Завершився 81-й міжнародний Венеційський кінофестиваль. Цьогоріч у різних програмах фестивалю також були представлені дві українські стрічки — ігровий повний метр "Медовий місяць" Жанни Озірної та документальна стрічка Ольги Журби "Пісні землі, що повільно горить". Утім, не обійшлося і без російських фільмів та фільмів про росіян.
На Венеційському кінофестивалі показали "Росіян на війні" російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової, яка на цілий рік приєдналася до одного з російських батальйонів, що викликало обурливу реакцію з боку української спільноти, адже в такий спосіб надавалося слово російським військовим. Показ цього фільму засудили також і в МЗС України.
А також була показана стрічка "Тихе життя" грецького режисера Александроса Авранаса, яка розповідає історію сімейної пари з Росії, яка разом з дітьми переїздить до Швеції у пошуках притулку, в якому їм відмовляють.
Постає питання: як з моменту повномасштабного вторгнення змінилося сприйняття російського кіно на іноземних майданчиках і чи змінилося взагалі? Як організатори найпрестижніших кінофестивалів ставляться до російських та українських фільмів у своїх програмах і які сигнали вони дають світовій спільноті?
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про те, як з початку повномасштабного вторгнення три найпрестижніші кінофестивалі світу — Канни, Венеція та Берлінале — взаємодіяли з російським та українським кіно і яку позицію транслювали.
Каннський кінофестиваль
Каннський кінофестиваль, який щорічно проводять в Каннах, Франція, знаменитий своїм престижним статусом і впливом у кіноіндустрії. Заснований у 1946 році, він демонструє деякі з найбільш інноваційних та гучних фільмів з усього світу. Фестиваль відомий своєю гламурною червоною доріжкою, "Золотою пальмовою гілкою" (найвищою нагородою) і тим, що дав старт кар'єрі багатьох кінематографістів. Суворий процес відбору та зосередженість на мистецькій досконалості роблять його ключовою платформою як для визнаних, так і для молодих талантів у світі.
В різні роки саме у межах Каннського кінофестивалю відбувалися прем'єри значущих фільмів як для світового, так і для українського кіно. Від показів перших робіт Квентіна Тарантіно до тріумфу української кінокартини "Плем'я" Мирослава Слабошпицького.
Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабну війну проти України, велика частина українських кінематографістів сподівалася на те, що Каннський кінофестиваль висловить чітку позицію стосовно участі російських фільмів, а конкретніше —бойкотуватиме їх. Тоді навіть була запущена окрема акція під назвою Boycott Russian Films, яку українські кінематографісти просували на різноманітних іноземних майданчиках. Фестиваль мав відбутися вже у травні, тобто буквально за декілька місяців після початку повномасштабного вторгнення. На жаль, замість чіткої позиції та серйозних рішень на українців чекав неприємний сюрприз.
У 2022 році на Каннському кінофестивалі відбулася прем'єра стрічки російського режисера Кирила Серебреннікова "Дружина Чайковського". Нагадаємо, що Серебренніков довгий час вважався тим самим сміливим "російським дисидентом", який перебував під домашнім арештом і не міг покинути територію Росії. Однак коли виникла потреба у репрезентації "хороших русских" на світовій арені, його арешт швидко зник, а сам режисер прямо під час пресконференції фільму в Каннах закликав припинити "кенселінг російської культури" та висловив співчуття російським військовим. Він також закликав зняти санкції з російського олігарха Романа Абрамовича, який фінансував проєкти режисера.
Того ж року Серебренніков поставив виставу в Гамбурзі під назвою Der Wij, де представив власний погляд на російсько-українську війну. З цієї постанови чітко простежувався меседж: у війні страждають усі — і росіяни, і українці. Наприкінці вистави звучала пісня "Пливе кача" як поминальна за всіма загиблими на цій війні.
З хорошого — у 2022 році в межах Каннського кінофестивалю були представлені й два українські проєкти: "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука та "Бачення метелика" Максима Наконечного. На прем'єрі останнього команда фільму провела акцію на підтримку України, під час якої на кінофестивалі лунали звуки повітряної тривоги.
У 2023 році у програмі Канн все ж таки з'явився один російський фільм — "Блажь" режисера Іллі Поволоцького, показ якого відбувся у межах "Двотижневика режисерів". Фільм нібито мав незалежне фінансування, тобто на рівні документів він не позиціювався як російський. Сюжет представляв типову для російського кіно естетизацію бідності та низького рівня життя. Історія оповідала про батька й доньку, які мешкають у фургоні та протягом 10 років катаються Росією, продаючи DVD-диски та порнографію.
Ще одним неприємним сюрпризом став фільм-відкриття — "Жанна дю Баррі" французької режисерки Майвенн із Джонні Деппом у головній ролі. Стрічка має російське фінансування від Костянтина Йолкіна, і буквально перший титр, який бачить публіка, — це назва російської кіностудії. Сам Йолкін був продюсером таких фільмів, як "Марія. Врятувати Москву" (пропагандистська воєнна історія про Другу світову війну) та "Артек. Велика мандрівка", що просуває російський наратив про Крим.
У 2023 році від України показали лише один короткий метр — "Як це було" польського режисера Даміана Кочура та українки Анастасії Солоневич, що передає досвід дівчини, яка вперше повертається до України після початку повномасштабного вторгнення.
Однак вже у 2024 році Кирил Серебренніков повернувся до Канн зі своїм новим фільмом — "Лімонов, балада про Едічку", який розповідає про російського радикального екстреміста Едуарда Лімонова. До слова, сам Лімонов був в Україні персоною нон-грата і прославився українофобними висловлюваннями.
Проте головну нагороду Каннського кінофестивалю отримав інший фільм з російськими акторами — "Анора". За сюжетом, дівчина Ені — стриптизерка з Брукліну — вийшла заміж за сина російського олігарха, якого грає росіянин Марк Ейдельштейн. Їхні стосунки опиняються під загрозою, коли батьки чоловіка приїжджають до Нью-Йорка, щоб змусити спадкоємця анулювати шлюб.
У фільмі також знявся російський актор Юрій Борисов, який раніше грав у російському пропагандистському фільмі "Калашников", який знімали у тимчасово окупованому Криму.
Також під час фестивалю у 2024 році саме місто Канни запобіжно заборонило протести вздовж набережної та її околиць. Крім того, найняли охорону для членів журі. А також навколо місця проведення встановили камери на основі штучного інтелекту та нові захисні ворота.
"Цього року ми вирішили провести фестиваль без полеміки, щоб переконатися, що головним інтересом для всіх нас тут є кіно", — сказав гендиректор фестивалю Тьєррі Фремо на пресконференції напередодні відкриття.
Нагадаємо, що у 2024 році українських фільмів у програмі Каннського кінофестивалю не було.
"У 2022–2023 здавалось, що фестивалі включають в свої лайнапи тільки поодинокі російські фільми, які були дійсно опозиційними до російської влади (або здавались такими нашим іноземним колегам). В цьому році почали з'являтись фільми російських режисерів, які були профінансовані іноземними фондами вже після початку повномасштабного вторгнення. І це були ті самі фонди, які фінансували і українські фільми про війну. Про що це говорить? Про те, що ми знову опиняємось в тій точці, з якої почали у 2022 — нас ніби посадили за один стіл і сказали: ну, ось ви всі, по обидві сторони цього «конфлікту», жертви Путіна, давайте про це поговоримо. Для мене це означає, що нас по-справжньому не почули", — сказала продюсерка Дар'я Бассель у коментарі для Суспільне Культура.
Якби ще у 2022 році Каннський кінофестиваль оприлюднив чітку позицію стосовно бойкоту російських фільмів та не просував меседж "культура поза політикою", його рішення суттєво повпливало б не тільки на інші відомі кінофестивалі, а й на тенденції світового кіно. Адже Канни мають репутацію та статус, щоб визначати такі речі. Проте, замість цього, фестиваль продовжив виконувати функцію майданчика для голосів росіян.
Венеційський кінофестиваль
Венеційський кінофестиваль, заснований у 1932 році, є найстарішим кінофестивалем у світі. Щорічно він проходить у Венеції, Італія, і славиться своїм історичним значенням та престижними нагородами, серед яких "Золотий лев" за найкращий фільм. Фестиваль відомий відданістю мистецьким інноваціям і часто слугує стартовим майданчиком для великих фільмів та режисерів. Унікальна атмосфера, увага до визнаних і молодих талантів, а також вплив на сезон нагородження роблять його одним із найважливіших кінофестивалів у світі.
Ставлення Венеційського кінофестивалю до російсько-української війни здавалося більш однозначним, ніж у Каннах. Принаймні так було до цього року. Але про все по черзі.
У 2022 і 2023 роках на Венеційському кінофестивалі не було представлено жодного російського фільму в основній конкурсній програмі (чи інших важливих секціях). Фестиваль уникав фільмів з Росії і така позиція стала частиною ширшої тенденції серед міжнародних кінофестивалів — обмежувати або прибирати російську участь як реакція на війну.
Натомість у 2022 році фільм Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург" був відібраний до конкурсу "Горизонти" — секції, присвяченій новим тенденціям у світовому кіно. Того ж року в межах спеціального показу також представили фільм "Київський процес" режисера Сергія Лозниці, якого усунули зі складу Української кіноакадемії за заяви проти кенселінгу російської культури.
У 2023 році росіян у конкурсній програмі все ще не спостерігалося, а от від України фільм був — "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової, що розповідав про дорослішання українських підлітків у 90-ті.
"У перший рік вторгнення Україна була на передовій світових новин, тож міжнародні культурні майданчики не могли на це не реагувати. Кінофестивалі — це завжди кон'юнктура, серед іншого геополітична. Для української кіноспільноти відкрилося унікальне вікно можливостей — зокрема, участь у конкурсах всіх найпрестижніших кінофестивалів. Важливим досягненням того етапу був кенселінг росіян, який спільними зусиллями українців став тимчасовою нормою програмних політик. Але далі в новинах вибухнуло ізраїльсько-палестинське питання, прийдешні вибори в Штатах, Британії, Європарламенті, мігрантські кризи — і українське кіно відійшло на задній план. Тим часом росіяни встигли перевзутися і активізували свої мережі солідарності, напрацьовані століттями та підкріплені системними грошовими вливаннями. Їм не треба було робити якісь прориви чи починати з нуля — просто дочекатися, коли буря вщухне, і робити як вони завжди робили: виставляти себе жертвами і заповнювати собою всі «східноєвропейські слоти», які роками курують явні чи приховані русофіли", — сказала режисерка Надія Парфан у коментарі для Суспільне Культура.
У 2024 році тенденція відсутності російських фільмів зламалася — Венеційський кінофестиваль також не залишився без росіян у своїй програмі. Під час фестивалю була представлена стрічка "Росіяни на війні" російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової, яка раніше працювала на Russia Today.
В описі фільму зазначено, що сама режисерка “без будь-яких дозволів, заслуживши довіру російських піхотинців, на цілий рік приєдналася до одного з батальйонів на сході України та виявила далеке від пропаганди та ярликів: безлад в армії та розчарованих солдатів, які часто намагаються зрозуміти, за що вони воюють".
"Я вирішила зняти «Росіяни на війні» як відчайдушний пошук розуміння моєї рідної країни та мого народу. У 2022 році, коли багато моїх друзів і колег втекли з Росії, я почала шукати відповіді у найкращий спосіб, який я знаю — через кіно. Оскільки більшість уваги була прикута до України, до жаху та спустошення, які війна принесла країні та її народу, я сфокусувала свій об'єктив на тих, кого більшість світу ще не бачила — на російських солдатах", — сказала Анастасія Трофімова у своїй заяві до фільму.
Цікаво, що у самій програмі фільм позначений як копродукція Франції та Канади, тобто він не йде під маркером "зроблено в Росії", хоча й розповідає про російських солдатів.
Після показу фільму Дар'я Бассель опублікувала англомовний пост у фейсбуці, де пояснила, чому "Росіян на війні" не можна вважати антивоєнним фільмом:
"Цей фільм може ввести вас в оману, що це антивоєнний фільм, який ставить під сумнів нинішній режим в Росії. Проте те, свідкою чого я стала, є яскравим прикладом чистої російської пропаганди. Ось чому. Режисерка починає з висловлення свого здивування російським вторгненням в Україну у 2022 році. У своєму фільмі вона завжди використовує термін «вторгнення», ніколи не «повномасштабне вторгнення». Вона не згадує, що Росія вторглася в Україну та анексувала Крим у 2014 році. Цих двох подій, здається, не існує у світі цього фільму. Кінорежисерка також заявляє, що її країна не брала участь у війнах багато років і що про війни вона читала лише в книжках. Тож війна у 2022 році стала для неї повним шоком".
На відвідувачів фестивалю також чекала й ігрова історія про нещасних росіян. Проєкт "Тихе життя", що був знятий грецьким режисером Александросом Авранасом, розповідає історію сімейної пари з Росії, яка разом з дітьми переїздить до Швеції у пошуках притулку, в якому їм відмовляють. Головні ролі зіграли російські актори Чулпан Хаматова та Григорій Добригін.
"Відтоді, як я почув про синдром дитячої резигнаціїРідкісний психологічний стан, який переважно вражає дітей та підлітків, що пережили глибоку травму, особливо тих, хто є біженцями. Захворювання характеризується станом глибокої замкнутості та нечутливості, коли постраждала дитина стає майже повністю нерухомою, німою, нездатною їсти, пити або здійснювати базові дії. кілька років тому, я був одержимий цим явищем і необхідністю перенести його на екран. Мільйони дітей, вигнаних з рідних домівок війною, бідністю чи політичними репресіями, перебувають у русі, сподіваючись на гідне життя. Але як батьки можуть забезпечити захист і стабільність для своїх дітей, знаючи реальність, яка не є оптимістичною?" — каже Авранас у заяві до фільму.
Слід зазначити, що цього року у Венеції також покажуть і українські фільми. Зокрема, документальну стрічку "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби, що розповідає про події повномасштабної війни та досліджує, як суспільство трансформується на її фоні.
Також у програмі фестивалю ігровий повний метр Жанни Озірної "Медовий місяць". Дія фільму відбувається у квартирі в маленькому містечку поблизу Києва, де мешкає пара 30-річних закоханих, Тарас і Оля. Вони проводять першу ніч у своїй новій квартирі, але на світанку їх будять вибухи. Їм не вдається вчасно залишити місто, а тим часом російські війська облаштовують штаб у дворі їхнього будинку. Герої опиняються в пастці у квартирі без електрики, води та мобільного зв'язку. Це дослідження їхніх стосунків, страхів і справжнього розуміння одне одного.
Участь українських фільмів у програмах фестивалю, безумовно, є важливою та дуже тішить. Утім, додаючи у програму і російські фільми, які так само "рефлексують на тему війни", організатори фестивалю ніби навмисно змішують контексти. Відчувається посил: "не всьо так однозначно", і що "от, подивіться, є дві сторони цієї війни і страждають як українці, так і росіяни". Тільки ті нещасні російські солдати у фільмі "Росіяни на війні" чи бідні російські біженці з "Тихого життя" стикаються з наслідками війни, яку вони самі розпочали та активно підтримують. У той час як Україна не є стороною-агресором, а самі українці змушені захищати себе та цілісність своєї держави від нападника.
"Російський ринок для французів — другий після національного. Тому як тільки почалася війна, в Каннах була паніка, що ж робити, "ці гарні росіяни, з якими постійно працюємо, на яких ми заробляємо, виявилися якісь не такі, через те, що вбивають якихось не дуже зрозумілих нам українців". Тому, якщо перший рік там була якась псевдосолідарність, другий рік — це була демонстративна нейтральність. Цього ж року в програмі не було жодного українського фільму, але два російські. Окрім того, росіяни дуже мудро входять у французький кінобізнес. Вони купують їх сейлз-менеджерів, тобто вони стають частиною європейської кіноіндустрії. На відміну від нас. І оце велика проблема. І насправді наш найбільший виклик зараз — це або стати європейцями, або все закінчиться погано", — прокоментував ситуацію продюсер Володимир Яценко для Суспільне Культура.
Берлінський кінофестиваль
Берлінський міжнародний кінофестиваль, також відомий як Берлінале, є одним із провідних світових кінофестивалів, який щорічно проходить у Берліні, Німеччина. Заснований у 1951 році, він відомий своїм різноманітним і політично орієнтованим відбором фільмів, що висвітлюють соціальні проблеми та мистецькі інновації. Фестиваль має престижні нагороди, зокрема "Золотий ведмідь" за найкращий фільм, а також вирізняється своєю увагою до інклюзивності, з широким спектром міжнародних фільмів і сильним акцентом на незалежному та експериментальному кіно. Прихильність Берлінале до культурного та політичного дискурсу робить його значущою подією у світовій кіноіндустрії.
У 2022 році Берлінський кінофестиваль проходив з 10 по 20 лютого, тобто закінчився буквально за 4 дні до повномасштабного вторгнення. Утім, вже тоді у його програмі можна було побачити українські фільми, які рефлексували на тему війни. Зокрема, це стрічка "Клондайк" режисерки Марини Ер Горбач, яка розповідала про події російсько-української війни на Донбасі та збиття літака рейсу MH17.
Вже після початку повномасштабного вторгнення, у 2023 році головними темами Берлінале стала війна Росії проти України та протести в Ірані.
"З огляду на загарбницьку війну, яка триває в Україні, та сміливі протести в Ірані, а також у багатьох інших регіонах світу, Берлінале-2023 хоче особливо підтримати ці демократичні цінності й нагадати про жертв війни, руйнування та гноблення в усьому світі", — зазначали тоді організатори кінофестивалю.
Того ж року в різних програмах було представлено декілька українських фільмів. Короткий метр Надії Парфан "Це побачення" здобув спеціальну відзнаку міжнародного жюрі. А документальний фільм Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі "Прокидаючись у тиші" отримав спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus.
У конкурсній програмі "Панорама" був представлений повний метр Тоні Ноябрьової "Ти мене любиш?", а у програмі Generation 14plus документальний фільм режисерки Аліси Коваленко "Ми не згаснемо". У програмі Panorama Dokumente також показали документальний фільм "Залізні метелики" Романа Любого. У секції Encounters продемонстрували стрічку "Східний фронт" — копродукційний фільм Латвії, Чехії та України, яку створив дует авторів: українського ветерана Євгена Титаренка та російського режисера українського походження Віталія Манського.
При цьому російських фільмів у програмі Берлінале-2023 не було. Так само як і у 2024 році.
Натомість тоді у межах фестивалю були представлені такі українські фільми, як "Редакція" Романа Бондарчука та "Мирні люди" Оксани Карпович, який сильно зачепив аудиторію, адже базувався на перехоплених розмовах російських окупантів. Окрім того, в журі була українська письменниця Оксана Забужко, що ще більше підкреслило позицію Берлінале на підтримку України.
З усіх трьох згаданих кінофестивалів Берлінський фестиваль має найбільш чітку позицію і з моменту повномасштабного вторгнення підтримував та просував українське кіно, не популяризуючи російське. Це хороший приклад та знак того, що Україну чують та підтримують на цьому майданчику.
Про те, як складатиметься доля українського кіно на світових кінофестивалях у майбутньому — можна тільки гадати. Українські кінематографісти вже говорять про те, що починаючи з наступного року Україні не буде що представляти на міжнародній арені через відсутність фінансування кіновиробництва. Через те, що українські фільми не отримують коштів, Україні нема що відправляти на фестивалі, відповідно — немає можливості запропонувати хоча б декілька проєктів та бути гідними конкурентами. Утім, з початку повномасштабного вторгнення українські кінематографісти все ж таки знаходили можливості для реалізації власних проєктів і все ще представляли українське кіно на високому рівні.
За останні три роки репрезентація українського та російського кіно на міжнародних кінофестивалях (зокрема у Каннах, Венеції і Берліні) демонструє суттєві відмінності в ставленні до обох країн. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну українське кіно отримало значну підтримку на цих платформах, що проявилося у представленні декількох українських фільмів, які фокусуються на досвіді війни та трансформаціях суспільства.
На противагу цьому, російське кіно не зазнало повного бойкоту. Хоча на деяких фестивалях намагалися уникати фільмів з Росії, згодом російські стрічки знову почали з'являтися в програмах, часто маскуючись як копродукції або акцентуючи на "іншій точці зору". Така позиція викликає запитання щодо сигналів, які дають ці фестивалі світовій спільноті. Демонстрація російських фільмів, які намагаються представити росіян як жертв обставин, створює хибне враження симетрії між агресором і жертвою, що може призвести до нерозуміння контексту війни. Тож фестивалі, за винятком Берлінале, який зайняв чіткішу позицію, все ще не висловили однозначної підтримки Україні, зберігаючи нейтралітет у ситуації. Але що таке нейтралітет за умов війни?
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
