Дружба, сестринство та любов тривалістю в 14 років — про листування й творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської

Дружба, сестринство та любов тривалістю в 14 років — про листування й творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської

Ольга Кобилянська та Леся Українка
Ольга Кобилянська та Леся Українка. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

Ще на шкільних уроках з української літератури ми дізнаємося про таємниче листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської: сповнене чуттєвої символіки, воно вже понад сто років інтригує шанувальників їхньої творчості та літературознавців.

Дотепер збереглося 59 листів епістолярію Лесі Українки та Ольги Кобилянської: 55 листів до Ольги Кобилянської та всього 4 — до Лесі Українки. Таке спілкування письменниць тривало 14 років: з 1899-го по 1913-й.

Що було між двома канонічними авторками: платонічна любов, ніжна дружба чи сапфічна пристрасть?

Суспільне Культура розповідає про найцікавіше з епістолярію Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Знайомство Лесі Українки та Ольги Кобилянської

Леся Українка дізналася про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика: той згадав у розмові повість "Царівна" Кобилянської і Леся загорілася бажанням прочитати її. Історія, пронизана ідеєю жіночої емансипації, Лесі надзвичайно сподобалася. У листі до Павлика вона поділилася враженнями: мовляв, вбачає у цьому творі щось свіже й нове — "правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький". Відзначила глибоку й тонку психологію головної героїні, а також захопилася зображенням "інтелігентного українського жіноцтва". Те, як і про що писала її сучасниця, Лесі Українці щиро відгукувалося.

Листування письменниць розпочалося у 1899 році.

Дружба, сестринство та любов тривалістю в 14 років — про листування й творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської
Леся Українка. Фото: Суспільне

Леся писала Ользі з Берліна, де саме проходила лікування: зверталася до неї "дорога і шановна товаришко", порушувала теми реалізації жінки в письменництві й німецького впливу на творчість Кобилянської, а ще запросила її погостювати на хуторі Косачів у Гадячі.

"Галицька критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, — се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, — у Вас гірську верховину, широкий горизонт", — писала Леся Українка.

Так відбулася перша особиста зустріч Лесі та Ольги. Кобилянська в листі до батьків писала, що Леся дуже приємна й говірка, тішилася її візиту й щиро прийняла гостю. У наступних листах згадуються дні жінок на хуторі: як вони чаювали, грали на піаніно музику Едварда Гріга, ділилися "страшними драмами та дикими фантазіями".

Письменниці переписувалися про літературу, ділилися буденними радощами та труднощами, відгукувалися про твори одна одної. Тоді наприкінці листів ще йшлося лиш про "щирі стискання", але в них вже з'явилися інтимні звертання, здебільшого німецькою: Леся називає Ольгу liebe Wunderblume ("люба мірабілісНазва квіти, також відомої як "нічна красуня"."), порівнює її із цвітом папороті та лотосу (Lotosblume). Себе ж вона нарекла "вашим білим лебедем" (Ihrem armen Schwan).

"Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Valse mélancolique, і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць", — ділилася Леся Українка на початку 1900 року.

"Хтось" і "хтосічок": еротизм та ніжність у листуванні письменниць

Особливо зблизилися жінки в 1901 році — на тлі трагічних подій. Леся Українка тоді тяжко проживала смерть свого друга Сергія Мержинського, в якого була закохана: приїхала до нього в Мінськ і піклувалася аж до останніх днів — читала хворому вголос, відволікала від тяжких думок розмовами та музикою. Про це письменниця розповіла в листі від 16 січня 1901-го:

"Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну… А я весни так боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться… В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?"

Доглядаючи коханого, Леся й сама заразилася сухотами. Варто згадати, що коли вона освідчилася Сергію у своїх почуттях, то отримала відмову — той кохав іншу жінку. Є навіть твердження, що Леся писала їй листи від імені Мержинського, коли той сильно ослабнув і не міг зробити це сам.

Після смерті Мержинського Леся Українка повернулася на Батьківщину — розбитою, у депресії. Писала Кобилянській, що відчуває фізичну й моральну втому, неохоче береться до роботи, ні до чого не має бажання й просто примушує себе хотіти хоч чогось. Втім, поділилася єдиним щирим прагненням — приїхати на "зелену Буковину" до товаришки:

"Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала".

Леся просить прийняти її, хоч і розуміє, що буде "невеселим гостем". Також пропонує разом вибратися в гори навесні.

Поїздка на Буковину вдалася — і після цього тон спілкування письменниць набув нових відтінків. Листи стали чуттєвішими й більш завуальованими, перейшли в інтимні напівтони — так, ніби співрозмовниці знали, що порозуміються з півслова. Леся й Ольга почали називати одна одну "хтось" і "хтосічок", "біленький" і "чорненький". З'явилися згадки про "гіпнотичні паси", "позу коней" та масажі, якими подруги знімали невротичні напади.

"Хтось посилає свій привіт всій милій родині Кобилянських і дякує за пам'ять та уважність, а комусь робить гіпнотизуючі паси в найбільш несподіваний спосіб. Па!" — прощається Леся в одному з листів. А в інших так:

"Хтось дякує комусь за уважність і добрість і — не може описати рухів своїх рук".
"Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише, — хтось любить, як хтось пише. Паси, поза коней і [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси]".

Окрім таємничого еротизму, в листах простежуються й ніжні пасажі: "Сьогодні перший сонячний день, відколи хтось когось покинув, — бачите, і сонце комусь не світило!.."

У той же період Леся починає спілкуватися з Климентом Квіткою — 21-річним (їй тоді було 30) студентом юридичного факультету Київського університету. Спочатку це спілкування було суто дружнім, та в 36 років Леся вийшла заміж за Квітку. Забігаючи наперед, варто згадати, якими роздумами про ці стосунки вона ділилася з Кобилянською:

"Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне".

Попри це Леся все одно прагне жіночого товариства, бо, за її словами, з Климентом не на всі теми можна поговорити: деякі роблять його дратівливим, а ще якісь він просто не розуміє через свій вік і досвіду. Тим часом у листуванні Ольги й Лесі все частіше звучить "хтось когось любить" — суто платонічно чи ні, але в поєднанні з "найніжнішими пасами" воно набуває неоднозначного забарвлення.

"Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки", — пише Леся з Буркути в серпні 1901-го.

"Мій любий чорненький хтось" регулярно дізнається найважливіші новини з життя Лесі Українки: її нескінченні подорожі — від Італії до Єгипту та Грузії — у пошуках якомога ефективнішого оздоровлення, літературну діяльність та сімейні клопоти. "Хтось біленький" писав про депресивний епізод сестри Оксани, роботу над "Кассандрою" чи "Одержимою" (а ще радив Ользі перекласти "Землю" на німецьку) та зустрічі з іншими письменниками — зокрема, Іваном Франком.

"Франко на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, — від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми, раз тільки Франко оживився, як почав ганити львівських соц.-демократів за робітницькі розрухи… Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли», надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час…"
Дружба, сестринство та любов тривалістю в 14 років — про листування й творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської
Іван Франко. Cуспільне

Поміж буденними епізодами й обміном професійними порадами в листах пробиваються дбайливо вплетені паростки ніжності:

"Хтось і першого, і другого, і завжди-завжди готовий привітати когось чорненького ніжними словами і ще ніжнішими пасами, от через те не може посилати гратуляцій, бо знає, що хтось невеселий тепер і не того хоче", — вітає Леся Ольгу з новим, 1902 роком. Завершується цей лист словами: "Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…"

Часом між жінками спахує пристрасна іскра — Леся пише на прощання:

"І хтось когось любить і ніколи на когось не гнівається, і не гнівався, і не буде гніватись. Хтось кланяється Святій АнніТак Леся Українка називала маму Ольги Кобилянської. і всій шановній родині, а когось цілує і гладить і так, і так… і ще так…".
"Чийогось листа Хтось одержав і з Кимось щиро все в душі ділить. Хтось когось любить", — відповідає, своєю чергою, Ольга Кобилянська.

У жовтні 1903 року від шигельозу (бактеріальна дизентерія) помирає брат Лесі Українки Михайло Косач. Йому було всього 34 роки. Письменницю глибоко ранить ця подія: на пів року вона закривається в собі та зводить до мінімуму будь-які листування. Коли після довгої паузи знову пише Ользі Кобилянській, то щиро вибачається за свою відсутність — каже, що не було й дня, коли вона не думала про Ольгу, а серце її горіло від незнання, як живе і думає її хтосічок, її Wunderblume.

Ще один цікавий момент з епістолярію письменниць: Ольга Кобилянська захоплювалася містикою і разом із сестрою Євгенією проводила спіритичні сеанси. Леся Українка не схвалювала таке хобі подруги: мовляв, якщо це лиш розвага, то нехай — але сприймати езотерику всерйоз може бути шкідливо для психологічного здоров'я. Вона не вважала спіритизм суцільним обманом і припускала, що наука ще просто не знайшла доречного пояснення цьому явищу — проте охарактеризувала його як "напівзабавку, напівхоробу, напівшарлатанерію".

У 1911 році здоров'я Лесі Українки вкотре погіршилося: вона писала, що Климент Квітка на Новий рік вже "було оплакав її, однак вона ще жива і навіть наче поправилась". Останній лист з тих, які збереглися дотепер, Леся Українка написала 3 травня 1913 року з Мармурового моря. Вона розповідала про дорогу до Туреччини, лікування в пансіоні в Єгипті й жалілася, що не може багато працювати — інакше їй "буде капут".

"Хтось когось любить, і хтось когось… Па!" — завершується лист. Через три місяці, 1 серпня 1913 року, 42-річна Леся Українка померла. Ольга Кобилянська прожила без свого "хтосічка" ще 29 років — до 1942-го.

Що було між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською: експертна думка

Листи, якими обмінювалися Леся Українка та Ольга Кобилянська — інтимні, емоційні, щирі й захопливі. Вони проливають світло на тогочасний літературний та соціально-політичний контекст, надають об'єму нашим уявленням про українських класиків: замість ікон зі шкільної програми вони постають перед нами живими людьми, які кохали, вигорали, помилялися, вагалися, подорожували та шукали себе. Втім, неможливо точно встановити, які почуття були в корені спілкування двох видатних письменниць: платонічна любов, чуттєва жіноча дружба чи лесбійський потяг.

Суспільне Культура звернулося за коментарями на цю тему до літературознавиць Катерини Рудик та Ірини Ніколайчук.

Катерина Рудик

Передусім називати ці стосунки просто дружбою — або виняткова наївність, або відверте лицемірство. Як влучно зіронізувала Оксана Луцишина, у листуванні йдеться не про "хтось з кимось дружить", а про "хтось когось любить". Тобто, говорячи суто про "дружбу", ми відмовляємо авторці у праві характеризувати почуття так, як артикулювала їх вона сама. І, ризикну полемізувати з Оксаною Забужко, хай що там писали одна одній сучасниці-американки, жодна з наших кореспонденток тих заокеанських листів не читала: вони витворювали цю химерну ніжну мову власноруч.

Я не збагну, чому про Колетт, Вірджинію Вулф, Франсуазу Саґан, навіть класикинь дитячої(!) літератури Сельму Лаґерлеф і Туве Янссон давно знято розкішні байопіки, жоден з яких не приховує їхньої бісексуальності, натомість щодо Лесі Українки ми досі вперто тримаємося за цей цнотливий ореол "великої хворої", так наче туберкульоз — найцікавіше, що сталося з нею в житті.

Як на мене, заперечувати гоморомантичний флер взаємин Українки й Кобилянської – таке саме святенництво, як недобачати нічого "такого" у листах Сковороди до Ковалинського. І хтозна, чи можна вважати згадувані й навіть намальовані Лесею "паси" — взаємний масаж — інтимним зв'язком, але яка, врешті-решт, різниця?

Її "щось таке, чому назви нема в людській мові" надто вже нагадує "the love that dare not speak its name" з вірша Вайлдового homme fatal Альфреда Дуґласа "Дві любові", що його прокурор застосовував як доказ у суді над ірландцем. Тим часом огидною була якраз не ця безіменна любов — огидним було суспільство, яке посміло таврувати її "неправильною", "протиприродною", "гріховною" і прирекло письменника на пожиттєву ганьбу й, у підсумку, наглу смерть.

Що ж до Ольги Кобилянської, то її така "віртуальна" поліаморність не підлягає сумніву, але, знову ж, деякі дослідники надають перевагу рахувати чоловічі імена в її щоденнику, ігноруючи Августу Кохановську, якій та відверто освідчується. Пізніше була Христя Алчевська, з якою, якщо почитати її спогади, в Ольги був як мінімум womance, — але ж ні: краще розповідати, що Кобилянська так страждала за Маковеєм, що на подальші 40 років лишилася "старою дівою". Це вульгарна, просто ідіотична профанація — робити їй щоякнайбанальнішу драму життя з того, що третьорядний письменник, з якого вони з Лесею потім глузували, обзиваючи "ведмедем", даруйте, перепудився пропозиції жити цивільним шлюбом.

Побутує ще така версія: мовляв, от, у Лесі помер Мержинський (який навіть на смертному одрі марив про іншу жінку, але тут, попри невзаємність, ніхто не підважує статус Лесиного кохання), Ольгу відшив Маковей (який потребував когось зручнішу й менш амбітну) — жінки зустрілися і стали одна одній субститутами відсутнього чоловіка. Ну фалоцентризм же неприкритий, дрімучий і принизливий!

Натомість із нової праці Тамари Гундорової "Книги Сивілли" я довідалася, що в обох письменниць є парні нариси із однаковою назвою "Сліпець". А ще мене страшенно інтригує її припущення, що частково саме Ольга стала прототипом Мавки, Кассандри, Долорес та кількох інших героїнь Українчиних драматичних поем, вершинних для її творчості.

Словом, це була не просто любов — це була любов, від якої народилися геніальні літературні діти.

Ірина Ніколайчук

Вперше за час незалежності України порушена Соломією Павличко в праці "Дискурс модернізму в українській літературі" тема особистих стосунків Лесі Українки та Ольги Кобилянської звідтоді й донині ставала предметом і літературознавчих досліджень, і численних спекуляцій.

"Перша історія лесбійської любові в українському літературному бомонді" — звучить гучно й принадно, особливо нині. Проте, хай як прикро це буде для багатьох — не все так просто. Історія взаємодії двох письменниць зовсім не про це (чи таки не зовсім про це). Те, що Тамара Гундорова в праці "Femina melancholica: стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської" називає жіночим платонічним романом, а Оксана Забужко у своїй Notre Dame D'Ukraine — формою сестринства, є явищем передовсім літературним (адже за весь час спілкування й дружби Лесі Українки та Ольги Кобилянської в них були лише лічені нагоди поспілкуватися особисто). Та, власне, і знайомство письменниць почалося з того, що Леся Українка, 1891 року почувши про Кобилянську від Михайла Павлика, захотіла прочитати її повість "Царівна" — і текст неабияк її вразив.

Передусім говоримо в цій взаємодії про листування письменниць. Воно розпочалося з листа Лесі Українки 1899 року, де та виражає захоплення творчістю й поглядами "товаришки" — але найцікавіше почнеться після особистої зустрічі в Гадячі того-таки року. Кілька годин спілкування дозволили обом жінкам відчути той особливий тип спорідненості, суголосності в думках, що дозволив їм надалі відчути одна одну надзвичайно близькими, з ким хочеться "по щирості поговорити" в такий спосіб і на ті теми, які не є доступними іншим людям із ближчого кола (тому, перебуваючи біля хворого Сергія Мержинського, зі своїми жалями й важкими думками Леся Українка звертається листовно саме до Ольги Кобилянської).

Відчуття граничної щирості розмиває межі "пристойного" в листуванні: так витворюється знеособлена форма "хтось", "хтосічок", "хтось біленький" і "хтось чорненький". Обидві письменниці, відчуваючи, що в доступній їм мові й листовних формулах бракує засобів для опису близькості й суголосності в поглядах, які є між ними, — буквально винаходять їх самі.

На цей цілковито модерністський за своєю сутністю жест звертають увагу абсолютно всі дослідники й дослідниці творчості обох письменниць (і їхньої взаємодії) — і, як на мене, не так важливо, чи було в цієї надзвичайно майстерної й тонкої літературної гри якесь "підґрунтя" у формі еротично-сексуальної взаємодії в реальності. Ми маємо це листування як унікальне комунікативне й літературне явище — і щось подібне могли витворити хіба такі два таланти, як Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Не варто забувати й про те, що ця взаємодія знайшла відображення і у творах письменниць. Як згадує Тамара Гундорова в статті "Леся Українка й Ольга Кобилянська: «щось таке, чому назви нема в людській мові»" для ресурсу "Збруч", Леся Українка зачитується "Царівною", а згодом — "Некультурною". Образом Ольги Кобилянської натхненні чимало персонажок її драм і поем. А коли після 1901 року листовні взаємини між подругами "охолоджуються", Ольга Кобилянська пише нарис "Сліпець", де ословлює відчуття самотності й покинутості і тужить за колишньою втраченою близькістю. І, прочитавши його, Леся Українка відповідає їй власним текстом із такою самою назвою, немов даючи подрузі зрозуміти: вона "зчитала повідомлення", її почуто.

Власне, для глибшого ознайомлення з темою, окрім згаданих уже праць і статей, закликаю ознайомитися і з найсвіжішим дослідженням Тамари Гундорової "Леся Українка: Книги Сивілли".

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок