмислення класики радянського кіно у форматі музичного безумства.
Нині ж ці мюзикли технічно застарілі, більшість акторів стали нев’їзними на територію України після початку війни у 2014 році. Та й кіно це скоріше скидалося на піар-контент співаків та співачок з України та Російської федерації, ніж на дійсний повний метр. Ситуація поступово змінювалася напередодні Революції Гідності. На телебаченні все ще домінував російський кінопродукт у жанрі мелодрам та ліричних комедій. Але у виробництві вже було своє кіно, нехай і з суперечливим наповненням.
У 2013 році Валентин Васянович випустив “Креденс” – фільм, який з натяжкою можна назвати різдвяним, хоча всі події відбуваються під Новий Рік. Головний герой грає на віолончелі та страждає від низки невдач, що простягнулися чорною смугою в його житті. Тому і свято з родиною для нього перетворюється на ряд сумних та недолугих розмов про те, що відбувається навколо.
Рекомендувати таке кіно у Святвечір було би помилкою, адже Валентин Васянович і не мав на меті зробити його новорічним. У “Креденс” вплетений конфлікт місцевих львів'ян та російськомовних ветеранів, тому через жанр трагікомедії режисер вибудовує авторське висловлювання, яке несподівано віддзеркалюється у подіях зими 2014 року.
Різдвяне кіно без політики намагалися зробити вже після 2014 року. Фільм “Пригоди S Миколая” з Марією Єфросініною та Василем Вірастюком, маючи бюджет у 38,2 мільйонів гривень, зібрав в українському кінопрокаті 8,9 мільйонів і провалився. За сюжетом хлопець та дівчина опиняються самі у карпатській хатині. До них приходить злодій у костюмі святого Миколая. Діти швидко зрозуміли причини візиту гостя і роблять все, щоб він покинув їхній дім.
Знайомий за фільмом “Один вдома” синопсис не спрацював у кінопрокаті, мабуть, тому, що глядачі наситились паразитичними симулякрами фільмів Кріса Коламбуса. Але кіно регулярно нагадує про себе на стрімінгових сервісах, хоча пам’ятним хітом так і не стало.
У 2019 році на екрани вийшла “Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке”. За сюжетом, чорт укладає парі з архангелом і мусить протримати козака в пеклі аж до Різдва. Інакше чорту доведеться одружитися. Натомість козак вчить малих чортенят тонкощам козацької справи, й завдяки своїм друзям має всі шанси вийти з пекла.
В екранізації казки Сашка Лірника є проблеми з комп’ютерними ефектами та театральністю дійства. Це найчастіші проблеми в українському кіно. Але попри негативну критику “Пекельна хоругва” складає враження самоіронічної комедії. Щоправда, після першого перегляду наважитися на другий уже важко.
В українському короткому метрі винахідливість режисерів бадьорить глядача краще. Дзідзьо разом зі своєю командою зняв “Ангели чудяться” – історію про те, як співак з друзями ходив колядувати. Пообіцявши зібрати гроші на церкву, головні герої обманювали всіх, до кого приходили на свято. Пізніше цей сюжет став основою повнометражного проєкту Михайла Хоми “DZIDZIO Контрабас”.
Компанія “Сучасне українське кіно” теж зробили внесок у різдвяне кіно. Вони випустили альманах з чотирьох короткометражок: “Різдвяні історії”, “Нічний швидкий”, “Новий рік у сімейному колі” та “Нокдаун”. Деякі з них досі мандрують кінофестивалями, нагадуючи про себе під свята. Але короткий метр рідко може стати різдвяним хітом хоча б тому, що має потрапити на телебачення у прайм-тайм. Поки що такого не траплялося з жодною короткометражкою.
Ключовою передумовою для появи різдвяної стрічки є єдина традиція святкування, якої в Україні, на жаль, немає. Різдвяні ритуали виникли задовго до існування Радянського союзу, але за наших часів поступово трансформувалися у знуджене дозвілля біля телевізору з майонезними салатами.
Знімати щороку цікаве кіно про застільні політичні бесіди та нарізання ковбаси не вийде. У цьому ритуалі бракує того, за що Різдво цінують у світі. З одного боку, це символ чуда, яке трапляється у непередбачуваний момент – ідеальний фокус для будь-якої комедії. А з другого боку, це свято символізує скасування попередніх здобутків та невдач. Завдяки цій ануляції християнська смиренність та прощення здаються переконливими, тому кінематографісти часто вживлюють ці поняттям у тканину різдвяних фільмів.
У винайденні українського фільму про Різдво насправді не має потреби, адже українці досі тішаться перегляду “Один вдома” та радянських комедій у новорічному ефірі. Інакше б їх не показували щороку на телебаченні. Втім нове українське кіно не з’явилося від потреби, адже це була рефлексія на Революцію гідності та війну. Тому, можливо, у свідомість українського режисера або режисерки ще прийде сюжет фільму, тлом якого стане не салат олів’є та шоу “Кварталу 95”, а історія про чудо та можливість прощення. Просто ще не настав той час.
