Артем Чех у "Точці нуль" писав, що його життя змінилося після мобілізації, але тоді ж змінилося і життя його дружини: їй, як і йому, тепер снитимуться інші сни.
"Бути дружиною військового — це вічне очікування. Сни про смерть, яка ще не настала. Жити на два світи і не належати до жодного з них. Не військова, але вже й не цивільна", — каже одна з учасниць документальної вистави "Київ — Невідомість".
Veteran Hub разом із "Диким театром" та режисеркою Наталкою Ворожбит втілили історії коханих українських військових у документальній виставі, яка відбулася у трьох вагонах плацкарту на Київському вокзалі.
Перед входом у вагон зустрічає провідниця Тетяна — перевіряє квитки та документи, пропонує чай чи воду. У мене другий вагон, 32 місце, нижня поличка. Запакована постіль лежить на столику. Біля мене, на бокових місцях, дві дівчини з собакою, яка, як мені сказали, може вкусити. У вагоні є мати з маленьким сином, який час від часу плаче, дівчина з хлопцем, самотні жінки й чоловіки — всі мимоволі стають попутниками.
Люди у вагоні сприймаються як справжні пасажири, які ділитимуть один простір плацкарту декілька годин, а не як глядачі. Серед цих "пасажирів" є троє жінок, які зовнішньо не відрізняються від решти: зручний одяг, сумки, в одної з дівчат із собою гітара. Єдине, що їх зараз виділяє, — прикріплені до одягу мікрофони. Та історії, якими вони готуються поділитися.
"5 вересня 2023 року. Я їду в потязі до Краматорська", — починає виставу дівчина з гітарою — Роксолана.
Вона згадує, як везла цю гітару для свого чоловіка, який полюбляв грати та співати. Згадує, як востаннє проводила з ним час у Райгороді під Слов'янськом: "Нарешті в обіймах. Нарешті їжа має смак". Вони пообіцяли одне одному зустрітися через місяць — скільки б цей місяць не тривав. Наприкінці грудня чоловік загинув.
"Чи є життя після втрати? Не знаю, бо в мене зараз просто втрата (...) Досі думаю, що цю історію треба розказати Оресту (...) Перед сном перечитую його останнє повідомлення: «Добраніч, кохаю тебе, скоро побачимось»".
Роксолана показує "пасажирам" шеврони — український прапор та прізвище. Вона виїхала з ними із Сум на початку повномасштабного вторгнення. Орест просив знищити всі документи про нього, щоб не наражати її на небезпеку, — вона послухалась, але шеврони зберегла.
Дівчина засинала під вибухи ще до повномасштабної війни: вони з Орестом говорили телефоном перед сном і разом засинали, він був на фронті й на фоні лунали вибухи.
"Я кохала не професію, я кохала людину".
***
2020 рік, потяг Маріуполь — Львів. Поїздка з однієї частини країни в іншу тривала більш ніж добу. Він прикрасив СВ-купе гірляндами та свічками. Під час цієї поїздки вони почали розмовляти українською.
Тамара разом із чоловіком Сергієм родом із Маріуполя. Вона навчалася у Барселоні, але 2021 року вирішила повернутися додому. Після початку повномасштабної війни Тамара разом із мамою чоловіка разом залишалися у Маріуполі: "Добре, що мій чоловік любив купувати книжки. Ми готували макарони на «Божественній комедії»".
Тамара пережила удар по Маріупольському драмтеатру, а Сергій до останнього захищав "Азовсталь" — він вийшов із заводу з останньою групою 20 травня 2022 року. З того часу він залишається у полоні: в Росії його засудили до довічного ув'язнення та відправили у колонію до Сибіру.
"Я кажу, що вижила в Маріуполі, щоб боротися за нього".
Сергій хоче дітей — дівчаток, навіть придумав імена: Емілія та Каміла. Тамара ділиться: "Кажу, придумуй інші імена, я хочу сина".
***
"Я, напевно, стану алкоголічкою, якщо щось станеться", — каже напівжартома Вікторія. Вона не приховує, що постійно живе зі страхом, що чоловік загине.
Вона сама родом із Конотопа, але на початок повномасштабної війни була вдома у Бучі — з чоловіком та донькою. Вікторія була проти того, щоби чоловік ішов до війська: "Хтось має це прибрати", — згадує жінка слова чоловіка, показуючи фото снаряда, який прилетів у подвір'я їхнього будинку.
Вікторія розповідає, як їй довелося вчитися покладатися лише на себе у розв'язанні щоденних питань, як після розлуки їй заново доводиться звикати до чоловіка. "Коли чоловік приїжджає у відпустку, через два дні починає дратувати. Стає гостьовий шлюб", — ділиться спостереженням жінка.
Однак вона будує спільні плани на майбутнє після війни — переїхати в село на Полтавщині. А ще планує спалити свій спортивний костюм, у якому була перший тиждень повномасштабної війни у Бучі. Вікторія вдягла його на виставу вперше за 2,5 роки.
"Допоможіть мені зняти цей костюм".
***
На початку розповідей голоси жінок тремтять, але поступово звучать впевненіше, хоч і час від часу ті здригаються від сліз, які підступають. Жінки сідають одна біля одної в центрі вагона, їхні історії перестають сприйматися як перформанс, а радше, як щира розмова між пасажирками, свідками якої стаємо ми — решта пасажирів.
Вони діляться спільним та відмінним досвідом, доповнюють історії одна одної питаннями. Решта людей сидять мовчки, час від часу схлипуючи, доки наприкінці їх не питають: навіщо ви в цьому вагоні? І хоч не всі встигають відповісти, всі встигають задуматися.
Навіщо ми тут? Що ми можемо зробити? Слухати та чути цей досвід. Без жалості. Помічати його. Не відсторонюватися. Говорити одне з одним, щоб будувати мости між різними досвідами.
Ми всі в одному вагоні, в одному потязі, попри різний досвід. І нам усім разом їхати далі — в невідомість.
"Дякую вам", — каже на виході глядачка режисерці.
"Це не мені, це дівчатам".
Цю виставу не планують показувати вдруге. Але наша реальність і без перформансів просякнута історіями жінок, які щодня носять у собі тривогу й сподівання, страх і втрату, любов і біль, чекаючи коханих із війни.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
