Квір-фільми та війна: як повномасштабне вторгнення змінило репрезентацію спільноти ЛҐБТКІА+ в кіно

Квір-фільми та війна: як повномасштабне вторгнення змінило репрезентацію спільноти ЛҐБТКІА+ в кіно

ЛҐБТКІА+ в кіно
Досвід ЛҐБТКІА+ у кіно. Суспільне Культура/Ніка Назарєнко

До Місяця гордості онлайн-кінотеатр "Такфлікс" випустив добірку українських короткометражних квір-фільмів "Вірність квірності".

Серед фільмів добірки: культовий "У мене є друг" 2009 року, перформативна стрічка про треш-дизайнера Михайла Коптєва в стилі картин Караваджо, розмова двох жінок про свободу приватного життя у "Котиках". І, звісно ж, фільми, які осмислюють повномасштабну війну.

Олександра Калініченко, кінознавиця та членкиня Спілки кінокритиків України, дивиться детальніше, як саме російська агресія вплинула на розвиток та тематику квір-кіно.

Репрезентація в українському кіно

Квір-фільми існують стільки ж, скільки є кінематограф. Чи не першою репрезентацією спільноти ЛҐБТКІА+ вважають "Експериментальний звуковий фільм Діксона" 1894 року – спроба створити звуковий фільм, а також зображення одностатевої пари на екрані: двоє чоловіків танцюють під баркаролу з опери "Корневільські дзвони" (хоча історики не певні, що режисер Вільям Діксон мав на увазі романтичні почуття).

Довгий час у культурі квір-репрезентації існували на других планах, або в авангардному та незалежному кіно. В 1990-ті роки кінокритикиня Б. Рубай Річ виокремила термін New Queer Cinema (нове квір-кіно). Це поняття описувало низку незалежних фільмів тих років, в яких були представлені позитивні образи спільноти ЛҐБТКІА+.

Здається, на сьогодні ситуація з репрезентацією як ніколи гарна: персонажі ЛҐБТКІА+ є в багатьох серіалах у головних та другорядних ролях ("Коли завмирає серце", "Наш прапор означає смерть", "Останні з нас"), у авторських фільмах ("Усі ми незнайомці", "Портрет дівчини у вогні", "Фаворитка") та у великих студійних проєктах ("Вічні"). Список можна ще продовжувати й продовжувати.

Американська організація GLAAD (найбільша у світі організація із захисту спільноти ЛҐБТКІА+ у засобах масової інформації) щороку проводить дослідження, щоб відстежувати зміну динаміки репрезентації. І в останні роки результати вражають: з 350 фільмів, випущених у 2022 році, у 100 фільмах (28,5 %) був присутній персонаж із ЛҐБТКІА+, що є найвищим показником, зафіксованим за весь час проведення дослідження.

Для українського кіно схожих досліджень не проведено, але, на жаль, і неозброєним оком видно, що в найгучніших проєктах немає таких персонажів або їхній екранний час мінімальний.

Українське квір-кіно все ще переважно існує в царині короткометражного, незалежного продукту. Однак існують і позитивні зрушення: у 2023-му в Україні з’явився кінофестиваль ЛҐБТКІА+ Sunny Bunny, який виріс із програми "Сонячний зайчик" фестивалю "Молодість".

Богдан Жук, співзасновник та програмний директор фестивалю Sunny Bunny, розповідає: "Щороку я бачу, як зростає кількість коротких метрів, але в нас все ще не вистачає повнометражних квір-фільмів. Однак це глобальніше питання системи дистрибуції. Мені здається, що зросли прояви спільноти ЛҐБТКІА+ в українському короткому кіно також через повномасштабне вторгнення. Адже змінилося ставлення до життя, до того, що завтра може просто не відбутися. Зокрема, квірні творці та творчині теж відчувають це і розуміють, що зараз потрібно говорити відкрито, бо, можливо, цієї нагоди більше не буде".

Також Богдан Жук зазначає, що наразі квір-кіно України все ще зосереджено на аспектах видимості та правозахисту.

Окупація: фільм-спогад "Сімеїз" Антона Шебетка

Квір-фільми та війна: як повномасштабне вторгнення змінило репрезентацію ЛҐБТКІА+ спільноти в кіно
Із фільму "Сімеїз" від Антона Шебетка. надано Takflix

У 2014 році Росія окупувала Крим, а разом з ним і частину нашої культури. Наразі в мистецтві є багато рефлексій про Крим та своєрідна деколонізація спогадів.

Фільм "Сімеїз" — один з таких способів осмислити український кримський півострів через оптику квір-культури. Перед глядачами розгортається слайд-шоу з вицвілих, акварельних фотографій курорту Сімеїз під розповідь легендарної фігури в українській квір-спільноті — Жанни Сімеїз, яка доклала багато зусиль, щоб перетворити Сімеїз на той квір-курорт, яким його запам'ятали. Інколи такі фотографічні спогади можуть розповісти набагато більше за будь-який ігровий формат, і поступово ми дізнаємося про історію курорту: від перших нудистських пляжів до запальних вечірок, від першого гей-бару до окупації та гомофобних законів РФ.

Режисер фільму, художник, фотограф, куратор і дослідник квір-історії Антон Шебетко каже: "Ми постійно забуваємо свою історію. Особливо в ситуації, коли з правами людей з ЛҐБТКІА+ досі є дуже великі проблеми в Україні. Хоча в мистецьких практиках, а також в кіно все стає трохи краще, досі є проблема з академічним вивченням історії (з квір-оптикою). Ми можемо знімати про нагальні проблеми, тут і зараз, але не завжди заглиблюємось в те, що було раніше і як ми прийшли в цю точку зараз".

Спільноти ЛҐБТКІА+ та ЗСУ: історія Антоніни Романової у фільмі QIRIM Катерини Храмцової

Квір-фільми та війна: як повномасштабне вторгнення змінило репрезентацію ЛҐБТКІА+ спільноти в кіно
Кадр з фільму QIRIM. Takflix

Сказати, скільки точно представників спільноти ЛҐБТКІА+ захищає Україну в лавах ЗСУ, точно неможливо, адже більшість із них можуть бути закритими через дискримінацію. Громадська організація "Українські ЛГБТ+ військові за рівні права" зазначає, що представниками спільноти може бути від 2 до 7 відсотків українських військових.

Короткий метр QIRIM розповідає про небінарну військову Антоніну Романову (займенники вона / її) – від окупації Криму та акцій спротиву до вступу до лав ЗСУ. У фільмі Катерини Храмцової органічно переплітаються мистецькі практики та воєнні будні, ніби ще раз наголошуючи: мистецтво ніколи не поза політикою.

Режисерка познайомилась з Антоніною 2018 року на театральному фестивалі "Я і Села Брук".

"На той момент через вкорінення колонізаційного погляду на сучасну сцену українського та харківського театрального репертуару я шукала для себе альтернативи — і знайшла. Це була представниця сучасного концептуального мистецтва та сучасного театру взагалі — Антоніна Романова".

Всі ці роки Катерина та Антоніна підтримували контакт і з початком вторгнення режисерка вирішила закарбувати її історію в фільмі.

"Я вирішила створити фільм про неї, бо вона потребує моєї допомоги. Вона не має таких самих прав, як я. Хоча саме вона зробила і робить більше для України та українського мистецтва ніж я", — зазначає режисерка.

Кіно та політика: "Це побачення" режисерки Надії Парфан

Квір-фільми та війна: як повномасштабне вторгнення змінило репрезентацію ЛҐБТКІА+ спільноти в кіно
Кадр із фільму "Це побачення". berlinale.de

На світанку авто мчить Києвом майже зі швидкістю вітру: оминає військові їжаки, російську техніку на Михайлівській площі, карету швидкої допомоги. І все — щоб дві закохані могли якнайскоріше побачитись.

"Це побачення" у 2023-му отримало відзнаку на "Берлінале" і в тому ж році вийшло на платформі "Такфлікс" із гаслом "Тисну за партнерства" на підтримку законопроєкту 9103 — про інститут реєстрованих партнерств.

"Я виношувала ідею цього фільму з 2018 року. Мій чоловік купив собі мотоцикл, і ми багато каталися Києвом. З пасажирського сидіння мотоцикла я побачила і прожила місто абсолютно по-новому. Це було магнетичне відчуття, яке нагадало мені про фільм Лелуша. Весь цей час я думала, як могла б виглядати лелюшівська історія в сучасному Києві. Було багато думок: наприклад, жінка-водійка мчить на побачення до свого хлопця. Але все це якось «не складалося». Можливо тому, що в умовах нормального життя таке перевищення швидкості — невмотивоване".

Режисерка говорить, що ідея оформилась із повномасштабною війною, коли її подруга поїхала захищати Україну на Південний напрямок, а дівчина військової лишилася в Києві — абсолютно не розуміючи, чи зможе побачити свою кохану найближчим часом і коли це буде можливо.

Наразі військовим ЛҐБТКІА+ дуже важко добиватися базових прав, як-от отримати право на майно, соціальні гарантії та права партнера чи партнерки у разі смерті або зникнення безвісти іншого з реєстрованих партнерів. Адже для армії та офіційних інституцій їхні стосунки та партнери й партнерки — не існують.

"Україна зараз бореться за свою незалежність і за право бути сучасною демократичною країною. Повага до честі й гідності будь-якої людини відрізняє нас від ворога. Кіно не може бути поза політикою і суспільним процесом. Як і будь-яке мистецтво, кіно має працювати над створенням комплексної картини реальності, виховувати емпатію і критичне мислення", – підсумовує Надія Парфан.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок