Протягом панування радянської тоталітарної системи сотні тисяч українців зазнали репресій за свої політичні, національні або релігійні переконання. Однак навіть у таборах і колоніях ГУЛАГу вони різними способами зберігали власну культуру, знаходячи в цьому підтримку.
Яке значення мала творчість для ув'язнених українців? Чи було це спробою зафіксувати українську культуру, яка знищується, подумки повернутися додому, або це було терапевтичним процесом, чимось на кшталт арттерапії?
Суспільне Культура розповідає про різновиди таборової творчості українців, а також поспілкувалося з художницею, мистецтвознавицею та співкураторкою виставки "Матерія Matters. Український арттекстиль" Катею Лісовою. Вишивки репресованих українців, виконані в таборах і колоніях ГУЛАГу, стали частиною експозиції, що відбувається в "Українському домі".
Якою була таборова творчість українців
У таборах ГУЛАГу свобода в'язнів обмежувалася й через заборону творити. Втім, сміливці знаходили способи обманути пильність наглядачів — і тому до нашого часу дивом збереглися літературні твори й переклади, які були написані в ув'язненні, зразки декоративно-ужиткового мистецтва, яке репресовані створювали таємно та з підручних засобів, а також оповіді про таборові театри і самодіяльні церковні служби.
До прикладу, письменник Василь Стус у таборах Магадану, Мордовії та під час другого заслання до Пермської області багато писав і перекладав. Майже всі рукописи Стуса відбирали й знищували: приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, яку автор назвав "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних твори знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила.
Ще одним класиком української літератури, який не перестав творити в ув'язненні, був Микола Зеров. У комірчині сторожа він перекладав з латини та займався історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, Зеров завершив багаторічну працю над українською версією "Енеїди" Вергілія, про що той пише в листах до дружини. Рукопис цього перекладу втрачено або знищено.
Феноменом були таборові театри Леся Курбаса. Режисер та засновник шести театрів в ув'язненні разом із побратимами по неволі поставив близько десяти п'єс. Письменник Олесь Гончар, коли був головою Спілки письменників України, писав у своєму щоденнику таке: "Корнійчук з фальшивою посмішкою: «Послухай моєї поради, викинь Курбаса з виступу (5-й з’їзд письменників України)». – «А він, до слова, ставив на Соловках ваші п'єси». Корнійчук червоніє, з натугою жере бутерброд (розмова в буфеті). – «І його театр соловецький, кажуть, був одним із найкращих у Європі». – «Уперше чую», – пробурчав Корнійчук…"
Російська арештантка Майя Ульяновська згадувала, що попри заборону українські полонянки співали народних пісень, зберігаючи свою мову й ідентичність: "Більшість табірного населення – західні українки, переважно селянки. Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила про себе найяскравіше враження. В таборі лунали їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, покинуту родину, бандерівські — завжди трагічні, про загибель в нерівній боротьбі".
Дослідниця і авторка книги "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти" Оксана Кісь розповідає, що в таборі пісня ставала маніфестом, і хоча співати було заборонено, ув'язнені робили це регулярно: "Масово порушуючи правила, жінки згуртовувалися і отримували відчуття того, що режим не все контролює, що залишилися речі, які вони можуть робити всупереч. Співаючи, вони подумки виривалися за межі табору і залишалися внутрішньо вільними".
Спів особливо дратував наглядачів, це було заборонено. У підсумку саме ця заборона спричинила Норильське повстання, і згодом – Кенгірське. Трагічний випадок описав учасник Норильського повстання Іван Мирон: "Тихонько, всякої співали — чи сумних, чи веселих. Веселих не дуже було, але сумних пісень співали. А йшла зміна конвою, а вони були люті дуже: їх так направляли чи їх так кормили. Той начальник конвою кричить: «Замолчать!». А наші сидять, бо вони порядку не нарушають, та й співають далі. Ну то він автомат на плече — як чергу дав! Там одного волиняку убив тогди на місці, а деякі поранені".
Збереження своєї віри теж ставало способом зберегти себе: навіть у надважких тюремних умовах українці намагалися святкувати Великдень та Різдво, а ув'язнені священники проводили таємні відправи та сповідали людей. Якщо ж священнослужителів не було, їхні ролі виконували ті віряни, які знали напам'ять псалми та Святе Письмо. Оксана Кісь розповідає про те, як це відбувалося у жіночих колоніях:
"Для більшості жінок із Західної України щонедільна служба Божа була невід'ємною частиною їхнього життя. І потреба в ній спонукала їх влаштовувати імпровізовані богослужіння у жіночих таборах, де не було священиків, де було заборонено будь-які відправи. Вони служили літургії, відновлювали службу Божу по пам`яті, самі виконували ролі священика, дяка, хору... Таємно, бо за це карали. Спіймані на гарячому, вони могли опинитися в карцері, бараках посиленого режиму, а це майже вирок.
Часом роль священика виконувала монахиня, в інших спогадах — донька священика, ще в інших — дівчина, яка була лідером підпілля і відчувала моральний обов'язок підтримати своїх подруг". Оксана Кісь наголошує, що ці жінки, абсолютно безправні й на межі життя та смерті, виснажені, хворі й голодні, отримали унікальний досвід емансипації, випробували себе в тій сфері, у якій в нормальних умовах не мали б нагоди. "Ні тоді, ні тепер, ані в Греко-католицькій церкві, ані в Православній у звичайних обставинах вони не мали шансів на це. Лише там", — говорить дослідниця.
Також однією з розрад для українців у таборах було вишивання, розповідає для Суспільне Культура Катя Лісова — художниця, мистецтвознавиця, співкураторка виставки "Матерія Matters. Український арттекстиль".
Катя Лісова, художниця, мистецтвознавиця, співкураторка виставки «Матерія Matters. Український арттекстиль»
"Буденна жіноча праця набувала нових сенсів і ставала своєрідним маркером українськості, й водночас мала ознаки арттерапії, що допомагала вижити у нелюдських умовах.
Правозахисник і член-засновник Української гельсінської групи, колишній політв'язень Мирослав Маринович зазначав, що «ув'язнені українські жінки на концтабірних робах вишивали невеликі орнаменти, тим самим протестуючи проти денаціоналізації і водночас маркуючи себе як людей, причетних до великого українського народу. І ніякі заборони і карцери не могли їм в цьому завадити»".
Катя Лісова розповідає, що за браком матеріалів ув'язнені вдавалися до винахідливості: нитки добували, розсотуючи матерію, голки майстрували з риб'ячих кісток, сірників, шпильок. Часом вишивання ставало додатковим ресурсом для виживання: вправні майстри виконували замовлення для дружин офіцерів, отримуючи за це харчі. А для декого вишита річ була єдиною можливістю передати послання на волю або залишити по собі згадку.
Приклади речей, створених на засланні
Творчість репресованих українців представлена окремою залою на виставці "Матерія Matters. Український арттекстиль" в "Українському домі". У цій залі куратори виставки розповідають про вишивки й експонують особисті речі, створені дисидентами та політв'язнями на засланні.
Серед них рушник та сорочка Федора Мережка, розповідає Катя Лісова. "Ці предмети, звинувачений у шпигунстві і заарештований 29 листопада 1937 року військовий передав дружині на прання у січні 1938 року. На них Єлизавета Мережко знайшла ледь помітні вишиті послання: «Буду жити для Лізи та дітей!» і «Буду жити для родини, ще побачимося!», окрім того, в сорочці був захований лист до родини, датований 18 січня 1938 року. Наступного дня було видано постанову про розстріл ув'язненого, який виконали 2 лютого цього ж року. 6 січня 1959-го Федора Мережка реабілітували посмертно".
Також на виставці представлено вишиті речі діячки ОУН та УПА Ольги Мацелюх (1930–2021), яка була ув'язнена й засуджена на 25 років таборів суворого режиму за антирадянську агітацію та пропаганду. "Звільнена достроково 1956 року, у 1963 році взяла шлюб з відомим дисидентом Михайлом Горинем. На квартирі Горинів збиралися однодумці-шістдесятники: Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Зеновій Красівський. Родина повсякчас зазнавала переслідувань, за Ольгою і Михайлом стежило КДБ", —розповідає кураторка виставки.
На виставці вперше експонують текстильні книжкові закладинки, вишиті київською шістдесятницею Надією Світличною (1936–2006). "У 1972 році Світличну було ув'язнено в ході відомої операції КДБ «Блок», а 1973-го засуджено на 4 роки таборів суворого режиму за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбувала в селищі Барашево Теньгушевського району, Мордовія. Там правозахисниця вишивала сувеніри своїм близьким, серед них була художниця Людмила Семикіна, яка зберігала ці предмети".
Також на виставці представлені вишиті рушники зв'язкової УПА Франки Гуменюк (1917– ?), виконані нею на 8-річному засланні на Уралі. Доповнюють експозицію килим "Пелікан" Олени Володимирової, створений у 1989 році, та асамбляжі Олени Ковач із проєкту "Минулі", над яким авторка працює 2014 року і який порушує теми народної пам’яті та колективної травми, розповідає Катя Лісова.
Як ув'язненим вдалося зберегти ці зразки
Катя Лісова, художниця, мистецтвознавиця, співкураторка виставки «Матерія Matters. Український арттекстиль»Найчастіше ув'язнені передавали рукотворні сувеніри як своєрідні символи спільної долі своїм посестрам та побратимам по ув'язненню на знак довіри та дружби, пояснює кураторка.
"Вишивали також для своїх дітей, народжених у неволі. Разом з листами відправляли маленькі вишиті пам'ятки своїм родичам та близьким друзям. Чимало таких рукотворних предметів зберігається в музейних колекціях, найчастіше їх передають родичі чи друзі колишніх політв'язнів.
Серед інституцій, що зберігають, зокрема, табірні вишивки: Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів, Львівський історичний музей, Музей шістдесятництва. На нашій виставці представлено предмети з Національного музею історії України та зібрання родини Людмили Семикіної".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
