З 4 по 8 вересня у Києві пройде кінофестиваль анімації Linoleum, у межах якого покажуть короткометражний фільм Анастасії Фалілеєвої "Я померла в Ірпені". Раніше цю стрічку вже показували на міжнародному фестивалі в Аннесі, який вважається одним із найпрестижніших кінофестивалів анімації у світі.
"Я померла в Ірпені" — це особиста рефлексія режисерки на 10 днів, що вона провела в Ірпені на початку повномасштабного вторгнення. У фільмі також висвітлюється досвід насильства у стосунках з її хлопцем та взаємодія дівчини з його батьками.
У цьому інтерв'ю для Суспільне Культура журналістка Альона Шилова поспілкувалася з Анастасією Фалілеєвою про фільм "Я померла в Ірпені", техніку анімації, перетин тем війни та насильства у стосунках, а також плани режисерки на майбутнє.
Анастасія Фалілеєва — українська режисерка анімації, відома своїми роботами “Тигр блукає поруч” та мультсеріалом “Пес Патрон”. Працювати з анімацією Анастасія Фалілеєва почала з 16 років. Саме в цей час вона почала вчитися в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на спеціальності "Режисер анімаційного фільму" (майстер — Олег ПеданУкраїнський ляльковий майстер, художник-аніматор, режисер-аніматор, сценарист. Лауреат міжнародних фестивалів.; у 2020 році він помер від онкозахворювання, а Анастасія присвятила йому окрему стрічку — документальний фільм під назвою "Пап'є-маше", у якому майстер розповідав, як працювати з цією технологією).
Сама Анастасія Фалілеєва працює у техніці стопмоушену і мальованої анімації, а у своїх роботах висвітлює теми дорослішання, ізоляції, аб'юзу та писхологічного насильства й змін.
Твоя робота “Я померла в Ірпені” намальована вугіллям. Як ти підійшла до вибору стилю анімації та візуальної естетики, щоб найкраще передати теми окупації та особистого досвіду?
Через кілька днів після того, як ми в'їхали з Ірпеня, у будинок влучила ворожа міна. Я думала зробити про це історію. Для цього хотіла назбирати вугілля на попелищі, щоб намалювати за його допомогою фільм. На той час в нас були дуже погані стосунки з хлопцем і я його боялася, що можна побачити з фільму, тож треба було їхати в Ірпінь і збирати тишком-нишком. Тому зрештою вирішила намалювати звичайним вугіллям, з магазину художніх матеріалів.
Вугілля — таке крихке, примарне, а ще складне в роботі. Щось десь не так зробиш — вже все розтирається, пропадає. Це прямо як спогади, тому що в мене дуже крихкі спогади з Ірпеня.
Для мене той час в окупації був як 10 нескінченних днів, які злилися в одне ціле. Я насилу могла згадати, що ми робили в цей день, а що ми робили в той день — пам'ятаю лише якісь моменти. На жаль, не всі вони увійшли в фільм, але ключові збереглися.
У своїх попередніх анімаційних фільмах ти не працювала з вугіллям. Чи можна сказати, що це перша твоя робота в такому стилі?
Насправді я працювала з цим матеріалом у 2017 році. Мені прийшло замовлення від Степана КоваляУкраїнський режисер, аніматор. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та "Срібного ведмедя" Берлінського кінофестивалю. Значна частина його творчості — анімації, створені в пластиліновій техніці, за що Степан Коваль отримав прізвисько "пластилінового генія". — треба було зробити кілька сцен в його фільм про Голодомор (йдеться про фільм "Прізвище в кишені" — Ред). Він хотів, щоб ці фрагменти виглядали графічно і я запропонувала вугілля. Фрагменти так і не увійшли у фільм Степана, але вони й не були такої якості, як "Я померла в Ірпені". Але тоді я вперше спробувала цей метод і цей досвід допоміг мені зараз.
Які у тебе були основні впливи або натхнення для вибору візуального та наративного стилю фільму?
Спочатку я думала про те, що мені треба зробити найкращий фільм у своєму житті. У мене так кожен раз, коли я підходжу до нової роботи — вона має бути кращою, ніж попередня.
Я почала вигадувати стиль, намалювала дуже складні ілюстрації. Але їх було б доволі складно анімувати. Я розуміла, що намалювати 10 таких ілюстрацій я можу, а от 4,5 тисячі (з яких складався фільм) — ні. Я говорила зі своїм колегою і моїм кінопартнером Олегом Халявкою. Сказала, що не можу вигадати стиль. Тоді він запропонував намалювати так, як я роблю зазвичай: по-перше, фільм треба було закінчити, а по-друге, це така особиста історія, що треба малювати її в найкомфортнішому для себе варіанті. Я зазвичай малюю якісь скетчі, замальовки і так далі. Тому цей стиль анімації був максимально для мене природний.
А чи були якісь референси з кіно?
Так, "20 днів у Маріуполі" мене дуже вразили. Мене вони вражають як журналістська робота. Але в мене настільки "відбите" відчуття горя, що я не плакала на цьому фільмі, хоча розумію, що найбільш жорстке там не показано.
У мене була ідея зробити оповідь по днях. Але не пам'ятала, чи є в "20 днях у Маріуполі" такий розподіл. Коли почала робити анімацію, з'ясувалося, що у "20 днях…" використано схожий прийом. Тоді я подумала: “Ага, значить ми цього робити не будемо”.
Я намагалася побачити, як Чернов (режисер "20 днів у Маріуполі" — Ред.) працює з цим матеріалом з іншого боку, щоб не повторити. І я сподіваюся, що в мене вийшло це зробити, вийшло не повторити. Тобто це був водночас і такий мистерний референс, і антиреференс. Але я дуже поважаю цей фільм і його відбиток точно є у "Я померла в Ірпені".
"Я померла в Ірпені" — це дуже особиста історія. Що для тебе було найскладнішим у перетворенні такого чутливого досвіду на фільм?
Був момент, коли фільм зовсім не клеївся. Я сиділа, ридала, дзвонила продюсеру. Ми почали це розбирати, і виявилося, що фільм має бути інакшим. Початкова історія мала бути про те, як батьки мого хлопця не хотіли їхати з окупації. Але насправді треба було робити фільм про те, що я насправді відчуваю до свого колишнього. На той момент прийшло вже три-чотири місяці, як я розійшлася з хлопцем, але й досі його боялася. Це я зрозуміла, коли ми поміняли історію повністю.
Спочатку я була дуже акуратна щодо свого досвіду у фільмі. Відчувався так, ніби я не знаю, хто винен, і навіть, що я сама винна у тому, що відбувалося. А потім в якийсь вечір я почала аналізувати усю цю ситуацію і вирішила, що більше не буду боятись свого досвіду. Тому що мого колишнього вже немає в моєму житті. Це було дуже складно усвідомити, але після того як я це зрозуміла, з цим вже легше було працювати.
Тобто в цій історії, у створенні цього фільму, був якийсь терапевтичний ефект для тебе?
Максимально терапевтичний. Якби я тоді не змінила вектор фільму, не зробила його таким, який він є, а залишила б його беззубим, без обвинувачених і всяке таке — то оце не було б терапією. Я навпаки, думаю, загналась би ще далі. І якось відчула би ще більше нікчемності в цьому — що я навіть про це сказати в кіно не можу. Але мене підтримав мій продюсер, команда, і коли я переписала фільм, я відчула силу, що можу щось сказати.
Так, це те, що мене особисто вразило і запам'яталося у фільмі. Я думаю, що це одна з перших, якщо не перша історія про досвід війни, яка також зображує і тему насильства у стосунках, яке існує в парах навіть під час війни. Чи ти хотіла прокомунікувати цим фільмом щось до людей, які мають досвід аб'юзивних стосунків?
Я дуже цього хотіла. Це одна з моїх великих місій — говорити про це. Не тільки про газлайтингформа психологічної маніпуляції, метою якої є змусити жертву сумніватися в адекватності свого сприйняття навколишньої дійсності, ставлячи під сумнів власну пам'ять та розсудливість., зґвалтування у стосунках, а й про якийсь менш очевидний аб'юз — коли тебе критикують чи примушують щось робити.
Найстрашніше, що я дуже боялась, що мій колишній скаже, що це все в фільмі неправда. Як він мені завжди казав, що це неправда, що я завжди все вигадую, ревную на рівному місці, перебільшую і все таке. У нас в суспільстві вважається, що "обидва винні", не треба "виносити сварки з хати". Наприклад, він же твій хлопець — як може таке бути так, що ти не хочеш сексу? А потім, поки ти спиш, хлопець "займається сексом" з тобою, ще й у спосіб, у який ти завжди проти це робити. Потім тобі психіатр на це каже: "Настю, це було зґвалтування".
Я знаю, що він ніколи цього не визнає, але я буду про це говорити. Я дуже хочу, щоб він подивився цей фільм, прочитав мої інтерв'ю. Я знаю, що він буде думати, що я знову все перемудрувала. Та я знаю свою правду і буду за неї боротись, і я буду розказувати про це на широкий загал — і хай їм всім, таким хлопцям, буде соромно за те, що вони роблять.
У фільмі багато метафоричних образів, які відображають зраду та насильство у стосунках. Наприклад, розбита чашечка. Яким був твій процес роботи з цими образами, як ти їх підбирала?
Це все справжні образи, все документально. Наприклад, він дуже любив грати в шахи, він постійно в них грав, навіть у найбільш недоречні моменти. Ще він любив фотографувати оголених дівчат, хоча я просила його цього не робити. Натомість він казав, що я йому "обрізаю крила". Він потайки знімав номери у готелях, там фотографував дівчат, а потім казав мені, що це таке мистецтво. Казав, що ця діяльність важливіша йому за будь-які стосунки, і все одно не йшов, продовжуючи звинувачувати мене, що я йому перешкоджаю. Я цих дівчат зафіксувала в одному з кадрів свого фільму. Це мій улюблений кадр — дівчата з шаховими головами, і це був останній кадр, який ми додали у фільм під саме завершення. Я довго не наважувалася його вставити. Дівчата-моделі не винні — винен той, хто, знаючи як партнерці неприємно і боляче, продовжує приносити біль.
Або, наприклад, ця чашечка — це взагалі чашка одного українського бренду. Колись я подарувала її його мамі, але чашка їй не дуже сподобалась, тож вона запхала її на найвищу поличку. Коли ми були в Ірпені, я попросила, щоб я пила з цієї чашки. Я дуже хотіла її вкрасти з хати, бо у мене вже тоді було відчуття, що з цією будівлею щось станеться або вона зруйнується. Я хотіла забрати цю чашку, але потім вирішила цього не робити, щоб не тягнути цю енергетику собі в життя. Подумала: сама піду і куплю собі цю чашку.
Коли сім'я колишнього хлопця їздила оглядати згорілий будинок, вже коли звільнили Київщину — він мені сфотографував цю чашку. Вона лежала розбита і він запитав, чи забрати її для мене. Я відмовилася. Але у фільмі намалювала так, що ця чашка розбивається прямо посеред малюнка півника та курочки. І ця чашка теж була таким символом того, що в нас все погано. І того, як ставились його батьки до мене, і того, як він до мене ставився.
Чи були якісь образи, які не увійшли у фільм?
Так. Ми сиділи в підвалі, як завжди, був якийсь жорсткий обстріл, і там стояла банка грибів. Я дуже хотіла цих грибів і попросила, але мене проігнорували. А я ще думала: бляха, помру сьогодні-завтра, а грибів цих і не з'їла. Потім, коли вже Київщину звільнили, хлопець привіз мені цю банку грибів, і вона була така обвуглена, така брудна. Я не стала їх їсти, але це був для мене такий символ, що грибів мені не дали, а хата згоріла.
Я хотіла кудись цю банку грибів вставити у фільмі, але не було вже місця. Цей образ був важливий, коли сам фільм був про батьків мого хлопця. Коли історія стала про нього, я зрозуміла, що цей образ неважливий.
Розкажи детальніше про команду та загалом процес виробництва фільму. Як проходили пошуки фінансування та загалом робота над проєктом?
Було залучено дуже багато людей, я навіть не всіх знаю особисто, бо це був дуже великий проєкт. Для мене це був перший авторський фільм, де було настільки велике виробництво, бо до цього я робила свої фільми за власний кошт, зі своїми знайомими, своїми потужностями.
Як це все сталося? Я поїхала на кінофорум зі стопмоушену в Польщу. Там я запітчила проєкт у межах Elevator Pitch і познайомилася з Мартіном Вандасом, який в підсумку і став продюсером фільму. Я запітчила йому ідею і він сказав надіслати йому сценарій. Я подумала, що це черговий такий "пиріжок з гімном", коли кажуть "надішли сценарії", а потім ці люди зникають. Виявилось, що їм сподобалось, і мені дуже подобається працювати з усіма зі студії. Це неймовірна команда, ми будемо разом працювати і надалі, і їхній інтерес до українського кіно, до мене зокрема, і їхнє ставлення до фільмів —неймовірні.
У тебе вже є ряд коротких метрів, чи хотіла б ти попрацювати над повнометражним анімаційним фільмом? Чи є у тебе вже якісь ідеї, нариси?
У мене є дуже багато напрацьовок з цього приводу: але не можу розповісти багато. Я не забобонна людина в житті, але дуже забобонна в кіно. Я з тих, у кого, якщо падає сценарій, то я на нього сідаю; я з тих, хто ніколи не каже "останній фільм", а каже "крайній". Але так, я сподіваюся, що я буду попереду в цьому потязі повного метру і все ще буде.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
