Коли б не була написана книжка, ми читаємо її з огляду на момент, у якому зараз перебуваємо. У 2020-му багато міркували про взаємодії індивіда і спільноти в ситуації реальної небезпеки життю; коли, щоб уціліли спільноти, має обмежити свої претензії кожен/кожна. От і журі найпрестижніших літературних премій цього року читало книжки зі своїх списків, здається, маючи на думці саме цю проблему. Десяток фіналістів по всьому світу, репрезентативний "книжковий зріз" 2020-го засвідчує: на часі література, яка рефлексує відповідальність спільноти перед людиною і людини – перед спільнотою, до якої вона належить.
Букерівська премія (найкращий роман англійською мовою)
Маріке Люкас Рейневелд, "Вечірній незатишок"
Джас десять років. Батьки, двоє сестер та двоє братів живуть на молочній фермі. Міцна реформатська родина. Нагло гине один із хлопців – на родину наче кари єгипетські падають, у зворотному порядку, починаючи зі смерті первістка. Мор – на худобу (триває 2001-й, коли в Європі ширився ящур). Брат Оббе влаштовує "криваві ріки", поки що його жертвами є тварини, поки що. Сестра Ханна планує втечу-вихід. У цій історії знайдеться місце й інцесту.
Родина не може зарадити горю, бо ніхто про втрату не говорить, зате мислять її як біблійних масштабів трагедію. Зрештою, так воно і є. Вони переживають горе, випробуючи на міцність кордони сім’ї (не витримають) і кордони власного тіла (ще менше шансів). Мати поступово відмовляється від певних продуктів, і список все більшає. Брат б’ється головою. Джас припинила митися і випорожнюватися. Якщо в цій книжці хтось когось торкається, то тільки для того, щоб завдати болю.
Назва роману – нібито фермерський термін: ввечері корови, готові до доїння, страждають від переповненого вимені й просять про допомогу. Жорсткий, аж чорний, роман Рейневелд шокує невинністю, з якою її прокляті діти благають про поміч, переповнені незатишком цього світу.
Пулітцерівська премія (за визначні книжки про життя в США)
Колсон Вайтхед, "Нікелеві хлопці"
1960-і. Елвуд і Джек – вихованці колонії для малолітніх злочинців "Нікель". У Флориді була подібна школа Дозьє, не так давно стало відомо, що там десятиліттями катували й убивали вихованців. Цю історію взяв за основу автор.
Елвуда звинуватили в крадіжці авта, він їхав автостопом і підсів у крадене авто. Боязкий афроамериканець, вихований на расистському Півдні, він планує тихо відбути покарання і повернутися до навчання. Не складається: ідеалістичний послідовник Мартіна Лютера Кінга вимагає від катів справедливості. Елвуду загрожує смерть, вони із Джеком втікають із колонії.
Згодом нам показують ньюйоркця Елвуда в зрілих літах. Але – несподіванка! – Елвуда при спробі втечі було вбито. Це не фінал, тут усе тільки починається. Елвуд і Джек, ідеаліст і цинік, вони обоє міркують про безкарність. Як вірити в принади справедливості, коли на порядку денному один пункт – вижити? Сарай, де били і вбивали хлопчаків, білі юнаки звали "Фабрикою морозива", бо там їх "розмальовували" у фіолетово-рожеві кольори; чорні хлопці звали його "Білим Домом", без прикрас. Нікель – це прізвище людини, яка створила той виховний заклад. Нікель – це п’ять центів. Стільки і коштує людське життя.
Премія Оранж (найкращий роман англійською мовою, написаний жінкою)
Меґґі О’Фаррел, "Гамнет"
1596 рік. Одинадцятирічний Гамнет шукає грошей на лікаря, його сестра-близнючка згоряє в якійсь хворобі. Чума. Мама Аґнес працює на віддаленій пасіці. Тато подався до Лондона, хоче бути зіркою театру. Батько Гамнета зветься Вільямом Шекспіром (в романі його так не назвуть). Через чотири роки після цих подій Шекспір випустить на сцену п’єсу, ім’я героя буде разюче подібне до імені його сина (Гамлетів у п’єсі двоє, нагадаю).
Роман же написаний не про Шекспіра, не про його сина, а про Агнес – травницю, яка палко закохалася, вийшла заміж, намагалася прищепити безпутному чоловіку свою віру, здалася, пережила важкі пологи, пережила страшну втрату. І вона дивиться на афішу, де написане ім’я її сина, – і почувається так, нібито у неї викрали дитину.
Дуже симпатичний, суто Шекспірівський прийом: коли Вільям вперше бачить Агнес, він приймає її за хлопця, а потім їхні діти граються в переодягання так, що люди уже не розуміють, хто з них дівча, хто хлопчик. Не всі у своєму житті воліють виконувати ті ролі, яким їм прописав славетний Драматург. Це не біографія Шекспіра, це тонка і точна гра. Літературна гра про те, як обходити правила гри соціальної, – і кому це вдається, той стає… хто генієм, хто відьмою.
Анґелус (краща прозова книжка польською мовою)
Ґоран Войнович, "Югославія, моя батьківщина"
Владан народився від матері-словенки й батька-серба та зростав у Югославії: до війни в хорватській Пулі, під час війни у Белграді й Новому Саді, після війни – у Любляні. Мати говорить з ним словенською, він їй відповідає «сербохорватською», мовою, якою з ним говорив батько. Батько загинув на війні – так тоді сказали Владану – мати знову вийшла заміж.
На початку війни Владану було одинадцять, зараз йому двадцять сім. І він дізнається, що його батько не загинув, а переховується від Гаазького суду. Він – військовий злочинець, винний у винищенні мирних мешканців села Вішничі. Владан вирішує розшукати батька. Владан, від імені якого написаний роман, згадає, що його дитинство закінчилося в день, коли батько купив йому цяцьку-Хімена і пішов на війну, а мати ридала, блукаючи вулицями чужого міста і не бачила таких же сліз на обличчі сина.
Та ж фраза, що нині закінчилося його дитинство, вирине, коли дорослий Владан зустріне у Відні батька, що ховається від правосуддя, але прийняв рішення: з нього цього всього досить, він готовий бути покараним. Роман Войновича і написаний про те, як закінчується дитинство – у тридцять років, зі смертю батьків, із усвідомленням відносності зла й абсолютності злочину.
Премія Північного союзу (найкраща книжка, написана однією зі скандинавських мов)
Моніка Фагергольм, "Хто убив Бембі?"
Сім розповідей стосуються тієї ж події, не описують її, але розмірковують про її передумови й наслідки. Історія розпадається на уламки, щоби вона стала правдою, її треба чимсь склеїти, наче цеглини цементним розчином (переказую пасаж із книжки). У заможній спільноті сталося групове зґвалтування. Тривало вісім годин. Злочинців виправдали. Жертва (Саша її звати) померла від передозу.
Один із місцевих вирішив зняти про це кіно; кіно швидко перетворилося на соціальну антиутопію, але для перестраховки батько "головного" ґвалтівника купив кінокомпанію.
Найсильніше – про Густена, ґвалтівника, який сам прийшов до поліції. Їх було четверо, один із них був бойфрендом Саші. Нам же розказують про травмованого чоловіка: як він лікується в дурці, як намагається зав’язати еротичні стосунки. Розказують історію, етапи якої знаємо з інших романів про зґвалтування: пережити – простити – відпустити. Тільки це історія злочинця!
Фагергольм страшенно саркастична, вона пише безжалісну сатиру. Мати ґвалтівника там скаже: "Ми готові перегорнути цю сторінку. Буде час – ми перегорнемо кілька сторінок за нею – наче нічого не сталося". Та нема такого розчину, щоб склеїти докупи неперегорнуті сторінки. "Бембі" написаний про лють. І хтось має розлютитися!
Дублінська премія (найкраща проза англійською мовою)
Анна Бернс, "Мількман"
"Якщо їм це треба, ти це не зможеш зберегти". "Те, що ти не пропонуєш людям, люди візьмуть самі". Дві репліки героїні Бернс стосуються начебто її стосунків із чоловіками, лише їх. А у неї таки проблеми. Третя сестра (інакше її тут не звуть) має бойфренда, що не хоче визнавати їхні стосунки як офіційні, її нав’язливо переслідує дрібний посіпака місцевих бойовиків, і – зовсім туго – на неї поклав око шанований місцевий авторитет на прізвисько, а, як виявляється, і на прізвище Мількман, Молочар себто.
Їй 18, йому 41. Мількман наче не робить нічого аж такого: гуляє під її домом, ініціює випадкові зустрічі, пропонує підвезти. Йому і не треба нічого такого робити: спільнота уже вирішила, що третя сестра є коханкою великого чоловіка, і тихо будь, мала! Їй можна тільки нам багато років потому розказати, як це – бути жертвою зґвалтування тоді, коли ґвалтівник до тебе і не торкнувся. А проблеми тут таки у всіх.
Тривають Проблемні часи, період політичного насилля в Ірландії, от-от мають підписати угоду 1985-го, яка утвердить Північну Ірландію як частину Великої Британії, вибухають авта, гинуть молоді люди, шановані бойовики беруть те, що вони вважають за потрібне взяти. Ті дві репліки сестри – не тільки про стосунки із чоловіками. І "Мількман" – не лише про жорсткий сталкінґ.
Премія Небьюла (найкращі НФ чи фентезі, видані в США)
Сара Пінскер, "Пісня нового дня"
Збільшується кількість терактів, неможливо стримати пандемію. Уряди вирішують заборонити всі масові заходи, починаючи з концертів, а закінчуючи будь-яким соціальним контактом (інтернет і дрони в поміч). Люсі ця новина настигає на вершині світу: щойно її нова пісня стала мегахітом, вона не уявляє, як тепер жити без визнання.
За мить до її виходу на сцену перед мільйонним стадіоном відбувається вибух. Вона входить в історію як остання музикантка, що виступала наживо. Окрім музики, у Люсі нічого немає: вона уникає своєї ортодоксальної єврейської родини, ті не приймуть доньку-лесбійку, припускає.
А на іншому боці країни (і через багато років) Розмарі щойно для себе відкрила силу музики й не уявляє, як би це почути наживо. Розмарі молодша, вона народилася вже у світі, де панує тоталвірт. Хороша дівчинка з ферми, міцна родина, стабільна робота у сфері продажу. Але вона хоче реальної музики!
Тю, – скажете ви, – маску на підборіддя і нумо ладнати підпільні концерти. Так воно все і буде. Книжка про обмеження, які на нас накладають, піклуючись про нашу безпеку. І як ми поступово втрачаємо здатність розрізняти піклування і контроль. Пінсер не могла знайти кращого часу, щоб оприлюднити свою антиутопію.
Німецька книжкова премія (найкращий роман німецькою мовою)
Анне Вебер, "Анетте, епос про героїню"
Роман про Анн Бомануар. Вона була в русі опору під час Другої світової, врятувала єврейську родину, "Праведниця народів світу"; під час війни з Алжиром віддана комуністка повертається до підпілля – стає агенткою фронту звільнення Алжиру, її викривають і арештовують, Анетте, в цей час вагітна, втікає з-під арешту.
Від біографій годі шукати правди, можна хіба отримати одну з версій подій. На цьому наполягає Вебер. Авторка робить свою героїню співрозмовницею (вони дійсно співпрацювали) і пише книжку з її голосу. Вебер фіксує чиюсь версію подій і надає їй епічності. Довго училися перетворювати Історію на історії, подію – на свідчення; Вебер рушила у зворотному напрямку, вона робить біографію самою Історією.
І так, це довгий роман у віршах, буквально епос. Кілька разів в романі відгукнеться Одіссеєве "звусь я Ніхто", з цього великого авантюриста Вебер і ліпить свою епічну героїню. Історія Анетте – серія дієвих порушень норм і законів, а в результаті – врятовані життя. Тому на певному етапі роману цитата з "Одіссеї" зміниться: "Звуся я Хтось". Світ має бути справедливим! Так говорить Анетте, дивлячись, як руйнуються політичні проєкти, з якими вона пов’язувала своє життя. Треба було б рвонути ще й на Кубу, – резонує іронічна Вебер, але таки пише для героїні епос про справедливий світ.
Премія міста літератури Юнеско (краща книжка українською мовою)
Оксана Луцищина, "Іван і Феба"
Ужгород 1990-х. Феба – поетка, яку убиває життя в замороженому провінційному містечку, а тут і вірші писати не вільно, і дитина знайшлася, і післяпологова депресія, і родинне насилля, і чоловікові зради. Іван – нині сисадмін, а в минулому – професійний революціонер, "чоловік травмований" як він є.
Іван брав участь у подіях Революції на граніті. Це його звитяга і його гріх: разом із відчуттям причетності до великої справи, разом із миттю розділеної довіри прийшло усвідомлення: нічого більшого він у цьому житті не зробить, та й той шанс сплюндрував, згодившись зрадити побратимів. За це розплачується Феба, яка була занадто юною, щоб долучитися до Революції, але нині достатньо доросла, щоби підтирати шмарклі жертвам інфляції маскулінності.
Сюжети Івана і Феби в романі – наче паралельні світи, це «і» з назви їх не поєднує, а протиставляє. Ключова фраза Іванового сюжету – "тримати периметр". Периметр на Майдані позначала мотузка, за неї не заходили ані міліціянти, ані роззяви. Тримати периметр, коли загрози з того боку немає, здається, немає і сенсу. Безсенсовість будь-якої дії, яка не наражається на спротив, – про це зокрема роман і написаний. Нас визначає ступінь нашої опірності.
Премія Ґ'юго (найкраща книжка в жанрі фантастики англійською мовою)
Аркаді Марті, "Пам'ять, наречена Імперією"
На нову амбасадорку космічної станції Лсел Махіт Дзмаре очікує гарячий (аж до опіку) прийом в імперії Тейшкалаан. (До авторки у читачів буде одне питання: як правильно ці назви-імена читати?!)
Імперія – міжзірковий колонізатор, місто розміром із планету. Лсел – нечисельне поселення, яке зберігає свою незалежність, бо має потужне технічне ноу-хау: в мозок підселяють чипи, на яких записане імаго тих зі спільноти, хто помер. Попередник Махіт зник, либонь, убили. Їй треба буде розкрити цю загадку.
Жінка з аскетичного Лселу палко закохується в культуру Імперії. Лсел – "інженерний", в ньому важать технології і візуальні образи. А Імперія шанує пишну поезію. Поезія є тут способом передавати інформацію і створювати колективну пам’ять. Навіть шпигунські коди тут – поетичні, а на поетичних конкурсах розробляють воєнні стратегії. Назріває базовий конфлікт культур.
І розгоряється політичний конфлікт. В імперії загострюється проблема із передачею трону, от-от буде громадянська війна, готується анексія Лселу. І як то воно, обожнювати чужу культуру, яка готова знищити твою власну, га? Космічна опера Марті – про те, як зростити поезію і технології, і не забути при цьому, що з імперіями краще не ручкатися: руку відірвуть.
Читайте також
У що повірив Малдер? Розповідаємо про дві круті книжки Девіда Духовни
Стівен Гокінґ як майстер Йода. Огляд серії книжок про хлопчика Джорджа у космосі
Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати
