Спеціально для Суспільне Культура Ольга Гушул розповідає історію журналіста Віталія Науменка, який був одним з перших, хто на Українському Радіо заявив про незалежність України, а також взяв інтерв'ю у Леоніда Кравчука.
Реконструкція усіх діалогів приблизна, зі слів Віталія Науменка.
Хмари згущаються
19 серпня 1991. Дім.
6 ранку. Журналіст Українського радіо Віталій Науменко прокидається. Над головою висить рідне радіо і трубить про тривожне оголошення у Києві. У Москві владу обійняв ДКНС (Державний комітет із надзвичайного стану, він же ГКЧП). Це державний переворот. Що це означало для України — ніхто не знав.
19 серпня 1991. Кабінет голови Верховної Ради.
Важке гупання ніг. Генерал армії Варенніков, один із представників цієї московської хунти, з'являється до кабінету Кравчука сказати щось на кшталт: “Якщо ви не будете виконувати накази з Москви і в Україні буде ситуація неспокою та непокори, я буду змушений віддати команду ввести війська в найбільші міста України”.
"Немає чого приховувати, було дуже тривожно. Ну… було страшно. Тому що ніхто не знав… раптом серед нормального настрою кінця літа… таке. Я, як і багато хто, думав «що може бути, якщо…»". — каже Віталій Науменко, мимовільно нервово потираючи долоні.
"Розум відмовлявся допускати тут появу якихось радянських військ, тому що перед цим були дуже серйозні події придушення мітингів у Тбілісі. Потім була зачистка Баку. Так само. Радянський спецназ. Саперні лопатки. Не жаліли нікого: і вагітних жінок, чоловіків, просто на вулицях добивали. Те саме на той час могло очікувати нас".
Леонід Кравчук, хоч і був затятим комуністом, скликав представників партії, які сказали ні на ці погрози Вареннікова. Власне, серед представників ДКНС була ще одна прикметна людина, яка висловила решті хунти застереження — як не дивно, голова КДБ, товариш Крючков. Він сказав, що якщо генерали будуть дуже настирливими, в Україні може вдатися до спротиву близько 10 млн осіб. Не уточнювалося — збройного спротиву чи пасивного, але називалося число колосальне для тієї України — п’ята частина населення. Тим часом всі перейшли в режим тривожного очікування, тому що нічого хорошого такі новини не віщували.
"Багато хто говорив, що насправді ми висіли на дуже тонкій волосинці: з одного боку, це була демократія, з іншого — повернення в страшні часи НКВС, концтаборів і так далі".
Віталій Науменко розповідав мені це, зупинивши погляд на невідомій точці, ніби пам’ять проти волі повертала його у той час і замість інтер’єру скромного журналістського кабінету малювала портрет того поворотного тижня 1991 року.
"На той момент я працював — головна редакція інформації Українського радіо. В коло моїх посадових обов’язків входило робити репортажі з подій, відгуки термінові. Всі робили свою роботу, виконували завдання, хоча насправді всі чекали повідомлень. Тому дві ночі пройшли у тривожно-нервовому настрої — з 19-го на 20-те і з 20-го на 21-ше. Лише вранці 21-го стало щось вимальовуватися".
Місія
21 серпня 1991. Українське радіо. Хрещатик, 26.
Його викликає головний редактор, нині покійний, Володимир Петрович Рєзніков. Потрібно їхати до голови Верховної Ради Кравчука, бо з’явилася якась інформація.
— Від тебе вимагається тільки одне — мовчати.
— Як це… журналіст радіо повинен мовчати? — обурився Науменко.
— Так, ти повинен мовчати. Ти повинен взяти магнітофон і записати питання.
— Хто питання буде ставити?
— Твій колега з Першого каналу.
— Далі?
— Далі приїхати, змонтувати і чекати розвитку ситуації.
21 серпня 1991. Верховна Рада.
"Ми тоді були молоді, гарячі, я одразу з цим планом не погодився, бо потім пізніше ті, хто дивилися цю версію по телебаченню, покійні батьки, питали: «Синок, що з тобою трапилося, ти був як німий, ми переживали — ти захворів?» Бо от сидить Кравчук, сиджу я в чорній цій робі, все це записується і от в мене… «вселились чорти»". — Віталій Науменко, сидячи навпроти мене, починає активно тупотіти ногами.
"Між радіо і ТБ завжди була жорстка конкуренція. Радіо було гнучкішим. Радіо було ефективнішим. Радіо було практично у кожному домі. Воно було набагато мобільнішим. І це дозволило мені зробити те, що я далі зробив. Я виконував це специфічне завдання, що більше нагадувало шпигунський трилер.
Ми виходили з того, що подія ця була величезного значення і що про таке повинно знати якомога більше людей. Чим швидше, тим краще. Тому… Я заховався за шторою, поки Кравчук прощався із телегрупою. А далі обставини мені сприяли, охорона вийшла, він повертається і… стою я перед ним".
— Леоніде Макаровичу, Ви знаєте, коли це буде?
— Що Ви маєте на увазі?
— Інтерв’ю буде коли?
— Завтра вдень.
— Кому воно завтра буде потрібно?
— Що Ви пропонуєте?
— Я представляю радіо, ми зараз сядемо запишемо. Інтерв’ю 15–20 хвилин, через годину воно буде другому українському каналі і на програмі радіо на Промені.
"Кравчук тоді сказав, що Україна одержує шанс на Незалежність, ніякого ДКНС не буде, ніякого Вареннікова не буде. Всі видихнули, бо всі уявляли, що буде, якби московська хунта перемогла і Варенніков здійснив свої погрози. Люди вийшли б на вулиці, були б масові сутички і страшно сказати, що було б далі. Мабуть таке, як було в 2014 році під час Революції Гідності. Це було дуже страшно. Було видно по обличчю Кравчука, що він видихнув, і ми, і вся країна видихнула.
І коли інтерв’ю записали, я пригадав радянський фільм із Павлом Кадочниковим «Подвиг розвідника»: коли він хотів надіслати документи секретні, спрацювала сирена, він заховався за шторою…. От і я так заховався за штору і здобув золоту можливість".
На лезі правди і цензури
Науменко вийшов з Верховної Ради близько 21-ї години. Викликав таксі, хоч і не є прихильником такого способу пересування, і вирушив назад, балакаючи із таксистом.
21 серпня 1991. Українське радіо. Хрещатик, 26.
Він піднімається на радіо. Біля входу вартує ціла колегія людей із членськими квитками компартії України. 7 людей, які ухвалювали тоді рішення стосовно розповсюдження інформації, а радіо було невіддільною частиною радянської ідеології, тому було важливо, що саме прозвучить в ефірі.
— Де Науменко??
Магнітофон, такий величезний проти того, чим зараз користуються, комуністи прослухали.
“Вони були в тяжких роздумах — давати, не давати? А раптом ситуація відіграється? І москалі переможуть — що тоді з ними буде? Я просто по очах читав це все. Потім вирішили. Давати”.
О 22-й годині це інтерв’ю з Кравчуком прозвучало.
"Ми його повторювали разів 5–6, по-моєму. Всі сили кинули на монтаж, ефіри, Українське радіо першим поінформувало, потім нас цитували закордонні медіа. При нас Леонід Кравчук дзвонив і Горбачову, і Назарбаєву. Було в приймальні всього три журналісти: я від радіо, колега з телебачення, плюс оператор з телебачення", — поволі говорив Віталій Науменко, пригадуючи ті миті пекучої відповідальності.
Легенда з радіо
Так вийшло, що він опинився в тому місці і в той час, щоб першим сповістити народ про зникнення загрози і реальний шанс на Незалежність. Більшість людей, які рік у рік святкують 24 серпня, не задумуються, що всього цього могло б і не бути, якби ДКНС переміг. У нас була б інша реальність. Про неї ж сказав той самий генерал армії Варенніков Кравчуку: якщо буде неспокій і непокора, будуть введені війська. А далі фантазувати не потрібно, щоб спрогнозувати, як будуть розгортатися події, бо всім відома жорстока політика тоталітаризму. Громадська підтримка, яку забезпечили лідери партії, засторога шефа КДБ Крючкова і, найголовніше, суспільна думка і наполегливість демократів спрацювали.
"В мене після того інтерв’ю почалася моя, так би мовити, специфіка політичного оглядача. Коли було оголошення, дзвонили з Адміністрації президента: «Завтра у Леоніда Макаровича буде поїздка, хто буде від радіо?» Відомо хто — я зазвичай".
Віталій Науменко ділиться, очі кольору чистого неба не втратили свого блиску за стільки років і зараз дають мені розгледіти журналіста-ентузіаста. Він до сьогодні успішно працює на Українському радіо як політичний оглядач із величезним багажем досвіду: висвітлював усі президентські перегони, дотримуючись балансу думок, а також візит до України Папи Римського Івана Павла II колишніх президентів США та Росії — Білла Клінтона і Бориса Єльцина.
"Очевидно у мене були якості, які закладалися тут роботою на радіо. Від нас вимагалася дуже швидка робота, безпомилкова робота. Не можна було помилятися, запізнюватися, була ціла історія із наголосами, за неправильні дуже сильно карали, могли позбавити премії чи зняти частину заробітної платні. Так що ми працювали як єдине радіо, дуже і дуже потужно".
Радіо тоді мало величезну аудиторію — зустрічали Незалежність у колосальній чисельності близько 20 млн радіоточок.
Дзеркало
21 серпня 2024. Українське радіо. Хрещатик, 26.
"Цікаво, що цей тиждень 2024 року накладається повністю на тиждень 1991 року. ДКНС було проголошено у понеділок, 19 серпня, і цей понеділок теж було 19-те, Незалежність було проголошено в суботу 24-го 1991 року, і зараз ми маємо до 33-ї річниці цієї суботи", — із захопленням і вогником в очах каже мені Віталій Науменко, для якого ці події мали своє значення і свої місії.
Отак спливають й історичні факти, як інтерв’ю, що колись сповістило про реальний шанс на Незалежність. На жаль, у фонотеці Українського радіо не збереглося запису тієї розмови Віталія Науменка із Леонідом Кравчуком, проте приблизний запис, хоч і дещо "вицвілий", з часом зберігся у пам’яті людей, які почули його 33 роки тому.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]