У чому був винен музей Леніна: про виставку "Дефлорація" у Львові та її переосмислення

У чому був винен музей Леніна: про виставку "Дефлорація" у Львові та її переосмислення

Виставка "Дефлорація" у Львові та її переосмислення
Виставка "Дефлорація" у Львові та її переосмислення. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

28 березня у Малій галереї "Мистецького арсеналу" відкриється виставка, що є першої частиною довготривалого проєкту "Практики розпізнавання", присвячена переосмисленню важливої акції-виставки 1990-х "Дефлорація", яка стала подією не лише для Львова, але й для всієї України.

Раніше спробу переосмислення робив художник Станіслав Сілантьєв, який перевідкрив "Дефлорацію" у своїй галереї "Вагінаріум" (існувала лише короткий час), а пізніше у Національному художньому музеї України та у межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

Катерина Яковленко розповідає про виставку "Дефлорація" й те, що про неї говорили її автори.

Львів, жовтень 1990 року. На вулицю Левицького зносили труну.

Першу, велику, створену з вологого дерева, ледь можна було підняти. Тому темноволосий парубок Жора хутко обрав собі меншу. Жора був художнім організатором і труна йому була потрібна для художніх цілей.

"Ви ж заплатили 27 рублів — це ціна великої, давайте замінимо і дамо пристойну?"

"Та ні, нам і така підійде", — сказав львів'янин, вибігши з труною з бюро. Водій УАЗика, якого вмовили перед тим допомогти з труною, налаштувався на сумний лад.

"Помер хтось?", — питає співчуваючи.

"Та, так, помер".

"Мабуть, велика шишка, якщо ховатимуть у музеї Леніна?"

"Так, велика".

Сідають до машини й рушають. Музей був розташований за 100–200 метрів від похоронного бюро, але хіба скажеш водієві правду?

Цю історію згадують у мемуарах про виставку "Дефлорація". Вся історія українських мистецьких 1990-х, та й не лише 1990-х, — це мемуаристика, спогади, історії, розказані вголос та на вухо, щоб ніхто не почув.

Ще кілька років тому в місті існували лише офіційні виставкові майданчики: потрапити туди простим, "неформальним" художникам було зовсім нереалістично (слово "неформальний" тут вжите виключно в радянському розумінні).

Не можна сказати, що митці того часу були у повній опозиції до влади, так само не можна сказати, що вони намагались зробити художню революцію в місті. Адже питання полягає у тому, чим була влада у 1990-ті. У той час, коли створювали цю виставку, це було питання дискусійне.

У спогадах йдеться, що "офіційні кон'юнктурщики" (також термін взятий зі спогадів) раніше дивились на таких художників косо, але легенди про цих "неформалів" ходили по всьому місту. Але ситуація почала мінятись у 1990 році, коли вперше виникли незалежні майданчики. Спочатку галерея "Три крапки", яку організував згаданий вище Жора — тобто Георгій Косован. Потім з'явилась галерея "Центр Європи", що яку організував художник Юрій Соколов. Почали виникати й інші. Виставки відбувалися у різних просторах. Наприклад, Соколов організував виставку в приміщенні церкви Матері Божої Неустанної Помочі, колишнього костелу Пресвятої Діви Марії Сніжної, на вулиці Сніжній. І так потроху колишні "андеграундні автори" почали виходити зі своїх підвалів та показувати роботи не лише своїм друзям. Зрештою, це складно назвати андеграундом, бо мистецтво насправді було частиною життя багатьох авторів.

Витоки цих мистецьких процесів — у розмовах. Наприклад, тих, які були у кав'ярні "Псяча буда". Туди приходили на каву, а потім йшли або в "Нектар", або на Вірменську. На Вірменській була найкраща тоді кава у джезві, але не було алкоголю. Тому якщо вже треба було продовжити розмову за інших обставин — йшли у "Нектар". Все було поруч.

Отак у "Псячій буді" зібрались четверо художників та галерист обговорити новий геніальний план виставки, у якій було все продумано окрім приміщення. Галеристом був той самий Жора Косован, а серед художників — Ігор Шульєв (Шуля), Платон Сільвестров, Олександр Замковський (Замок) та Андрій Сагайдаківський (Дідо). Поговорили і розійшлись, домовились на наступний день показати Жорі роботи у майстерні. Наступного дня Жора сказав: "Виставка буде у музеї Леніна!"

По місту вже ходили чутки, що музей Леніна от-от розформують. Але сталося дещо інше. У жовтні 1990 року музей перейменували на Суспільно-політичний культурний центр. Зі старих залів винесли килими, скульптури, картини. Простір зі сталінськими колонами спорожнів, але ненадовго. Туди заносили нові роботи — теж Леніна, але цього разу він виглядав зовсім інакше. Шуля, Платон, Замок та Дідо стягнули у музей все, що вони наробили за останній час. Якісь картини, об'єкти, старі газети. Старий стілець. Труну зносили саме туди. В неї поклали целофанову плівку і налили води. Наступного ранку запустили маленького карася, купленого в дядька за рогом.

Все було експозицією: великий простір музею, об'єкти й роботи, запах та іронія, яка була схована у всьому довкола. Символічний похорон Леніна перетворився на свято.

Той жовтень виявився плідним місяцем для виставок. У місто з'їхались усі, хто могли. І як тільки з'їхались, то почали водити козу. Спочатку всім кагалом пішли на вернісаж до Юрія Соколова, на наступний день відкривалась "Дефлорація" у музеї Леніна, а ще через день Ігор Подольчак показував свої роботи.

Про "Дефлорацію" говорили всі — саме місце вже привертало увагу, але й склад художників так само.

Що воно означає — та "дефлорація", ніхто точно не міг сказати. Звісно, там виникло багато інтерпретацій, основна, звісно, мала стосунок до масових зґвалтувань, ще одна інтерпретація була про традиції австралійських племен — до неї апелював Платон Сильвестров. Він казав про своєрідний звичай, коли друзі нареченого "мали" молоду дружину по черзі, після того як той позбавив її цноти першим. Це він називав "ритуальним позбавленням невинності".

Тема позбавлення цноти в музеї Леніна всім подобалась.

Пізніше Платон Сильвестров написав, що у самому слові "«дефлорація» багато людей бачать чи хочуть бачити початок і кінець. Насправді цей термін безмежний. Це перманентне КОХАННЯ. А будь-яке гніздо завжди тимчасове".

Процес втрати цноти символізував усі ті зміни, які відбувались: перші кроки декомунізації, свобода, спроби переосмислити попередню дійсність, експеримент, "бурлеск та буфонада",

Символічно жест втрати цноти було втілено у зриванні целофанової плівки, яку Григорій Островський демонстративно зняв із дверної пройми під час своєї вступної промови. Всім було весело і цікаво, окрім, мабуть, наглядачок музею, які потрапили у дуже непристойну ситуацію, опинившись цілими днями у символічній вагіні.

Платон Сильвестров казав, що це позбавлення цноти самого Леніна, але від цього ситуація не стає тривіальнішою. Наглядачкам доводилось пояснювати, чому в Леніна зображена лише голова і що символізують сріблястий простір довкола його голови, навіщо автор приволік до музею радянські газети, невже це теж мистецтво, до того тут зображення Діви Марії та шахівниця, на якій стояли знов-таки символічні Леніни: білий та чорний.

Але насправді, що було на виставці — вже було не так важливо, головним залишався жест: це раніше музей Леніна був "невинний", від 22 жовтня він став винен. І справа навіть не в грі слів "невинність" та "провина". Ця гра давала змогу промовляти речі, які все ще публічно не обговорювали, однак символічно вже давно існували на порядку денному.

Що робити з радянським спадком? Як сприймати Леніна та ідеологічних лідерів, які вже давно втратили свій авторитет? Яким є це суспільство перебудови, що воно хоче та чого прагне?

Тоді Андрій Сагайдаківський уперше експонував одну зі знакових його робіт — інсталяцію стриноженого стільця у спеціально створеному середовищі. Цей об'єкт не мав назви. Коли цю роботу пізніше експонував польський куратор Єжи Онух, то він вклав у неї політичний зміст — мовляв, це про зміну суспільства, про нестабільність політичну, соціальну та економічну, про трансформацію та пошук балансу і стабільності.

Згадка про той час дозволяє зрозуміти і теперішній: як переосмислювати такі політичні простори, яка роль мистецтва у часи політичної турбулентності та чим взагалі є це мистецтво. А матеріальність, яка тоді промовляла про свою крихкість і вразливість, сьогодні так само перебуває у схожих умовах та під ризиком.

Виставка "Дефлорація" була важливою і пізніше про неї багато згадували. Вона дійсно відіграла велику роль і для локальної спільноти, і для мистецтва загалом. І не лише тому, що ця спроба переосмислення ідеологічного простору відбулася ще до офіційного проголошення відновленої незалежності. А тому, що, очевидно, на той момент це були дуже формальні речі — зміни відбувались у самому середовищі, яке прагнуло мистецтва.

До речі, карасика пізніше випустили в озеро у Стрийському парку.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок