"Знайомтеся, це — Олег Лишега! Він ловить рибу руками!" — представляли друзі Олега Лишегу з новим знайомим. "Поет стихій", сімдесятник, представник "витісненого покоління" — він мав свій неповторний літературний міф, а сам вважав, що поезія має вживатись у мікроскопічних дозах.
Він жив у багатьох містах і країнах: від рідної Тисмениці до Бурятії і США. Найважливішим у своєму житті вважав прогулянку з собакою, але був лавреатом однієї з найпрестижніших літературних премій — американського PEN-клубу. Поезія Лишеги нагадує прозу, а проза — поезію.
До 75-річчя від дня народження письменника Суспільне Культура розповідає історію життя Олега Лишеги, а також публікує спогади його друзів — Віктора Морозова, Юрія Винничука та Богдани Матіяш.
Дитинство у Тисмениці
Олег Лишега народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці на Івано-Франківщині. Гори, річки Стримба і Ворона — поезії Лишеги були насичені образами, кольорами, звуками рідного містечка. Друг письменника, співак і перекладач Віктор Морозов згадує, що саме тому перший цикл поезій мав назву "Зима в Тисмениці".
Коли я інколи приїжджав до Тисмениці, Олег знайомив мене з тисменицькими Америкою та Індією, розповідав про свої улюблені місцини, про коропів і очерет, про воронів і лисів.
Олег Лишега і Грицько Чубай
У період, коли Олег Лишега вивчав англійську філологію у Львівському університеті, він познайомився з письменником Грицьком Чубаєм. Це знайомство наблизило його до мистецького середовища Львова, адже довкола Грицька гуртувалися молоді поети, художники, музиканти — часто вони збиралися вдома у Чубая.
Про самого Чубая Лишега згодом згадуватиме ледь не у кожному своєму виступі: він високо цінував творчість і погляди друга, говорив, що саме він пояснив йому, що до поезії потрібно ставитись серйозно.
Лишега почав писати власні вірші й разом із Чубаєм, Віктором Морозовим та Миколою Рябчуком укладав легендарний самвидавчий альманах "Скриня". Морозов згадує, що йому пощастило бути першим слухачем багатьох юнацьких віршів Лишеги і першим свідком його малярських спроб.
Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари, опиняючись то в парку, то в якійсь кав'ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: "О, панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги...", і всі присутні там пияки, бармени і повії, мов зачаровані, слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.
Вони розуміли, що їхня творчість абсолютно не вписується в межі тогочасного "совдепівського" мейнстриму, як зауважує Морозов, що їх ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть. "Але все це нам було байдуже, бо ці наші «богемні» посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплено слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні".
Але невдовзі митці стикнулися з репресіями: у 1972 році прокотилася хвиля дисидентських арештів і знайденого у декількох заарештованих альманаху "Скриня" виявилося достатньо, щоб Лишегу й Морозова виключили з останнього курсу університету, коли вони вже практично писали дипломну роботу.
Олег Лишега служить в армії у Бурятії
Після цього Олег Лишега опинився аж у Бурятії, де проходив військову службу два роки. Друг письменника Юрій Винничук згадує, що коли Лишегу виключили зі Львівського університету, це була для нього трагедія — бо мусив потрапити до армії, де такі, як він, стають жертвами знущань, насмішок і принижень.
З особливим смутком оповідав мені, як побачив польське видання Альбера Камю, яке возив завше з собою, в туалеті. Хтось його викинув просто в лайно. Читання книжок чужою мовою викликало в люмпену нестримну лють.
Київський період
Після служби в армії Олег Лишега повернувся до Києва. Через формально незакінчену освіту він був змушений заробляти на життя, працюючи декоратором, а також і на взагалі нетворчих роботах: вантажником на книжковій базі у Львові та на хутряній фабриці в Тисмениці.
Але Лишега усе одно продовжував писати й перекладати, а радше — існувати у просторі мистецтва. Віктор Морозов пригадує, що він у той період гастролював із ВІА "Смерічка", але щоразу, коли бував у Києві, обов'язково заходив у Києво-Печерську лавру до Олега Лишеги, де той працював декоратором на кінофакультеті Київського театрального інституту.
Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його "моцартіанський" сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): "Я чую, як ззаду проростає трава" (...) Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхневих, цінностей.
У 1984 році Лишега переїхав на Виноградар, що у Києві, і зайнявся випалом кераміки. Його друзі згадують, що в той період поет майже не писав віршів, але розповідав, що вони набули іншої, глиняної форми.
Олег Лишега ловить руками форель у Штатах
Олег Лишега досконало знав англійську мову, а тому міг вільно перекладати Езру Паунда, Сильвію Плат, Марка Твена, Томаса Стернза Еліота, Девіда Герберта Лоуренса, М. Лаурі, Генрі Девіда Торо, Роберта Пенна Воррена та Джона Кітса. Упродовж 1997–1998 років він жив у Пенсільванії за стипендією Фулбрайта, оселився неподалік спільноти емігрантів-амішів, що ведуть традиційний спосіб життя. Він ловив форель руками, часто ходив у гори, видобував гірський кришталь та деякий час жив у лісі.
Олег Лишега став першим українським поетом, якого було нагороджено премією PEN за поетичний переклад. У 2000 році він та Джеймс Брасфілд одержали цю нагороду за переклад англійською мовою збірки "Червоний лебідь. Вибрані вірші Олега Лишеги" (The selected poems of Oleh Lysheha).
Після США поет знову повернувся в рідну Тисменицю, де жив розміреним життям: займався різьбярством, доглядав за домашнім господарством, збирав гриби.
Участь у Революції Гідності. Смерть
В останні роки свого життя Олег Лишега став знаковим поетом для молодого покоління. Він почав частіше з'являтися у літературному середовищі: читав відкриті лекції, їздив на музично-літературні фестивалі, писав передмови до поетичних збірок. Його виступи були схожі на перформанси чи стендапи — читання він поєднував з історіями з життя та жартами, деколи наспівував поезію.
Олег Лишега встиг узяти участь у Революції Гідності: залишився запис, як він читає на майдані Незалежності один зі своїх найвідоміших віршів "Поки не пізно — бийся головою об лід!".
У грудні 2014 року в письменника несподівано діагностували гостру вірусну пневмонію. Він помер 17 грудня. "Відійшов тихо та несподівано, зупинившись на півслові. За хвилину до смерті усміхався та говорив із лікарем. Друзі кажуть, що передавав записки із реанімації, в яких писав, що скоро повернеться", — пише Богдана Неборак для "Збруча". Олег Лишега похований на тисменицькому кладовищі.
До 1988 року вірші Лишеги було заборонено друкувати, а його перша книга вийшла друком, лише коли автору було 40 років.
Він написав дві поетичні збірки — "Великий міст" та "Снігові і вогню". Прозові твори вийшли під назвою "Друже Лі Бо, брате Ду Фу..", есеї — "Флейта землі і флейта неба" й "Adamo et Diana" та багато інших. Завдяки Віктору Морозову, "Мертвому Півню" і Тарасу Чубаю вірші Олега Лишеги покладені на музику, також легендою стала історія загубленого роману письменника, про яку Микола Воробйов написав вірша.
Віктор Морозов розповідав, що незадовго до смерті Олега Лишеги вони разом із Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну.
Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року (уперше опубліковано в 2015-му — ред.), а "замикав" води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: "Ну, от і ми залишили по собі слід...", які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...
Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...
Спогади друзів про Олега Лишегу
Він був старшим за мене на три роки, але молодшим на добрих десять. Такий собі невинний метелик із подивованим поглядом на світ, для якого самотність була райським затишком. Полишаючи той свій сховок, він ставав безпорадним і здитинілим.
У травні 1975 року я оселився у будиночку мого діда на Замарстинові — Перекопська, 9. Мій будинок став третім у трикутнику львівського андеґраунду. Два інших — це будинки Миколи Рябчука на Кавалерійській на горішньому Личакові й Грицька Чубая на Погулянці.
Весною 1975-го Олег повернувся з армії і оселився в мене. Мешкав він у мене рівно доти, доки не закінчувалася бульба, тоді він зникав і переселявся до Миколи Рябчука. Разом вони поповнювали харчові запаси завдяки сусідським підвалам. Коли ж Олег з'являвся у мене, то був певний знак, що і в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крім того, Микола захопився індійською філософією і перейшов на дуже специфічне харчування: гречка або рис, але не варені, а відмочені у воді, печені ріпа, морква і буряк, бульба в мундирах. І все це без солі. У Миколи навіть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тієї простої причини, що холодильник був відімкнений і в ньому красувалися твори Івана Франка. Делікатний шлунок Олега витримати подібні тортури не міг.
Вуличка наша була сліпа, тут рідко можна було зачути шум авта, чи якийсь інший галас. Разом із сутінками влягалося ліниве сюркотіння стрикоників у саду, замовкала й самотня ропуха, яка за дня іноді продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навіть із кухні з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.
Можете уявити собі це неймовірно чутливе вухо поета, якого могли нервувати будики. Настільки, що він не міг писати. Врешті не витримав і виніс годинника в садок. Тепер годинник цокав самотньо у суцільній темряві комахам, заснулим птахам і вечірній росі.
Олег приволік звідкись довгі сувої паперу, який використовували в тих старовинних комп'ютерах завбільшки з шафу. Мені це теж сподобалося, і ми творили на тих сувоях, що були навіть перекладені копіркою.
Правда, Олег був дуже лінивим до писання. Писав рідко, мало, сопів над кожним рядком, бубонів його собі під ніс, ходячи по сусідній кімнаті. В результаті з'являлися сувої, заповнені безліччю малімонів, з яких прозирали рідкісні рядки.
Його вчителями в поезії були Роберт Ловел, Сильвія Плат, Томас Еліот і Езра Павнд. Цих поетів він відкрив для себе завдяки Грицькові Чубаю і розкішним польським часописам "Література на світі" та "Поезія". Ці часописи і для мене стали великим відкриттям, як і чеська "Світова література", особливо того періоду, коли там зняли цензуру.
Коли Олег читав свої вірші, то входив у своєрідний транс: заплющував очі, поринав углиб тексту і розгойдувався в ритмі читання. Здавалося, навіть землетрус не здатен зіпсувати цього настрою. Якось він почав читати свою нову поему художнику Валерію Шаленкові, той слухав, слухав, а врешті підвівся і сказав:
– Ну, ти читай, а я побіжу за вином.
Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він застав Олега, який продовжував декламувати поему, у тій самі позі з заплющеними очима і розгойданого. Не зупинився він навіть тоді, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.
Ми з Олегом пережили чимало веселих пригод, які я описав у книжці "Груші в тісті". зокрема, як ми ловили раків, як влаштувалися вантажниками на книжкову базу в Стрийському парку і як намагалися заробити на прожиття.
На базі ми пропрацювали зо два місяці. Спочатку вигнали мене, потім Олега. Бо з нас були такі вантажники, як з помела скрипка. Справжні вантажники брали по кілька пачок важких художніх альбомів, а ми від сили дві. Самі вантажники на нас і стали жалітися. Правда, ми ще, виїжджаючи в районну книгарню з книжками, примудрялися робити перепочинок десь у полі, і замість того щоб зробити два виїзди, робили один.
Що й казати: працювати нам не хотілося. Тому ми й не працювали і були безробітними. Час від часу обнишпорювали в хаті усі закапелки, визбирували порожні пляшки і несли їх на пункт склотари. Півлітрова пляшка коштувала 12 копійок, сімсотп'ятдесятиграмова — 17. Саме на ту пору якийсь ідіот видав розпорядження приймати пляшки лише без наліпок, і уявіть собі, скільки ми з Олегом мусили намордуватися, аби ті наліпки поздирати. Приймальник прискіпливо кидав оком на пляшки, які ми розпихали по ящиках, потім швиденько пробігав пальцям по їхніх горлянках, вишукуючи надщерблені, і все, що на його думку було браком, відставляв набік. Зазвичай той брак йому залишався і він на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали і брак забирали з собою назад.
Навіть якщо ви дуже постараєтеся, то ніколи не здогадаєтесь, навіщо це робилося, а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з іншими пляшками, сподіваючись на те, що приймальник, поспішаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, наші надії частенько справджувалися.
Зараз, коли я викидаю пляшки до смітника, мені пригадуються ті комічні моменти — ех, яким же скарбом були б ці пляшки три десятки років тому.
Ми мали багато спільного. Навіть дівчат. Тобто наші дівчата були подругами, студентками консерваторії. Але в той час як я не зациклювався на жодній дівчині, розуміючи, що не можу створювати сім'ю, не влаштувавшись на роботу, Олег цьому значення не надавав і думав, що й дівчина буде така сама непрагматична, як і він. Однак помилився. Це завдало йому страждань. А який же поет без страждань? Завдяки їм і з'явилися вірші, сповнені туги й кохання.
Чи та дівчина, яку він називав Лисичкою, читала їх? Його непрактичність проявлялася у всьому. Навіть щодо власного здоров'я, якому він ніколи не догоджав.
Згадалося сонячне літо 1975 року і наша робота на книжковій базі, і наші вдивляння в пропливаючі хмари, лежачи в полі навзнак, і розмови про вічне й непроминальне. А поруч лежить водій вантажівки — мало що з того всього розуміє, але слухає, мовчить і боїться поворухнутися, щоб не сполохати двох метеликів, які сіли перепочити перед довгим летом в незвідане.
Олег був передовсім дуже добрим чоловіком. Людиною, яка мала час на інших і сама щедро його дарувала. Він любив спілкуватися як зі своїми ровесниками, так і зі значно молодшими від себе митцями, зокрема з молодшим поколінням поетів. Дуже цінував людей — самих по собі, без огляду на їхні статуси чи статки. Цінував час разом, спільно розділену радість. Хотів із нами всіма набуватися.
Мене завжди зворушувало те, з яким теплом він говорив про своїх друзів, хоч би ким вони були: скульпторами, поетами, музикантами, художниками, перекладачами чи сторожами. Любив знайомити своїх друзів одних із одними, дуже їх цінував.
Як людина він був добрий і добродушний, доброзичливий до людей, але й іронічний щодо того, чого не сприймав як поет. Його зачіпало чимраз більше домінування комерційного чинника в літературі, самопіар авторів, чиї тексти він уважав за відверто слабкі і які в його розумінні взагалі не мали права називатися літературою. Із самопіару він завжди дуже сміявся в колі тих, кого вважав своїми, — але в цьому сміхові ніколи не було злоби чи зловтіхи; просто він дуже добре знав, що таке добра поезія, добра література, і йому було щиро смішно з того, яку писанину нею часом називають.
Олег рідко говорив про свої тексти. Частіше він ділився своїм розумінням поезії, згадував Лорку, Павнда, Шекспіра, Чубая та інших поетів, а про себе волів мовчати. Навіть під час виступів не раз читав вірші інших авторів, а вже по тому — свої.
Ті, хто мав щастя побувати на його вечорах, презентаціях, сольних чи спільних з іншими авторами виступах, бачили перед собою дуже вільну людину і мали нагоду почути поезію вищої проби. Чітку, як його тесані скульптури з дерева. Без нічого зайвого. Без прикрас, без метафор. Олег шукав чистоти, простоти висловлювання — і то не лише в літературі. Він працював із глиною, із деревом: із глини ліпив глечики, якісь фігурки; із дерева витесував фігурки і торси — переважно жіночі. В усьому, що Олег робив як митець, він шукав первозданності. Подовгу милувався кольорами: чи глини, чи охри, чи дерева... У середмісті Києва вишукував знаки княжої доби. Бачив їх у стінах лаври чи Софійського собору. Звертав увагу на все природне. Досі пам'ятаю, як ми йдемо вулицею, і Олег звертає увагу на сліди голубів на притрушеному снігом асфальті. На їхню красу й досконалий рисунок. Розглядання простих природних речей справляло йому справжню радість. Він роздивлявся те, що любив, і тішився як дитина. Радів і сміявся.
Зрештою, він узагалі багато сміявся. Сміявся на виступах, а часом — точніше, часто — і блазнював, немовби нагадуючи всім присутнім, що вони (себто ми, люди) аж надто серйозні на щодень. Що ми часто надимаємося і надто пишаємося собою. Хоч те, що лежить в основі нашого пишання собою або нашої серйозності, насправді дуже смішне, і нам самим годилося б із себе посміятися. А від блазнювання Лишега дуже легко переходив до розмови про високе. Високе й смішне (але не низьке) сусідили й переливалися одне в одне. Він добре знався на малярстві, скульптурі, архітектурі, цікаво говорив про музику, що вже казати про літературу. Був автентичний і не терпів фальшу — хоч у письмі, хоч у ставленні людей одних до одних.
Його зачіпало, коли хтось недобре відгукувався про його друзів чи про нього самого. Вражено сприймав чиїсь непривітні слова на свою або чиюсь адресу й запитував, як дитина: "От навіщо так казати/писати?"
Востаннє ми бачилися на Майдані під час Революції Гідності. Це була середина січня 2014 року. Я чекала на подругу навпроти Пасажу і випадково зустріла Лишегу. Він зрадів зустрічі й навіть не запитував, чи зручно буде, якщо він залишиться з нами. Йому було очевидно, що друзів про таке не запитують. Декілька годин — фактично пів дня — ми тоді пробули разом, іще не знаючи, що в цій земній реальності набуваємося разом востаннє. Олег дуже емоційно переживав усе, що тоді відбувалися. Ми всі приносили на Майдан їжу. Олег теж — приносив яблука (можливо, з Тисмениці?). Пригадую, як казав, що якщо треба буде йти воювати, зробить це.
Ми ще не раз розмовляли по телефону впродовж 2014 року. Пригадую, як перед його 65-літтям Юрко Кучерявий зорганізував у Львові декілька імпрез із цієї нагоди. Зокрема, Олегів творчий вечір. Ми розмовляли з Олегом по телефону, і він саме збирався на виступ. Дуже кашляв і мав температуру, але не хотів скасовувати подію, бо не хотів підвести тих, хто про неї подбав. І — напевно, це була важливіша причина — бо дуже тішився своїми публічними виступами, яких на його долю випало не аж надто багато за життя, оскільки тривалий час і видаватися, і тим більше виступати йому було заборонено.
Коли у грудні Олег потрапив до київської лікарні з пневмонією, я планувала його провідати, але, на жаль, не встигла.
Усі ці роки без Лишеги мені дуже його бракує. У перші роки після смерті він досить часто мені снився. Найвиразніший сон: стоїть сонячний день, Олег босоніж бреде якимось струмком, вода плюскотить, виблискує, а він щасливо сміється і щось мені розповідає. Шкода, що тепер уже тільки уві сні.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]