Про російсько-українську війну з початку повномасштабного вторгнення часто говорять як про одну з найбільш задокументованих воєн сьогодення. Однак із чого складається ця документація, хто документує війну та у який спосіб?
Інга Леві — авторка масштабної художньої серії "Подвійна експозиція", де поденно зафіксовано життя у війні від лютого 2022 року. Ця серія має багату виставкову історію за межами України, де щоразу глибоко проймає глядачів простотою форми та болісним наповненням. Сьогодні серія налічує вже близько 800 графічних аркушів — вони ж дні війни. Кожен із них є образно-документальним нашаруванням двох реальностей конкретного дня: подій війни, новин з лінії фронту або життя військових з подіями життя цивільних, життя художниці, а також суспільства всередині та за межами країни. Десь поміж цими реальностями — метафоричний лімб, в якому й перебуває українське суспільство протягом останніх двох з половиною років.
Галина Глеба поспілкувалася з Інгою Леві в межах створення профайлу художниці для Архіву мистецтва воєнного стану про походження зневіри й втоми, про життя в новинах, а також про створення мистецтва як акту відповідальності в новій реальності воєнного часу.
Перед самим початком повномасштабного вторгнення ті, хто стежили за дослідженням спадщини народної майстрині Параски Плитки-Горицвіт, бачили, що команда дослідників їде оновити та осучаснити експозицію її будинку-музею в селі Криворівня. Потім ця новина розтанула в інфопотоці повномасштабної війни. Однак все ж — чи доїхали ви тоді до Криворівні?
Ми планували їхати з Катею Бучацькою, Максом Руденком й Олександром Чайкою, але доїхали ми з Катею й зустріли Сашу на місці. Перші дні повномасштабного вторгнення там і провели: в музеї за підфарбовуванням стін та створенням експозиції. Абсолютно сюрреалістичний час: ми з Катею Бучацькою виходили з хати, де у нас на кухні висів телевізор, і за сніданком ми з круглими очима дивилися новини, — а за вікном гори, корови пасуться, тиша, і тільки дзвін в церкві був нетиповим, не як зазвичай. Отак новини з телевізора і цей дзвін видавали, що у світі щось не так.
Чи наздоганяло вас відчуття, що це вперте підмальовування будиночка Параски Плитки десь далеко в горах в ті перші дні, коли здавалося, що світ навколо руйнується, — це наче рятувальне коло і спроба втриматися на плаву рутиною планування та зобов’язань?
Ми гірко іронізували, з пензликом в руках, про те, як добре, що високо в горах так мало інтернету. А тому ми повторюємо ці рутинні рухи фарбування і так унормовуємо свою тривогу.
Але більш виразно я пам'ятаю одночасний шок і зібраність, коли неважливе відсіялось і все, що у тебе є, — нагальні речі, конкретні завдання. І новини. Стан максимальної зібраності, щоб бути готовою до чого завгодно. Сьогодні цієї зібраності вже немає. Тоді здавалося, що корупціонери перестануть корупціонувати й усі ми рухатимемось в одному спільному напрямі. І так навіть було певний час, але згодом багато хто зневірився.
А чому відбувалося це розсіяння консолідації, на твою думку?
Я в цьому питанні поділяю поширену думку про те, що ніхто з нас не був готовий до довгої дистанції. Коли відійшла екзистенційна криза і питання виживання окремої людини, з'явився час подумати, чого ти хочеш або чого ти боїшся, — почала проростати зневіра.
Чи існує втома від війни?
Я б назвала це емоційним виснаженням. Це якщо говорити про цивільних, бо я маю право говорити лише про досвід, релевантний моєму. Стан військових після двох років на фронті не можу навіть уявити. Однак я помітила, що цієї зими ми мали кілька хвиль такого виснаження, хоч я і не перебувала увесь час в Україні. І хоч професійна культурна спільнота Польщі, де я зараз навчаюся, емпатує українцям, все одно живу новинами з України, які на всіх нас впливають і формують певні стани.
Але також я помітила гостру різницю в тому як по-різному ми й поляки стежимо за новинами. Вони читають все в глобальному контексті, наче відсторонено, з багатьох перспектив. А у мене все конкретно, — летить звідти й туди, жодних глобальних контекстів я тоді не зчитувала. З новин про лінію фронту я аналізую радше потенційний розвиток подій у межах країни, ніж глобальний і геополітичний контекст, який бачать поляки в заявах офіційних осіб.
Власне, твоя "Подвійна експозиція" заснована на новинній стрічці. Розкажи більше про цю серію — як вона виникла?
Вона розпочалася в Криворівні: я саме їхала в автобусі зі Львова в Карпати, гортала новини першого дня повномасштабної війни, і враз закінчився інтернет. Підіймаю очі від телефона — а перед очима обриси вибухів зі стрічки новин, а вже за ними гори. Першою тоді була думка "отак тепер і будем жити".
26 лютого я намалювала роботу на основі цього образу нашарування гір і прильоту по багатоповерхівці в Києві. Але тоді абсолютно не планувала робити ані другий малюнок, ані третій, ані 725-й малюнок.
Про "Подвійну експозицію" як серію я спочатку багато чого взагалі не усвідомлювала, бо починала її доволі інстинктивно. Вже пізніше зрозуміла, що це був мій жест самозбереження. Анка Лазар (польська кураторка) в одній із розмов підвела мене до думки, що робота з художнім спадком Параски Плитки-Горицвіт вплинула на моє рішення продовжувати щось робити саме як художниця. Параска 10 років провела в радянських таборах, але весь час продовжувала писати поезію, займатись бодай якоюсь доступною їй в тих умовах творчістю. Присутність постаті Параски як рольової моделі тоді дійсно вплинула на моє рішення залишитись в умовах війни саме художницею, хоч і усвідомила я це вже згодом.
Розглядаючи цю серію поденно, часом маю враження, що я жила цей час поряд із тобою в кожен із днів, які ти зображала. Твій щоденник дуже якорить глядачів, поєднуючи ці дві реальності нашого нового життя — війну і буденність. Серія фіксує час, але залишає також простір як для побутовості, так і для індивідуальності. А як ти сама сприймаєш цей досвід щоденного малювання на умовному 725-му аркуші серії?
Серія для мене була спочатку терапевтичною, потім стала ретравматизувальною, потім рутинною, і далі все це хвилеподібно повторюється. Вона і є весь час тим, що не дає мені відірватися від реальності. Я більшу частину часу пробула в Польщі, але точно не хотіла б бути людиною, яка дозволяє собі не читати новини, жити умовним "нормальним життям" десь за межами зон прильоту. Ця серія стала для мене обов'язком бути в реальності війни — нею я змушую себе читати новини, навіть коли хочеться цього не робити, знати про події, реагувати на них.
Також із цією серією я переконалася, що образ як графічний елемент девальвується дуже швидко. Наприклад, вибухи: я замальовувала їх вже десятки разів, але кожен вибух подібний до попереднього, і в цій реальності війни вибухи продовжуватимуться ще довго, наповнюватимуть стрічку новин, ставатимуть частиною нашої історії. Проте в роботі над серією треба знаходити спосіб робити їх різними, щоб відрізняти отой вибух від оцього.
Правду кажучи, щодалі, то частіше я відчуваю роботу над серією як тягар, відчуваю, як вона мене обмежує. Але потім хтось ділиться зі мною думками про неї, багато людей кажуть, що це відтворює їхній досвід. І я продовжую. Як не дивно, вже навіть звикла сприймати її як свій щоденник, підсумовувати для себе дійсність через цю "Подвійну експозицію".
Ця серія певним чином акумулює досвід цивільного життя у війні. Взагалі, коли ми тільки взялися за формування Архіву мистецтва воєнного стану, "Подвійна експозиція" швидко стала однією зі стрижневих серій, бо саме ця хронологія дає змогу поглянути на появу художніх творів у часі соціальних потрясінь як на соціокультурну активність і реакцію на війну. Можливо тому за розмовами про серію і відповідальність щодо її продовження я чую не тільки роздуми про мистецтво, але й про намір вмістити в собі війну.
Щодо відповідальності, то недавно дізналася, що чи не єдиний спосіб подолання травми — це взяття на себе відповідальності за майбутнє власного набутого досвіду, яким би він не був. Бо травма — це розпад особистості, це втрачання себе. А суб'єктність — це і є відповідальність. І для мене це було хоч й інтуїтивним, але способом не втратити себе. Я відчувала, що якщо я зараз не буду в щось залучена — то просто розпадуся як особистість. Це була єдина інтенція до щоденного малювання в той момент.
Продовжуючи твою думку про розпадання, мені здається, що ти якраз піймала цей момент розпадання і зупинила його. Бо розпадання, про яке ти кажеш, — це розсинхрон реальності й думок, де твоєю реальністю були гори й автобус, а думками — вибухи й приліт у багатоповерхівку в Києві. От наче ти саме цей перший момент піймала, законсервувала в мальованому аркуші. А зупинивши цей процес, почала його щодня повторювати та перетворила це малювання на ритуал пам'ятання.
Не думала про це так, це нова інтерпретація серії для мене. Але що довше триває війна, тим вона стає рутиннішою. І зазвичай найважливіші події стають сухим зведенням новин із фронту: куди просунулися, скільки випустили ракет, де напад, де відбиття. Тому я часто пишу ці зведення фронтових новин на тлі тих буденних подій, які відбуваються в мене в житті. І направду не знаю, як цього уникнути, бо й ніхто того не читає. Власне, як і новини про нас все більше випадають з поля уваги.
Я ж спочатку робила мінімалістичні й поетичні малюнки. Але пізніше відчула, що вже не дозволяю собі до цього ставитися абстрактно і поетизувально, а роботи стають схожі на репортажі з текстом та поясненнями. І це зараз для мене основне завдання — втримувати баланс між документуванням та поезією, повертати себе в художню образність. Хочеться залишатись художницею, навіть коли замальовуєш новинну стрічку.
За яких обставин ти була б готова завершити серію? Чи уявляла ти її кінець?
Я інколи намагаюсь уявити, як почуватимусь, коли припиню цю серію, особливо коли відчуваю себе її полонянкою. Але насправді це дуже страшно зробити. І кидання оком далеко в гіпотетичне майбутнє, в якому буде перемога, після якої я зможу сміливо згорнути серію, мені відверто перешкоджає. Я не хочу цього уявляти, щоб потім реальність мені не зробила занадто боляче певною невідповідністю того, що я собі науявляла і чим реальність обернулася насправді.
Насправді існує лише дві умови, за яких ця роздвоєна реальність може знову стати цілісною: це перемога України або приєднання до армії в той чи інший спосіб.
Чи думала ти про те, що ця масштабна серія як хроніка подій війни вже є своєрідним художнім меморіалом усім тим подіям, процесам, навіть людям, яких ти замалювала у ній?
Якщо чесно, я обираю не думати про масштаб, лишаючи за іншими право на оцінку. Але особисто для мене деякі сторінки дійсно є меморіальними, і я до них повертаюсь як до місця зі спогадами про тих, кого вже немає.
Ця серія і твої навчальні проєкти великою мірою зараз пов'язані з процесами пам'ятання, з меморіалізацією. Чи об’єднаєш ти це в роботу з публічним простором, адже раніше ти вже працювала над реноваціями архітектурно-меморіальних об'єктів?
Це скоріше паралельні процеси, які поки "по дотичній" перетинаються.
Мої відносини з публічним простором сформувались так, що мене цікавлять місця, де чогось бракує, де є проблема, лакуна, яка потребує заповнення. Поганий стан мозаїк був викликом (раніше Інга Леві працювала над реставрацією мозаїчних елементів в архітектурних ансамблях у Києві — ред.), пізніше таким викликом стали підходи до меморіалізації, які ініціюються локальними інституціями або виникають стихійно в містах (як, наприклад, кольорові портретні мурали або антропоморфні скульптури). Такі спроби часто роблять без врахування просторового контексту, а також із безліччю інших недоліків. Але ніяк не означені місця пам'яті часом виглядають ще страшніше. Я довго не наважувалася підійти до цієї теми, та й зараз роблю це з обережністю: наважилася зробити це темою свого магістерського диплома лише у Польщі. Мені хочеться працювати скоріше з простором, а цей простір тепер бринить пам'яттю, яка має знайти в ньому своє місце і вираження, щоб дати розраду людям.
Дослідження та опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей, реалізується ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки Фонду "Партнерство за сильну Україну", який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
