Сергію Жадану — 50 років. Улюблені вірші поета від Суспільне Культура

Сергію Жадану — 50 років. Улюблені вірші поета від Суспільне Культура

Сергій Жадан, вірші Сергія Жадана
Благодійний літературний вечір письменника Сергія Жадана в Театрі на Подолі в Києві, 3 серпня 2024 р. Cуспільне/Анна Сергієць

Сергій Жадан — один із найпомітніших та найвідоміших українських письменників, як в Україні, так і на Заході. Музикант, волонтер, а у 2024 році долучився до бригади "Хартія" Національної гвардії України. Його рішення піти на фронт підтримували, але й критикували — передусім через те, що, на думку багатьох інтелектуалів, він має розповідати про війну в Україні словом, зокрема йому "потрібна Нобелівська премія, а не гвинтівка".

Жадан народився 23 серпня 1974 року в Старобільську на Луганщині. Та все його життя пов'язане з Харковом і Слобожанщиною.

Цього року він святкує своє 50-річчя.

Редакція Суспільне Культура вітає поета та пропонує добірку улюблених віршів.

***

Перші дні листопада.

Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.

А він думає: чуже місто, чужа кімната —

як я її тут залишу?

Третя по обіді.

Суха осінь.

Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.

Світло таке легке.

Вона четвертий день у дорозі.

Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —

поправлятиму ковдру.

Якщо буде холодно —

причинятиму вікна.

Спробую перехитрити її застуду невиліковну.

Я сам усе це вигадав,

вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?

Незабаром почнеться вечір.

Швидко стемніє, повітря остигне.

Краще вже охоронятиму її речі.

Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,

раптом птахи почнуть битися в стіни,

раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,

раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,

раптом забуде все, що говорила до цього,

раптом серце її, золоте й шалене,

буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.

Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.

Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.

Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.

Сидить, нервує без потреби.

А вона не прокидається лише з тієї причини,

що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.

Холодні ріки, незнайомі люди.

Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.

Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

***

Пливи, рибо, пливи –

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось – мої сни,

це – рибальські човни,

це – ніч, це – течія,

це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім –

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети –

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій –

радій, рибо, радій.

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

***

Небо стане великим і хворим.

Сонце в повітрі проступить, мов окис.

Чорний грунт обривається морем,

ніби цензурою чийсь рукопис.

Вже волочать на ринок рибу,

в зябрах якої ще дихає море.

Між текстового нічного надриву

вже можна розгледіти світло зимове.

Теплі будинки стоять у мовчанні.

Ранок пробуджує сонних і сильних.

В серпні дерева тихі й печальні,

наче жінки на чужих весіллях.

Вже ніби час,

вже можна ставати,

щоби оспівувати цю зелень.

Надвечір’я.

Надрізи.

Стигмати.

Злами вулиць.

Дими поселень.

***

Як ми будували свої доми?

Як ми будували свої доми?

Коли стоїш під небесами зими,

і небеса розвертаються й відпливають геть,

розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,

рий вовчі ями й рови.

Звикай жити разом з усіма день при дні.

Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,

на глині, на чорноземі твердім,

вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.

Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.

Вода чогось варта, якщо це питна вода.

Коли справді шукаєш винних, то це не ми.

Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.

Якщо можеш мене спинити, ну то спини.

Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,

доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.

Дерева будуть рости, діти будуть рости.

На тютюновому листі виступає роса.

Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.

Ніби словами наповнювали мову пусту.

Ніби повертали речам імена.

До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.

Мова зникає, коли нею не говориться про любов.

Ночі не мають сенсу без темноти.

Світи наді мною, чорне сонце, світи.

***

Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в

новинах.

– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії

символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть

розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й

голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого

сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю, де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

***

Іринко, насправді це все дуже важливо,

Мені все це чимось нагадує сальто —

Ти маєш рухи дорослої жінки

I губи з присмаком асфальту.

І це, ніби плата за колишні огріхи,

Коли, розпорошуючи за словом слово,

Дівчинка лущить волоські горіхи

І дівчинці, певно, з цього кайфово.

Проте є шлях — пів доби на Захід

Потяг мчатиме швидко й прудко,

Де на Дніпрі жовтаві хінці

Виловлюють рибу довгими вудками.

І заманюючи їх під в’язку поверхню,

Душ рибальських руйнуючи шлюзи,

Наповнюючи собою нічну акустику,

Русинки-русалки співають блюзи…

…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,

В пів доби різниця між нами.

Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

Перший сніг під твоїми ногами.

***

Жити значить померти

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті

на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,

і в сутінках діти з новобудов

до сердець притискають чорні футбольні м'ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,

повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,

запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш як

смерть тримає в руках м'ятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

котрий лікує всіх аспірином кожного дня,

граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,

жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур'єри,

які переносять в наплeчниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь

і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,

спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,

вирви з невидимих витяжок в небі,

якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,

комах і духів із твого тіла?

Під літнім небом наша з тобою земля

так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

...По смерті ступивши пів-кроку вбік,

бачиш крізь шви у повітрі

як таємні кіномеханіки спроектовують

на твоє тіло

великий небесний кінематограф,

щоби на світло його летіли

душі покійників

і смарагдові тіні жуків...

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок