Перейти до основного змісту
Коротка історія 100-річчя Українського Радіо, записана зі слів його працівника

Коротка історія 100-річчя Українського Радіо, записана зі слів його працівника

100 років Українському радіо
Якою була історія Українського радіо?. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

У 2024 році Українське Радіо святкує своє 100-річчя. Саме Українське Радіо повідомляло про найважливіші події в країні та досі лунає там, де потрібні підтримка і зв'язок. Зокрема, цю підтримку відчувають ті, хто опинилися за тимчасовою лінією розмежевання.

Рівно половину цього шляху з Українським Радіо провів Анатолій Табаченко — свою історію від захопленого студента до керівника департаментів та керівника музею він розповідає для Суспільне Культура.

Але не з меншим захопленням він розповідає не про свій шлях, а про історію Українсього Радіо.

Історію Анатолія Табаченка записала Юлія Іванченко.

Коротка історія 100-річчя Українського Радіо, записана зі слів його працівника
Анатолій Табаченко. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

Історія Українського Радіо починається з Харкова

Українське Радіо почало працювати 16 листопада 1924 року в Харкові й належить до числа найперших мовників Європи. Саме у двадцяті роки радіостанції починають з'являтися в багатьох країнах світу, зокрема Англії, Чехії, Італії, Франції, Німеччині.

Тоді, на початку двадцятих, у приміщенні нинішньої Харківської обласної філармонії (а колись Харківської опери) виділили дві кімнати: одну для так званої дикторської, де стояв мікрофон, хоча дикторів ніяких не було, а другу — апаратну, де перебували техніки. І от із цієї будівлі вперше вийшла передача Українського Радіо.

Передавач був на вежі Успенського собору. Довго не вдавалося досягти нормального звуку. Що тільки не вигадували. Дрова зносили, думали, що акустику поліпшить, — не допомогло. Глечики порожні приносили — там така порожнина, як амфора, — теж не допомагало. І от свідком цих експериментів став один кавалерійський командир, який сказав, що коли кіннотники вночі йдуть у розвідку, щоб не було чути цокоту копит, вони беруть із-під сідла повсть і цією попоною обмотують кінські копита, воно глушить звук. Тож привезли пару підвод цього матеріалу, обладнали стіни студії — і радіо більш-менш заговорило.

16 листопада о 19-й годині в ефірі прозвучало — навіть диктора ж не було — хриплим голосом техніка: "Алло, алло, алло. Всім, всім, всім. Говорить Харків, перша українська радіостанція".

Чому "алло, алло"? Мабуть, переобладнували якусь техніку й використовували телефонні мікрофони.

Регулярні передачі розпочалися вже 1925 року. Але саме 16 листопада вважають днем початку українського радіомовлення.

Життя під обстрілами

У 1934 році загальнонаціональне радіо разом з українським урядом переїжджає з Харкова в Київ. До 18 вересня 1941 року, поки німці не зайшли в Київ, працювало на Хрещатику в будинку Радіотеатру, що стояв на розі Інститутської.

З 1939 року звідси йшли перші експериментальні телевізійні передачі. Тут починалося українське радянське телебачення. Раніше в 1941 році телебачення припинило роботу, а от радіо трималося ще до 18 вересня.

Хоча передова група уже відійшла в Харків, бо знали, що місто буде здано, — на даху цього будинку вночі чергували працівники радіо.

Коли були бомбардування, скидали запалювальні бомби, треба було їх закидати або в бочку з водою, або в ящик з піском, щоб не допустити пожежі. І коли вже остання група відходила через Дніпро, через Бориспіль, то потрапила під бомбардування. Тоді загинули кілька працівників радіо.

З Харкова мовлення тривало доти, поки в місто не зайшли німці.

Передачі Українського Радіо використовували з подвійною метою. Музика, що транслювалася, була як пеленг (кут між напрямом від спостерігача до будь-якого об'єкта і меридіаном — Прим. ред.) для радянських льотчиків дальньої авіації, які вночі летіли бомбардувати ворожий тил.

Орієнтуючись на музику в етері, штурман прокладав маршрут літака, й тому навіть під час бомбардувань передача не могла припинятися.

Позивний "Афродита"

У 30-х роках в Харкові з'явилася перша українська оригінальна радіоп'єса. Фахівці кажуть, цей жанр — надзвичайно складний. П'єси писали спеціально для радіо, і в радянську добу в них можна було говорити те, чого не скажеш прямо.

Високий художній рівень радіопостанов засвідчують спогади дослідників. Наприклад, виконавець головної ролі у радіоп'єсі одягав пальто, щоб відповідно навантажити м'язи грудної клітини й досягти тих інтонацій, яких вимагав від нього режисер. Такою ж технікою користуються в сучасних тон-ательє (спеціально обладнаних приміщеннях для озвучування чи дублювання фільмів — Прим. ред.). На Українському Радіо її почали застосовувати вже тоді.

У 1941 році було створено радіоредакцію південно-західного фронту в Броварах. Мовлення вели буквально з бліндажа. Мовили не лише українською, а й російською, німецькою та румунською.

Під час Другої світової війни на території України, попри окупацію, мовили відразу чотири українські радіостанції. У 1943–1945 роках працювала ще одна українська радіостанція — "Самостійна Україна", або "Вільна Україна" з позивним "Афродита", радіо УПА.

Бандура у крилі літака

Радіостанція імені Тараса Шевченка, що виїхала з Києва, мовила із Саратова на середніх хвилях. У 1943 році створили радіостанцію "Дніпро", змонтовану у вагонах залізничного поїзда. Колектив складався з українських журналістів і письменників.

Радіостанція "Дніпро", що вийшла в ефір другого травня 1943 року, цікава для нас тим, що в її ефірі вперше прозвучали позивні Українського Радіо — "Реве та стогне Дніпр широкий".

Ініціатором цих позивних був Семен Кушніренко. Після війни він був головою Полтавського обласного радіо. Ця мелодія згодом стала позивними всіх українських радіостанцій. Офіційно позивними є два слова "Українське Радіо", але музика Данила Крижанівського на слова Тараса Шевченка "Реве та стогне Дніпр широкий" понад 80 років залишається незмінними музичними позивними.

Автор музики прожив лише 37 років. Данило Крижанівський був викладачем музики в Болграді Одеської області й хоровим композитором. Свій твір він присвятив Маркові Кропивницькому, коли той приїхав із театром на гастролі до Одеси. Пісня настільки сподобалася метру, що її виконали після спектаклю — публіка слухала стоячи.

Нині ця мелодія звучить в ефірі Українського Радіо перед початком кожної нової години — 24 рази на добу. З часом її аранжування змінювалося, але мелодія лишилась та сама.

Пригадую, як у 1986 році робив сюжет, присвячений виконавцю позивних. Знаний бандурист Андрій Матвійович Бобир був головним диригентом і художнім керівником ансамблю народних інструментів Українського Радіо. Якось я поїхав у Будинок звукозапису, дочекався кінця репетиції й записав із Бобиром інтерв'ю. У нього десятки записів на Українському Радіо, але один із них — найдорожчий.

Він розказав мені історію: у 1941 році Бобир закінчив консерваторію за класом бандури, але замість диплома — повістка на фронт. Потрапив до авіації. Літав на американському винищувачі "Аерокобра". Та без бандури не міг. Тож сам зробив з підручних матеріалів цей музичний інструмент. З хлопцями теж співали "Реве та стогне". Але що мене найбільше вразило — бандуру перевозив у порожнині крила свого літака. Вона для нього була, думаю, як оберіг, що рятував від смерті.

"Чого не було ні в Москві, ні в Ленінграді"

Під час Другої світової війни, коли радянські війська залишали Київ, агенти НКВС висадили в повітря весь Хрещатик. Зруйнували й Радіотеатр, де містилося Українське Радіо. І коли постало питання про побудову Київського телерадіоцентру, то вирішили будувати на Хрещатику, 26, бо тут залишилися цілі стіни. У середині XIX століття тут спочатку була поштова контора, а згодом — одна з найкращих у Європі телефонно-телеграфних станцій. Це місце давно пов'язане з комунікаціями.

Почали відбудову в 1949 році за проєктом архітектора Віктора Єлізарова, забудовника Хрещатика, серед проєктів якого — готель "Дніпро", станція метро "Хрещатик", аеропорт "Жуляни". А 5 листопада 1951 року першою офіційною передачею став художній фільм.

У 2021 році відзначили 70 років на Хрещатику, 26. Звідси вийшла перша в Радянському Союзі пряма позастудійна телевізійна передача. Чого не було ні в Москві, ні в Ленінграді. Телецентр на Хрещатику першим серед інших устаткували вітчизняним обладнанням. Почалася холодна війна і вже не можна було одержати американське устаткування. Техніка була дуже високої якості, а параметри роздільної здатності й кількість рядків на екрані — навіть вищі, ніж за європейськими стандартами.

Ще одна фішка, що є тільки на Українському Радіо — сигнали точного часу. І як би не змінювалися техніка й технології — ви почуєте їх в радіоефірі.

Коротка історія 100-річчя Українського Радіо, записана зі слів його працівника
Будинк радіо в Києві, вул. Хрещатик, 26. Кадр із кінохроніки 1950-х.

Клей, ножиці, бобіна і FM-мережа

За сто років техніка, якою користуються радійники, неодноразово змінювалася. У Музеї Українського Радіо можна побачити, на чому колись слухали радіопрограми або ж на чому записували репортажі радіожурналісти двадцятого століття, чи як монтували програми.

Після війни з'явилися репортерські магнітофони, що значно розширило можливості журналістів. Можна було записати інтерв'ю в шахті, зробити репортаж із колгоспного поля, на події або у відрядженні. Це був справжній прогрес. У нас є магнітофон для радіожурналістів угорського виробництва "Репортер-5". На такому я сам працював, коли прийшов на радіо в 1974 році. На одну бобіну можна записати хвилин 20. Така техніка дуже надійна — нічого зайвого й зручно користуватися, але важить кілька кілограмів. Щоб послухати записаний матеріал, потрібно використовувати мікрофон, який слугує й динаміком.

До ери інтернету медіа приймали інформацію за допомогою телетайпного апарата. Він працював без зупинки — приймав повідомлення від інформаційних агентств, що друкувалися на рулоні паперу. Далі відредагований матеріал віддавали в друкарське бюро. Це був критичний момент, адже друкарка могла помилитися й тут важливо було вчасно це помітити. Бо, наприклад, 100 тисяч тонн зерна могли перетворитися на 10 тисяч тонн. А це вже зовсім інша історія.

Монтували записані на бобіни матеріали за допомогою ножиць і клею. Коли плівка була на триацетатній основі — клеїли клеєм на основі ацетону. Була така маленька пляшечка, як очні краплі, й скляна паличка. Треба було один кінчик змастити, потім другий: клей їх розчиняв і можна було з'єднати. Стояв специфічний запах ацетону.

Наприкінці 70-х років з'явилася плівка на лавсановій основі, її можна було клеїти за допомогою скотчу. Були й німецькі монтажні столи, що давали змогу робити "безкровний монтаж", і не треба було різати й клеїти плівку. Такі монтажні столи в цеху оперативних записів для монтажу використовували з 1954 по 2005 рік.

У 1991 році в Україні було 19,5 мільйона абонентів проводової мережі. Нині ж проводової мережі практично не існує. Ультракороткі хвилі, на яких працювало Українське Радіо, відсутні в сучасних радіоприймачах. І коли почалася ера FM — вийшло так, що державне радіо просто було виштовхане на периферію інформаційного простору. Ми мали зовсім невелику кількість FM-частот, переважно на периферії, за винятком Києва та ще двох невеликих обласних центрів. Нас не було ні в Харкові, ні в Одесі, ні в Донецьку, ні в Луганську, ні в Дніпропетровську. Тобто політика була така, що активно розвивалася FM-мережа комерційних мовників. І тільки після 2014 року, коли змінився склад Національної ради з питань телебачення та радіомовлення і створили Суспільне Мовлення, почалося ефективне ліцензування.

Зараз Українське Радіо має мережу близько 200 частот у FM-діапазоні. Почали створювати мережі Радіо Промінь, Радіо Культура — вони мають по 50 частот.

Радіо — це передусім люди

Люди жартують, що на радіо не заробиш великих грошей, бо державна установа й фіксована зарплата, але тут можна заробити те, що для молодого спеціаліста не виміряєш ніякими грішми — авторитет, можливість бути почутим в ефірі, зустрічатися з цікавими людьми та зав'язувати знайомства.

Наприклад, люди, які працювали у Всесвітній службі радіомовлення України, ставали дипломатами. Дмитро Марков був послом у Нідерландах та Ізраїлі. Ще один наш працівник був послом у Перу. Творчий рівень людей, які працюють на Українському Радіо, дуже високий. Воно завжди притягувало до себе таланти.

Українське Радіо не тільки висвітлює культурні події, а й саме створює їх. Наприклад, у складі Українського Радіо є заслужений академічний симфонічний оркестр Українського Радіо, оркестр народної популярної музики, академічна хорова капела, тріо бандуристок і великий дитячий хор. Художні колективи з'явилися невдовзі після створення Українського Радіо.

Звичайно, мати художні колективи у своєму складі — це під силу тільки солідному потужному мовнику, як Суспільне. У складі провідних світових суспільних мовників обов'язково є такі художні колективи.

Як звучить Стус та Вінграновський

У художньому фонді Українського Радіо зберігаються унікальні записи, створені багатьма поколіннями працівників радіо. Тут можна почути живі голоси Тичини, Малишка, Вінграновського, Стуса, Воронька, Гончара, Симоненка, автентичні народні пісні, записані в українських селах, або ж реставрований запис 1906 року, на якому Марко Кропивницький читає вірш "Думи мої, думи".

Приємно згадати цікаві моменти й досягнення людей, з якими я працював разом, тих, хто досягнули успіху, хто створили унікальні матеріали та програми, зберегли українські надбання. А ще Українське Радіо не тільки виконує функції, притаманні засобам масової інформації — інформує, розважає та навчає — а й консолідує суспільство, населення об'єднує в народ. Як, наприклад, Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, що започаткований у 2000 році.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

Топ дня
Вибір редакції
На початок