Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості — письменник та волонтер Андрій Любка

Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості — письменник та волонтер Андрій Любка

Письменник Андрій Любка, Тепле місто, Івано-Франківськ
Андрій Любка під час події в межах програми з промоції читання "Текстура", платформи "Тепле місто". Тепле місто/Антон Сорочак

Івано-франківська програма з промоції читання "Текстура", яку реалізує платформа "Тепле місто", відновила "Лекторій" — цикл подій із письменниками, культурними діячами та публічними інтелектуалами.

Відкрила серію подій публічна розмова з волонтером та письменником Андрієм Любкою.

З початку повномасштабної війни Любка передав для ЗСУ вже 270 автівок, а цього року вийшла друком його нова книга — "Війна з тильного боку".

Про війну крізь письменницьку оптику, поїздки на фронт та нове сьогодення для України — зібрали для вас найважливіші думки цієї розмови.

Модераторкою події стала керівниця комунікаційного відділу "Теплого міста" Тереза Лащук. Конспект лекції для Суспільне Культура записала Тетяна Копча.

Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості, — розмова з письменником Андрієм Любкою
Андрій Любка під час події в межах програми з промоції читання "Текстура", платформи "Тепле місто". Тепле місто/Антон Сорочак

Про шлях від письменництва до волонтерства

Я не хотів бути волонтером, чесно кажучи. Це трапилося випадково, я хотів зробити добру справу. Перед Великоднем у квітні 2022 року ми вирішили нашим друзям — цивільним людям, які опинилися в нашій Закарпатській теробороні й вже в березні поїхали на Донбас, — зробити подарунок і купити домашню ковбасу на їхній батальйон. Хотілося, щоб вони провели Великдень, як вдома, в Ужгороді.

На це мій друг сказав: "Ви дуже шляхетні люди, проте ми сидимо просто в землі, далеко від цивілізації й тут не їздять кур'єри. Наш підрозділ був сформований 25 лютого з добровольців. У нас немає матеріально-технічної бази, ми приїхали на Донбас на жовтому шкільному автобусі, який по дорозі в Дніпропетровській області зламався. За мінусової температури ми ночували в цьому автобусі. А від штабу отримали розпорядження висуватися на лінію фронту між Слов'янськом та Ізюмом".

Тоді вони просто скинулися й поїхали до позицій на таксі.

Друг сказав, що їм дуже треба якийсь транспортний засіб, який зможе їздити по бездоріжжю, щоб доставляти необхідне до окопів. Мені було незручно, що я настільки відірваний від реальності щодо потреб військових. Тоді ми почали думати, як знайти та доправити їм цю машину. Я написав оголошення на фейсбуці, мовляв, купуємо для підрозділу, в якому служить мій друг. Так ми зібрали гроші вже на дві машини.

Я опублікував світлини військових із цим авто на Донбасі. Тоді мені почали писати жінки, чиї чоловіки, сини й доньки пішли воювати, з проханнями допомогти, бо в мене є аудиторія. І ти не можеш їм відмовити. Так я і став волонтером. Ми працюємо 24/7, постійно щось вирішуємо. От зараз у нас є дев'ять автомобілів, які перебувають в обслуговуванні й ремонті. Щось їде з Англії, підрозділи готують документи. Тобто це така стала, вже системна робота.

Хоча мені завжди здавалося, що волонтер — це поет: в тебе є натхнення і ти в суботу ввечері або в четвер зранку встав і написав вірш, зробив добру справу. До тебе хтось звернувся, тебе його історія, його потреба справді торкнула і ти думаєш: "Я все зроблю, але до неділі я закрию цей запит". І потім ти живеш своїм звичним життям. У мене так не вийшло і тому я не можу сказати, що ця роль — те, що приносить мені велике задоволення. Але мені приємно відчувати себе корисним. Це найважливіше зараз.

Станом на сьогодні вдалося купити 280 автомобілів, з яких 270 вже доставлені на фронт. Але купити й передати — це різне. У цьому й полягає відповідальність, оскільки кожне авто потрібно перевірити на справність і полагодити, якщо в цьому є потреба. Наприклад, якщо у машини задні дверцята не відчиняються, це означає, що якщо над вами завис дрон і по вас зараз вдарять, то людина позаду не зможе вийти — вона загине. Тобто 90 % роботи — не допустити таких хиб в автомобілі, які можуть виявити вже десь на лінії зіткнення.

Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості, — розмова з письменником Андрієм Любкою
Андрій Любка. Фото: Andriy Lyubka / Facebook

Зараз значна кількість процесів автоматизовані. У нас сформована команда з 30 людей, з яких п'ятеро виконують системні функції, зокрема роботу з документами, пошук автомобілів за кордоном, фарбування та ремонт транспорту. Це вже мої друзі, люди з інших сфер, з якими ми познайомилися. Така організація процесів зайняла в мене рік. Переважно я комунікую з тими, хто возить машини, та з військовими, яким ми їх передаємо. Крім узгоджень, моя роль полягає у блогерстві, де я оголошую збори чи звітую про виконану роботу.

Я думаю, що кожен вже звикся зі своєю роллю, кожен звикся з цією хворою, абсолютно химерною, ненормальною ситуацією і вважає її новою нормальністю. Тому і мій день відбувається більш-менш планомірно.

Про творчість як порятунок від емоційної прірви

2022 рік був роком великого потрясіння. Мені здавалося, що в цей момент важливіше не писати тексти, а робити щось конкретне. І якраз волонтерство дало мені сатисфакцію роботи з чимось таким, що приносить практичну користь.

У серпні 2022 року я поставив собі ціль до Нового року закупити 100 автівок (на той момент у нас їх було 58). Це було дуже складно, але вже у грудні я купив сотий автомобіль. Досяг цієї цілі й було таке відчуття: "Вау! Ми це зробили!".

Я наївно думав, що у 2023 році ситуація зміниться і забезпеченням Збройних сил буде займатися Міністерство оборони. А потреба письменника, який купує машини в Англії, їх йому перевозять словацькі роми, а він потім їх ремонтує і везе на Схід, відпаде. Та виявилося, що магічна цифра (чи 1 січня, чи 100 автомобілів) — вона не змінює реальність. І це мене загнало в страшну депресію.

Ви пам'ятаєте 2022 рік: підйом, який ми пережили з деокупацією Харківщини, звільненням Херсонщини та частини Миколаївщини. Після цього почалися бої за Бахмут у -20°, -24°. Обморожені кінцівки й смерть, яка скрізь. У мене почалася страшна глибока депресія, з якої я не знав, як вийти. Я не міг нею ділитися, бо мені здається неправильним ділитися чимось негативним. Я продовжував рухатися у цьому ритмі, але насправді те, що називається вигоранням, — я через це пройшов.

І тоді трапилася неймовірна річ. Війна відкрила для нас багато базових цінностей. Вона показала, чим є, наприклад, справжня дружба, на кого ти можеш покластися.

Війна відкрила нам нові соціальні ролі. Я пам'ятаю, як у перші дні повномасштабної війни я зустрічав поїзди з Харкова, які приїздили заповнені людьми й потім поверталися порожні. У них ми вантажили медикаменти на Харків.

Я говорив із провідниками й провідницями, для мене це був такий момент істини, бо я справді ними захоплювався. Тобто це люди, які могли вийти в Ужгороді, сказати: "Я більше не буду працювати провідником за 6200 грн, бо мене там можуть вбити, і мені ця робота не потрібна". Але провідники й провідниці продовжували працювати.

Уявіть собі напругу, стрес і страх пасажирів, агресію, яка сидить всередині. І провідник — це, умовно кажучи, єдиний представник влади, якого ти бачиш. "Чому немає води? Чому щось не так в туалеті?" — люди їх лаяли всіма можливими словами, але він все одно цих людей довозить, потім чистить цей вагон і їде назад у Харків, розуміючи, що зараз на вокзал може прилетіти — і він не повернеться. Це ж стосується, наприклад, електриків, людей буденної фізичної праці.

У нашому суспільстві поваги до таких людей не було. З війною вони знову набули значення, вагомої соціальної ролі.

Так само у лютому 2023 року для мене відкрилась ще одна важлива річ, про яку я забув: творчість має терапевтичний ефект. Я раптом відчув, що якщо я хочу себе відбудувати так, як це зробив Мюнхгаузен — просто взяти себе за чуприну і витягнути, то я маю писати. І поволі оце писання надало якогось сенсу та систематизувало мої погляди.

Я знав, що хочу написати про військового, який пішов добровольцем, про людину, яка вирішила допомагати іншим. Про якусь нетипову ситуацію, де українці, маленька громада, шкільний клас або ще хтось, проявили себе дуже-дуже круто. Я змінив оцю оптику з безпроглядного лютого, почав вишуковувати такі промінці і їх записувати.

Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості, — розмова з письменником Андрієм Любкою
Андрій Любка під час події в межах програми з промоції читання "Текстура", платформи "Тепле місто". Тепле місто/Антон Сорочак

Про книгу "Війна з тильного боку"

Спочатку не було задуму писати саме книжку, не було літературної амбіції написати, пояснити, чим є війна. Зібратися на довгу дистанцію я не мав можливості, але короткий текст раз на тиждень міг написати. Це додало системності. І я знов відчув себе не письменником, а автором, людиною, яка пише тексти передусім для себе. І цей момент, коли ти наодинці з текстом, коли ти його записуєш у блокнот чи у вордівський файл, — він цілющий. Так з'явилася ця книжка.

Просто зараз ми проживаємо велику трагедію, але життя весь час до нас підкочує якісь інші ситуації, інші відтінки, інші нюанси. І важливо не сприймати його лише виключно чорно-білим. Тому коли я писав цю книжку, то намагався ділитися не лише веселим чи оптимістичним, але і сумнішим, глибшим, мені хотілося створити оце відчуття 3D, щоб ми побачили цей час. Щоб якщо, наприклад, моя маленька донька, коли виросте, прочитає цю книжку, змогла уявити, в який час ми жили і як це виглядало насправді.

Про роль письменника в умовах сьогодення

Якщо хтось може писати, то писати дуже важливо. Якщо хтось може писати про війну, про людей, про цей час, писати нонфікшн, то це, можливо, подвійно важливо, щоб зафіксувати, щоб ми нічого не втратили.

Письменник — це одна з ролей. Безумовно, якщо хтось має потужний голос, мережу контактів і може працювати із закордонною аудиторією — це супер, але не всі це можуть. Тут кожен має знайти якусь оптимальну формулу своєї залученості.

Мені дуже подобається думка (польського поета та есеїста, — Прим. ред.) Кшиштофа Чижевського: "перемогти" українською — це геніальне слово. Це я його цитую вже, тому що перемогти означає могти щось. Кожен з нас щось може, а для того щоб ми перемогли, ми маємо зробити щось пере, взяти на себе ще якусь ношу, ще якусь відповідальність, зробити більше, ніж ми можемо просто так.

Кожен має себе в цьому загальному процесі віднайти, попри або обіч від своєї головної лінії, професії чи місця в суспільстві. Тобто письменник, крім писання, може займатися, наприклад, волонтерством. Так само це можуть робити інші люди.

Мені здається, що якраз через залученість великої кількості людей, великого відсотку суспільства, ми все ще тримаємося на плаву. Проблема наша полягає в тому, що це ті самі люди, а є значна частина суспільства, яка в психологічний спосіб намагається витіснити війну.

Нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості, — розмова з письменником Андрієм Любкою
Андрій Любка під час програми з промоції читання "Текстура", платформа "Тепле місто", Івано-Франківськ. Тепле місто/Антон Сорочак

Про головні внутрішні виклики для країни

Раніше я досить глибоко занурювався в історію воєн Югославії, багато переклав книжок. Зокрема, можу трохи розказати про облогу Сараєва, яка тривала чотири роки. Там так само люди перебували під постійними обстрілами.

Сараєво розміщується між горами, і з гір навколо місто обстрілювали снайпери. Тобто було справді небезпечно вийти на вулицю — люди просто перебігали. Дуже часто п'яні сербські солдати розважалися тим, що стріляли. Попри це, життя у Сараєві не зупинилося. Тут пили каву, яка стала однією з центральних валют обложеного міста. Більшою валютою були лише цигарки. Тому мені здається, якщо хтось п'є каву в тилових містах, то це насправді не погано, не є зрадою Батьківщини.

Донейти і ця волонтерська робота — вони дуже важливі, але вони не ключові. Це для нас дуже часто є таким, як кажуть поляки ospravedlnenie, ніби ми пояснюємо, перепрошуємо. Ми хочемо задонейтити, щоб нас менше мучила совість, що ми в тилу, ми не на війні, в нас не згорів будинок, в нас всі живі. Я часто це бачу, бо я стикаюся, наприклад, із ситуаціями, коли для людей важливішою є навіть не благодійність, а інформаційний відгук про це. Які налаштовані на те, щоб я написав про них пост, подякував публічно, приїхав особисто, ми сфоткалися. І це теж не є проблемою і не є погано.

Але вирішальною є залученість, вирішальною є оця можливість зв'язку, коли військовий тобі дзвонить, каже: "В нас є така потреба, найшвидше її вирішити можна через вас". Коли є до кого звернутися і ці люди не відмовляють, а намагаються допомогти.

Для нас як суспільства скласти цей пазл — це означає утримувати єдність.

І нашим найбільшим дефіцитом сьогодні є відчуття справедливості. На початку повномасштабної агресії кожен із нас намагався щось робити. Було відчуття, що ми можемо перевернути гори. І було очікування якихось хороших результатів. Ми як суспільство були єдиним механізмом.

Зараз цього відчуття немає, ми розділені на маленькі групи. Чимало людей, які потрапили на війну, особливо добровольці, які не мали військового бекграунду, кажуть: "Ми пішли здуру і зараз не можемо звідси вийти". Проблеми з мобілізацією, які переживає наша країна, проблеми з тим, що ми готуємося поповнити ряди бойових підрозділів, але не готові замінити людей, які там служать і які мали б вже повернутися додому — це основний виклик, який є зараз.

Гроші ми знайдемо, позичимо, обійдемося без них, щось вигадаємо. Але ми не можемо позичити справедливість, ми не можемо позичити відчуття дружини військового, яка не бачить свого чоловіка три роки. Або коли маленька дитина вже не впізнає батька. Влада шукає собі якісь сховки від цього, перекладає відповідальність, але суспільство також. Тобто суспільству комфортно жити в ситуації, коли у тебе не воює твій родич або дуже близький друг, якщо в тебе є підстави для відстрочки чи бронювання, ти почуваєшся, ніби в тебе нормальне життя. І це та найбільша біда, яка підриває нас зсередини.

На мою думку, рішення цього полягає у запровадженні якогось справедливішого підходу, в розумінні, що ми маємо бути готовими до війни, яка триватиме ще 10 років. Відповідно, для того щоб вижити, нам потрібна нова армія, нові люди та якісна освіта, бо, мені здається, це корінь всього, про що б ми не говорили.

Освіту в цьому сенсі я розумію як якісну військову підготовку великої кількості населення. Щоб військова служба тривала один рік, після якого ти повертаєшся як резервіст і маєш два роки на мирне життя. А в цей час на передову підуть інші підготовлені бійці. Так через два роки ми маємо армію, яка воює, має боєздатний резерв, який вже обстріляний та знає, як поводитися зі зброєю. Це армія, яка може воювати довго.

Бо зараз мені здається, що військові — навіть кадрові, які перебувають у своїх секторах так довго й безвилазно, — виснажилися. Це люди, які стоять перед дилемами, що, чесно кажучи, не роблять честі нашій державі. Це дуже складні теми, я намагаюся якось делікатно підбирати слова. Це ще один виклик, який стоїть перед державою.

Про гумор як захисну реакцію на тлі війни та важливість малих кроків

Гумор, мені здається, це природна риса українців і природна риса того, що я називаю Центральною Європою. Оскільки гумор у цій частині світу завжди виконував захисну функцію.

Через довгі століття цієї бездержавності, роздрібленості у складі різних імперій, у нас виробився тип такого захисного гумору, як в "Імені троянди" Умберто Еко, який допомагає знищувати ворога. Це наш спосіб дивитися на цей жахливий трагічний світ. Він допомагає прожити всі складні моменти і точки, які ми пройшли як народ, як суспільство за багато століть.

У нашому середовищі гумору багато. Він зазвичай дуже неполіткоректний, тому лише частинку я зміг записати в книжці. От у нас було 45 поїздок, по чотири доби, а це пів року виключно в дорозі. Ми їздимо з раціями й для того, щоб не заснути вночі, рухаємося колоною, спілкуємося по рації, будимо одне одного різними фразами. На жаль, вони не цілком зараз надаються для такої книжки, яка має ділитися позитивом.

Я розумію, що нас, українців, часто багато людей за кордоном не можуть зрозуміти. Те, з чого ми сміємося, або те, як ми на якісь речі або на якісь проблеми закриваємо очі. І це головний, напевно, мій біль у тому, як швидко ми відпускаємо деякі втрати. Війна забрала в нас можливість переболіти і перестраждати, відпустити людину, яка загинула. Тому що так багато світлих прекрасних людей відходить: тих, яких ти знаєш особисто, але також і тих, про яких ти читаєш, наприклад, з розповідей родини і друзів у фейсбуці. Нема часу побути з пам'яттю про цю людину, якщо вона близька тобі. Нема часу подумати про те, що вона зробила.

Це один із симптомів нашої хвороби, нашої травми. Бо мені здається, що ми всі за ці роки частково померли, крок за кроком, сльози за слізьми, щось людське в нас відмирало. Це процес, який триває, і мені здається, який ми не зможемо обернути назад, ми не зможемо повністю бути такими, як ми були до великого вторгнення.

Мій рецепт для покращення ментального здоров'я: малі кроки. Я концентруюся на дуже маленьких речах. І коли ти весь час зайнятий, у тебе менше часу на читання новин та інші думки. Це спосіб у цій рутині вижити психічно.

Дякую всім, хто донейтить, завдяки кому ми можемо виконувати свою волонтерську роботу. І бажаю кожному знайти оцей момент, дуже маленький міліметр, де ви можете перемогти.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок