7 серпня має відбутися друге засідання комісії щодо конкурсу до Ради з держпідтримки кінематографії.
Конфлікт щодо Держкіно та Ради підтримки з державної підтримки кінематографії (РДКП) триває вже протягом деякого часу. Ще у березні 2023 року термін дії повноважень членів ради збіг, та тоді Кабмін на клопотання Держкіно продовжив її діяльність до кінця воєнного стану.
Спілка кінематографістів подала до суду і зрештою, аж у червні 2024 року, виграла усі суди. Тому Держкіно таки було змушене почати підготовку до проведення нового конкурсу. Наприкінці червні кіноспільнота оприлюднила відкритий лист, де вимагала провести чесний і відкритий конкурс та вчергове закликала керівництво Держкіно піти у відставку. Але 10 липня на сайті Держкіно з'явився перелік новообраних членів комісії за підписом т. в. о. голови Юлії Шевчук.
У зв'язку з цим 24 липня кіноспільнота, за ініціативи аналітичного центру "Інститут законодавчих ідей" та ГО "Об'єднання кінодокументалістів Вавилон 13", оприлюднила відкритий лист до Кабміну і НАЗК з проханням перевірити, чи був прозорим відбір конкурсної комісії.
Яким має бути Держкіно в Україні та чи можливі зміни? Про це Вадим Карп'як у етері на Радіо Культура поговорив із кінорежисеркою, радницею тимчасового виконувача обов’язків міністра культури та інформаційної політики Ларисою Покальчук, продюсером і дистриб'ютором Денисом Івановим та продюсером Іллею Гладштейном.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Навіщо нам Держкіно як інституція?
Лариса Покальчук:
Мушу сказати, що таким, яким нині є Держкіно, воно нам не потрібне. Розшифрую, що це означає, тому що у самій абревіатурі зашифрована Державна агенція з підтримки кінематографії. Ця інституція, яка існує зараз у складі Кабінету Міністрів, не займається державною підтримкою кінематографії. Вони займаються державною підтримкою серіалів. Тому варто було б їх перейменувати, назвати Державна агенція з підтримки серіалів або навіть ширше – аудіовізуального продукту.
Вибачте, а серіали — це не кіно?
Лариса Покальчук:
Звісно, ні. Це абсолютно різні речі. Але закінчу свою думку про Держкіно. Про те, що сьогодні у складі Кабінету Міністрів, окрім міністрів і міністерств, є якесь дивне створіння, яке називається Держкіно. Чому дивне? Бо з одного боку, це не міністерство, а агенція. А з іншого боку, за фактом існування цієї інституції в Кабміні — це фактично міністерство. І голова Держкіно за функціоналом є міністром. І цей міністр, як політична посада, мав би займатися розробленням політик. Але цього не відбувається.
Відбувається якась дуже незрозуміла, так і збоку це виглядає, втаємничена, непрозора… — я підбираю слова, які характеризують цю інстанцію, щоб не висловлюватися різко. Це не інституція. Це інстанція, яка називає себе Держкіно. Тобто це інстанція, яка не має ніякого стосунку ані до кінематографу, і я сподіваюсь, ані до держави.
Яка ваша позиція, пане Денисе?
Денис Іванов:
Я хотів сказати, що насправді Держкіно — це прообраз такого європейського кінофонду. Тобто, на відміну від Голлівуду і Боллівуду, Україна й більшість європейських країн не можуть окупити стрічки, які створюють на внутрішньому ринку. І вже давно, принаймні останні 50–60 років, в європейських країнах, в країнах Північної Америки, таких як Канада і навіть у Штатах, різні інституції підтримують кінематограф, який не може окупити себе з ринку, підтримують таким же способом, як підтримують театри, опери, цирки. Якщо б не існувало таких фондів — то не було б і кіно.
Кіно – це дорого, навіть коли ми говоримо про маленький фільм. Пів мільйона доларів — це фільм, на якому люди отримують дуже маленькі зарплати і не можуть собі майже нічого дозволити. А малобюджетне кіно за європейськими мірками – це один мільйон євро. Якщо ми говоримо про Штати, то там є 30–40 тисяч кінотеатрів і весь світ, в якому Голлівуд домінує. Або Боллівуд: Індія — велика держава, там проживає майже мільярд людей і кінематограф там є прибутковою справою.
Якщо ми говоримо про Україну, де є 150 кінотеатрів, є телеканали, в яких майже зник рекламний ринок, і є VoD-платформи, то ми говоримо про те, що у нас не буде кіно, якщо не буде підтримки. А що таке "не буде кіно", ми дуже добре пам'ятаємо з 2014 року, коли наші російські "колеги", з якими ми багато спілкувалися до початку війни, казали: "А що у вас за країна така? Нічого немає. Літератури немає, кіно немає. Назвіть мені хоч одного вашого режисера". І насправді нам у 2014 році було важко назвати режисера, який мав би якесь світове визнання.
На щастя, у нас за 10 років виросло просто покоління талантів, які були підтримані державою, Держкіно, і випустили свої фільми. Ви спитали, що таке Держкіно. Це, з одного боку, фонд фільмів, які мають оголошувати відкриті конкурси, куди мають приходити таланти, кінокомпанії і змагатися в чесних процедурах за фінансування. І потім ці стрічки будуть виходити в кінотеатрах, показуватися на фестивалях і на телебаченні. Але Держкіно також займається такими речами, як культурна спадщина, воно регулює кінопрокат і кіноринок, воно має займатися міжнародними відносинами. Тобто це мав бути не тільки фонд фільмів, які видає, а набагато ширше поняття.
На чий бік ви схиляєтеся, пане Ілле?
Ілля Гладштейн:
Знаєте, був такий анекдот: "І ти маєш рацію, і ти маєш рацію". Тобто тут я погоджуюся з обома спікерами. Але нам потрібна здорова, нормальна інституція, яка функціонує прозоро, дотримується цінностей, розробляє стратегію і потім її виконує. Це те, що нам точно потрібно.
Я абсолютно не погоджуюся з твердженням, що Голлівуд й інші моделі повністю комерційного кіно — це наш варіант. Як Денис каже, тут просто не зійдеться арифметика через брак інфраструктури, потрібної для дистрибуції фільмів. І навіть якщо Держкіно не можна видавати гроші, що, в принципі, зрозуміло, в теперішній час є більш пріоритетні завдання, передусім оборона і відбудова, — то навіть у такій ситуації Держкіно могло б функціонувати ефективно і монетизуючи свою мережу, яку воно мало би побудувати. Це міжнародні зв'язки. Є багато сторін, які хочуть і готові підтримати Україну, не підтримуючи армію.
Гуманітарна сфера – це той напрям, в якому Держкіно могло би бути реципієнтом міжнародної допомоги. І такі пропозиції були. Але, враховуючи повну дисфункціональність цього органу, на жаль чи на щастя, цей орган цих грошей не отримає. Нашим європейським друзям і партнерам довелося створити окремий Фонд із підтримки українського кіно, який адмініструється французьким кінофондом CNC. Він проводить незалежні від Держкіно конкурси, наймає експертів і зрозумілою, чесною процедурою розподіляє кошти.
Це французи зараз дають гроші на українське кіно?
Ілля Гладштейн:
Гроші дають, якщо не помиляюсь, 22 європейські кінофонди.
А який там бюджет? Адже держава цього року виділила 589 мільйонів, наскільки я пам'ятаю, які зависли.
Ілля Гладштейн:
Там було 1,5 млн євро, здається. Це дуже маленькі гроші. Їх розподіляли на підтримку розроблення та фіналізації фільмів. І наступним колом, можливо, буде нарешті підтримано виробництво.
А виробництво — це десь 45 млн гривень?
Денис Іванов:
Але вони насправді зробили більший вплив на українських кінематографістів, ніж Держкіно із сотнями мільйонів.
Кабінет Міністрів 5 липня звільнив очільницю Держкіно Марину Кудерчук. Зараз на її місці тимчасово виконувачка обов'язків Юлія Шевчук. Без пані Кудерчук ми не можемо її обговорювати. Загалом озвучені вами проблеми з Держкіно пов'язані з недосконалістю інституції чи з тим, хто очолює цю інституцію? Можливо, щось не так із самою архітектурою підтримки державою українського кіно?
Денис Іванов:
Насправді проблема в тому, що фактично державне фінансування було приватизовано. Проблема не тільки в очільниці Держкіно. Це вершина айсбергу. Там є ще такий цікавий орган, як Рада з державної підтримки кінематографії. Це десять людей, які ухвалюють рішення про фінансування, про вибір експертів і так далі.
Криза в українському кіно почалася до повномасштабного вторгнення. Вона була в тому, що ми побачили конфлікт інтересів. Ми побачили, що тут не проблема в конкретній персоналії. Не говорячи англійською, не маючи профільної освіти, досвіду в кінематографі, очолювати таку індустрію – це був дуже серйозний виклик, я думаю, і для неї. Але проблема в тому, що були просто атаковані прозорість і демократичні процедури. Фактично були люди, які ухвалювали рішення в державі, яке кіно фінансувати. Це люди, які представляли, зокрема, і кінокомпанії, яким видавалося фінансування. Тобто це абсолютний конфлікт інтересів. І, на жаль, через ці приватні інтереси і хакерське захоплення цієї інституції зараз дуже багато українських талантів залишилися без роботи. Це раз.
По-друге, нам за допомогою кіно дуже легко комунікувати зі світом. Тому що кіно — це така машина емпатії, яка надає можливість людям зрозуміти, з чого ми складаємося, хто ми такі. Зараз минуло три роки після того, як Держкіно було перезавантажено і ми бачимо переважно тільки документальні роботи на світових кінофестивалях або стрічки, які були профінансовані до того, як з'явилися пані Кудерчук і Рада з державної підтримки кінематографії.
Пані Ларисо, а ви як думаєте, в чому проблема?
Лариса Покальчук:
Причина — в українській владі.
Але не ця влада цю архітектуру підтримки державою українського кіно вибудовувала. Така архітектура вже була до приходу пані Кудерчук.
Лариса Покальчук:
Звісно. І її хакнули. Але ви знаєте, що не може бути ідеальної архітектури. Я кажу, що це українська влада атакувала, яка фактично з Державної агенції з підтримки кінематографу перетворила, хакнула і зробила Державну агенцію з підтримки серіалів та власних особистих проєктів.
Але люди дивляться серіали. Люди не читають зараз книжок, тому що їм серіали замінили товсті романи. Поясніть, будь ласка, чим вас так не влаштовують серіали?
Лариса Покальчук:
Серіали мають бути. Я двома руками за серіали. Єдиний момент: до цього не повинно мати стосунку Держкіно, ніякого. Усі автори — дуже талановиті, дуже яскраві, які роблять серіали, — мають іти в Міністерство економіки, як мінімум, чи у Фонд з підтримки бізнесу, я не знаю. Це бізнес. І треба речі називати своїми іменами. Якщо це бізнес, то, будь ласка, розвивайте його, вкладайте, шукайте інвесторів.
Причому тут держава? Держава у стані війни може підтримувати дуже невеличкий шмат мистецтва, яке називається кінематограф. От і все. Як тільки ми це розділимо й назвемо речі своїми іменами, і агенція дійсно перетвориться на Агенцію з підтримки кінематографу, мистецтва — не буде ніяких питань, всі будуть працювати у своїх напрямах і не буде ніяких скандалів. Розумієте, не треба імітувати і підміняти поняття.
Ілля Гладштейн:
Повертаючись до вашого питання, чи це персональна чи структурна проблема... Безумовно, структурна, тому що, наприклад, зараз, 1 серпня, відбувається безпосередній відбір нових членів Ради з підтримки кінематографії. За це вся ціннісна кіноспільнота боролася більше ніж рік. Тому що попередня рада просиділа на своїх місцях на рік довше, ніж потрібно.
Спілка кінематографістів подала до суду, дійшла до Верховного Суду і виграла цей суд про те, що попередня рада була незаконна. Вона незаконно продовжила свої повноваження. І ось, нарешті, такі омріяні наші вибори членів ради відбуваються. Але ми фактично не можемо ніяк впливати на те, хто і як обере цих людей. Тому що в законі чи якомусь підзаконному акті, я вже не пам'ятаю точно, написано, що людей, які обирають цих людей, призначає Держкіно. Там є якісь критерії. Але, наприклад, я подався у цю комісію з відбору і абсолютно легально я туди не потрапив. І я не можу навіть мати ніяких претензій, тому що інструкція прописана так, що люди, які сидять уже в цьому кабінеті, продовжують керувати процесом. Тому я вважаю, що це проблема архітектурна, але також і персональна. Тобто можна розрулити, якщо мати бажання і добру волю створити ситуацію, коли цей орган, який має виробляти політики, працюватиме на всю індустрію, але не лише на друзів. Але такої волі немає.
Звісно, було б краще, щоб у такій ситуації закон розв'язував цю проблему, щоб це не залишалось на відкуп людей, які ухвалюють рішення. Зараз ситуація, на жаль, програна вже на початку, під час написання цих нормативних документів.
Пане Денисе, ви готові свій рецепт запропонувати?
Денис Іванов:
Мені здається, що треба просто повернути здоровий глузд. Насправді це дуже важко, тому що ми зараз стикаємося з неймовірним викликом у безпеці. Ми зараз розмовляємо про Держкіно, але це не найбільша проблема в державі.
Найбільша наша проблема — це агресор, і ми маємо бути згуртовані в цій боротьбі. Кіно може бути дуже важливим інструментом, зокрема для цього. А що робити? Є класична система, коли ухвалюються такі рішення чи призначається рада або людина, яка буде керувати. Що робить ця людина? Вона збирає стейкхолдерів, тобто тих людей, які роблять серіали, арткіно, комерційне кіно, експертів — і консультується.
Це якщо є бажання. На вашу думку, в Держкіно воно зараз є?
Денис Іванов:
На жаль, зараз це дуже сильно радикалізовано. Тому мені здається, що те, що ми зараз із вами робимо, що про це говоримо — це вже великий шлях. Просто повідомити — це наш суспільний інтерес у тому, щоб в Україні було талановите кіно, щоб тут не розкрадалися гроші й щоб вони ефективно використовувалися, якщо це гроші платників податків. Навіть не українських, а європейських платників податків, які розподіляє зараз Держкіно на культуру.
Ми просто вимагаємо здорового глузду і виконання закону, не більше. І ми ніколи не відмовлялися від діалогу. Це був підхід наших опонентів: "Ви — окремо, а ви — окремо".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
