Концтабори у кіно, перепоховання закатованих, провина: як відбувалася денацифікація Німеччини після Другої світової

Концтабори у кіно, перепоховання закатованих, провина: як відбувалася денацифікація Німеччини після Другої світової

Концтабори у кіно, перепоховання закатованих, провина: як відбувалася денацифікація Німеччини після Другої світової
. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Досвід Німеччини після Другої світової війни показав, що засудження злочинних практик тоталітарного режиму, покарання злочинців та робота з цивільним населенням, яке не вважає себе співучасниками злочинів колишньої влади, є необхідною передумовою побудови демократичного суспільства.

Суспільне Культура разом з істориками розповідає про практики денацифікації та перевиховання німецької нації, різницю цих процесів у Західній (ФРН) і Східній (НДР) Німеччині, а також про так званий провал денацифікації і те, як формувалася подальша політика пам'яті.

Як виглядала Німеччина після війни

Перед тим як говорити про практики денацифікації території колишнього Третього Райху, важливо акцентувати на тому, як Німеччина виглядала після Другої світової війни.

Після поразки 1945 року країна була повністю окупована і втратила свою державність. Денацифікацію Німеччини здійснювали союзники Антигітлерівської коаліції, а її територія складалася з чотирьох зон окупації: американської, британської, радянської та французької. Столиця Берлін також була розділена на чотири сектори.

Мапа поділу Німеччини протягом 1945–1949
Мапа поділу Німеччини протягом 1945–1949. Ілюстрація: IEG-Maps project

Для майбутньої німецької держави країни-переможниці визначили цілі, сформульовані як "принцип п'яти Д": денацифікація, демілітаризація, демократизація, децентралізація і декартелізаціяДекартелізація — законодавче обмеження з боку держави концентрації економічного потенціалу у формі картелів, синдикатів, трестів та інших видів монополістичних об'єднань.. Цю концепцію майбутнього "перевиховання" сформульовали на Ялтинській і Потсдамській конференціях (лютий та липень-серпень 1945 року) керівники Великої Британії, США та СРСР.

Зокрема, у підписаному на Ялтинській конференції спільному комюніке йшлося, що основною метою союзників є "знищення німецького мілітаризму та нацизму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи більше не буде здатна порушити мир цілого світу. Ми сповнені рішучості […] стерти з лиця землі нацистську партію, нацистські закони, організації та установи; усунути будь-який нацистський та мілітаристський вплив з громадських установ, з культурного та економічного життя німецького народу".

У червні 1945 року в Берліні представники держав-переможниць підписали також Декларацію про поразку Німеччини. Вона вимагала від німців арештовувати та передавати новій владі нацистських лідерів, а також увесь німецький народ мав "безумовно виконувати всі вимоги представників союзників та повністю підкорятися всім прокламаціям, наказам, розпорядженням та інструкціям".

На Потсдамській конференції цілі окупації Німеччини були визначені чітко: "Цілковите роззброєння і демілітаризація Німеччини […] усі німецькі сухопутні, повітряні та морські сили, СС, СА, СД та ґестапо з усіма їхніми організаціями, штабами та установами, включно з Генеральним штабом, офіцерським корпусом, корпусом резервістів, військовими училищами, організаціями ветеранів війни та усіма іншими військовими та напіввійськовими організаціями, разом з їхніми клубами та асоціаціями, що слугують інтересам підтримання військових традицій у Німеччині, будуть повністю та остаточно розпущені, щоб назавжди запобігти відродженню або реорганізації німецького мілітаризму та нацизму".

Сталін, Трумен і Черчилль під час Потсдамської конференції 17 липня – 2 серпня 1945 року. Засідання Ялтинської конференції 4–11 лютого 1945 року
Зліва — Сталін, Трумен і Черчилль під час Потсдамської конференції 17 липня – 2 серпня 1945 року. Справа — засідання Ялтинської конференції 4–11 лютого 1945 року. Фото: Суспільне надбання

У лавах Націонал-соціалістичної партії було 8,5 мільйонів людей, ще 45 мільйонів були членами організацій, пов'язаних із НСДАП, на кшталт Гітлер'юґенду чи Німецького робітничого фронту. Також із нацистами співпрацювали промисловці й підприємці — деякі з них масово використовували примусову працю полонених. Покарати ув'язненням абсолютно усіх не було можливості, адже тоді довелося б закрити у в'язниці декілька мільйонів людей.

Доктор історичних наук Сергій Стельмах у коментарі для Суспільне Культура стверджує, що союзникам ішлося про те, щоб не тільки покарати конкретних злочинців, але й відновити правову свідомість та права людини, чиї системи норм і цінностей раніше сильно похитнули націонал-соціалісти.

Сергій Стельмах, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, фахівець з германістики

"Союзники-переможці проводили політику денацифікації на основі Закону № 10 Союзної контрольної ради від 20 грудня 1945 року. Було визначено чотири типи злочинів: злочини проти миру або змова з метою війни; військові злочини; злочини проти людяності; членство в певних організаціях, класифікованих як кримінальні на Нюрнберзькому процесі. За перші шість років після війни було здійснено понад 17 тисяч судових проваджень. Пік припадає на 1947–1948 роки. Але зрештою в 1951 році союзники передали справу покарання військових злочинців до німецьких судових органів і кількість кримінальних проваджень різко зменшилась".

Різниця денацифікації в Західній (ФРН) і Східній (НДР) Німеччині

Утім, усі вищезгадані домовленості союзників втілювали по-різному в східній та західній зонах.

Сергій Стельмах розповідає, що до 1949 року, коли утворилися дві німецькі держави, практики денацифікації загалом були схожі – їх проводили переможці, відбувалися кримінальні переслідування окремих військових злочинців, але подекуди на посадах спеціалістів і держслужбовців опинялися колишні нацисти.

"За офіційними даними на 1964 рік у ФРН за Законом № 10 Союзної контрольної ради були «денацифіковані» понад 19 млн осіб, з яких 13 млн були визнані невинними, а інші отримали різні види покарання і були звільнені з роботи.

У Радянській зоні окупації (майбутній НДР) між 1945 і 1948 роками понад 500 тисяч осіб втратили свою попередню роботу, переважно у всіх сферах державної служби, а також у бізнесі. Було звільнено половину всіх вчителів, а також понад чотири п’ятих всіх суддів і прокурорів. Численні члени СС, ґестапо та керівного корпусу НСДАП постали перед судом, і майже 13 тисяч з них були засуджені. Врахуємо, що тут проживало вчетверо менше німців, ніж на Заході".

Однак, зауважує Сергій Стельмах, комуністичні функціонери, які повернулися до Німеччини разом із Червоною армією, швидко зрозуміли, що без професійних навичок численних експертів, навіть якщо вони вважалися "політично заангажованими", не можна обійтися, особливо в інтересах швидкої відбудови.

"Особливістю «денацифікації» в РЗО було те, що тут діяли позасудові практики, зокрема було створено 10 «спецтаборів» (наприклад, на території колишніх концтаборів Бухенвальд і Заксенгаузен), де, за різними оцінками утримували понад 150 тисяч в’язнів, серед них — цивільних, нелояльних комуністичній владі. З них понад 70 тисяч померли. У 1948 році радянська влада оголосила про завершення «денацифікації»".

У подальшому у ФРН ставлення до націонал-соціалістичного минулого еволюціонувало від "примирення з минулим" до "культури пам’яті" з почуттям провини і відповідальності за злочини проти людяності, констатує Сергій Стельмах. Натомість "історична політика" в НДР характеризувалася ідеологічно навантаженим антифашизмом, який розглядався як державна доктрина і був покликаний політично легітимізувати державу.

"НДР бачила себе спадкоємицею антифашистської боротьби опору комуністів, новою, кращою Німеччиною і контрпроєктом ФРН, яка, на переконання комуністичних ідеологів, була безпосередньо пов’язана з Третім Райхом і мала розглядатися як його антитеза. Такий підхід дозволяв в ідеології позбутися категорії «провина»".

Якими були практики денацифікації

Те, що ми називаємо денацифікацією повоєнної Німеччини, було комплексом різних заходів. У вузькому сенсі денацифікація тривала до кінця 1946 року. Після цього історики використовують слово "перевиховання" — ця програма мала на меті ширший сенс, скасування впливу нацизму на суспільство. В її межах ЗМІ розповідали про нацистські злочини, у кіно показували кадри з концтаборів, населення залучали до ексгумації тіл жертв. Розгляньмо основні практики.

  • Судові процеси: відбувся міжнародний Нюрнберзький процес (1945 –1946  роки), який проводили альянти проти представників Третього Райху за підготовку та здійснення вторгнень в інші країни та інші злочини під час Другої світової війни, а також суд над АйхманомАдольф Айхман — німецький офіцер, працівник гестапо, який відповідав за "остаточне розв'язання єврейського питання". Оберштурмбанфюрер СС.11 квітня 1961 року постав перед судом у Єрусалимі, який тривав понад пів року. Був повішений у в'язниці міста Рамла. Це єдиний випадок страти в Ізраїлі за вироком суду. в Єрусалимі (1961) та Аушвіцькі процеси (1963–1965).
  • Тема національного потрапляє у розряд табу: після поразки в Другій світовій було покладено край не лише німецькій національній державі, але й ідеї німецької національної ідентичності, заснованої на концепції "особливого шляху".
  • Символіка: у 1960 році ухвалено закон про заборону нацистської символіки, прапорів, жестів, уніформи та іншого. Її прибрали з публічного простору — нині на вулицях німецьких міст не знайти ні назв, ні пам'ятників діячам Третього райху.

Зараз у Німеччині за поширення пропагандистських матеріалів та використання символіки, що пов'язана з ідеологією націонал-соціалізму, можна отримати штраф або позбавлення волі на строк до трьох років — Європейський суд із прав людини визнає такі обмеження цілком допустимими.

Концтабори у кіно, перепоховання закатованих, провина: як відбувалася денацифікація Німеччини після Другої світової
Заміна таблички "вулиця Адольфа Гітлера" на "бульвар Рузвельта". Фото: National Archives and Records Administration, College Park
  • Перепоховання закатованих: у Західній Німеччині проводили добровільне, а часом і примусове ознайомлення населення зі злочинами нацизму. Часто німців змушували брати участь у розкопках масових поховань жертв гітлерівського режиму. Також у містах і селах розклеювали плакати із зображеннями знищених нацистами євреїв та представників інших національностей з написом: "В цьому є й твоя вина!"
  • Освіта: здійснювали денаціоналізацію освіти. Параграфи у підручниках історії про "славетні перемоги німецької зброї" було прибрано, у багатьох школах не вивчали текст німецького гімну та не культивували почуття любові до батьківщини.
  • Культура і мистецтво: завдяки кінематографу підтримували пам'ять про нелюдяність нацистського режиму. На німецькому телебаченні показували документальні передачі, також створили низку художніх фільмів про жертв нацистського режиму: "Щоденник Анни Франк", "Ніч і туман", "Наші матері, наші батьки", "Книжкова злодійка", тощо. Американський серіал "Голокост", який вийшов на німецькі телеекрани в 1978 році, подивилися понад 20 мільйонів німців – майже половина дорослого населення тогочасної Німеччини.
  • Релігія: проводили поминальні богослужіння, а руїни синагог підтримували в колишньому вигляді.
  • Економіка: на успіх денацифікації вплинув також економічний чинник, адже завдяки плану МаршаллаПлан Маршалла — програма економічної допомоги європейським державам після Другої світової війни. Її висунув 1947 року держсекретар США Джордж К. Маршалл.Він запропонував таку ж допомогу СРСР та його супутникам, але Йосип Сталін її відхилив.План Маршалла був одним із перших поштовхів до європейської інтеграції. Завдяки йому впродовж наступних двох десятиліть багато регіонів Західної Європи відчували небувале зростання та процвітання. німецька економіка почала швидко відроджуватися. Він передбачав відновлення економіки й виробництва, запровадження демократичних інституцій — вважалося, що якщо країна починає жити набагато краще без тоталітарного лідера, її мешканці самі відмовляються від хибних поглядів (що згодом знайшло своє підтвердження у розвитку історії).

Наскільки ефективними були ці практики "морального перевиховання"? Сергій Стельмах зауважує, що про це можна судити хоча б з того, що самі німці вважали такі заходи "помстою" союзників, а себе — жертвами націонал-соціалізму і англо-американських бомбардувань цивільного населення.

Сергій Стельмах, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, фахівець з германістики

"Поширеними були аргументи на кшталт "вони були наївними ідеалістами, яких обдурили націонал-соціалісти", або ж "вони стали жертвами політичної помилки" і "переможці не мають морального права судити". Те, що ми розуміємо під словом "переосмислення націонал-соціалістичного спадку", почалося у ФРН фактично з кінця 1960-х років зі зміною поколінь".

Саме тому в розмові про денацифікацію важливо проговорити й невдачі цього процесу, а також згадати політику пам'яті, яка прийшла зі зміною поколінь у Німеччині.

"Невдачі" денацифікації і подальша політика пам'яті

Незважаючи на заходи з денацифікації, зміна свідомості німців відбувались повільно. Більшість населення досі вважали Гітлера "хорошим лідером, який припустився деяких помилок"; також зафіксована статистика, що у 1950-х роках понад 40 % жителів Німеччини ненавиділи євреїв. До середини 1960-х років багато хто в Німеччині вважав учасників змови проти Гітлера 20 липня 1944 року не героями, а зрадниками. Через усі ці настрої чимало дослідників говорять про "провал денацифікації".

Абсолютна більшість відсторонених через нацистське минуле людей повернулася на свої посади — цифри наводить кандидат історичних наук Сергій Громенко.

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам'яті (2014—2016), експерт Українського інституту майбутнього

"До лав НСДАП належало 8,5 млн німців, а всього до нацистських установ залучили 45 млн людей. Пройшли через формальні процедури люстрації 3,5 млн, із них через суди і трибунали — 2,5 млн, лише 1,4 % були визнані винними. В західних окупаційних зонах виконали менше ніж 500 смертних вироків. У підсумку в парламенті у перші два десятиліття засідали до 25 % колишніх нацистів, у різних відомствах (школа, поліція) вони становили по 50–75 %, а в судовій системі — 90 %."

Однак, якщо у перші роки після капітуляції Третього Райху більшість німців або нічого не знали про нацистські злочини, або вважали їх ворожою пропагандою, то після проведення роз'яснювальної роботи, поширення інформації та появи досліджень і публікацій про жертв гітлерівського режиму їхня думка почала змінюватися.

З середини 1960-х років саме зі зміною поколінь почав відбуватися процес осмислення минулого. Різні вікові групи німців по-різному оцінюють події Голокосту. Найстарше покоління, що є "носіями живої пам'яті", усвідомлюючи себе німцями, "відгороджується" від нацистів, вважаючи їх групою політичних бандитів.

Друге покоління, ставлячись критично до думки батьків, намагається помістити Голокост в історичний контекст, проаналізувати нацизм як явище, яке сформувало негативні почуття німців. Це призвело до появи так званого комплексу провини німців перед жертвами нацистських переслідувань, насамперед євреями.

Яскравий приклад таких змін продемонстрував у грудні 1970 року німецький канцлер Віллі Брандт. Він став на коліна перед пам'ятником закатованих євреїв, що було кроком до примирення між Польщею і Німеччиною.

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам'яті (2014—2016), експерт Українського інституту майбутнього

"7 грудня 1970 року канцлер Віллі Брандт став на коліна перед меморіалом у Варшавському гетто – цей вчинок викликав бурхливі дебати в Німеччині, однак переобрання Брандта за два роки показало, що зміни невідворотні. В 1970-х історію нацизму почали розглядати в школах – і багато хто з батьків був змушений говорити з дітьми про своє життя за нацистів".

Концтабори у кіно, перепоховання закатованих, провина: як відбувалася денацифікація Німеччини після Другої світової
Німецький канцлер Віллі Брандт на колінах перед меморіалом загиблим у Варшавському гетто, 1970 рік. Фото: Ben Martin/Getty Images

Деякі дослідники та філософи розділяють поняття "провини" і "відповідальності" в тому контексті, що провина може бути лише особиста, а відповідальність — колективна. Сергій Стельмах стверджує, що саме ці дві категорії відігравали важливу роль у формуванні "культури пам'яті" ФРН.

Сергій Стельмах, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, фахівець з германістики

"Щодо провини утвердилось фундаментальне положення філософа Карла Ясперса, який переконував у тому, що «не може існувати (крім політичної відповідальності) колективної вини народу, або групи всередині народів, ні як карної, ні як моральної, ні як метафізичної вини». Судові процеси і карне переслідування військових злочинців ставало достатнім аргументом для «примирення з минулим».

Однак надалі «примирення» через витіснення травматичного досвіду старшого покоління створює ілюзію непричетності, а минуле залишається відторгнутим від сьогодення. Без постійного звернення до історії це породжує або ж надмірне моралізаторство, або ж амбівалентне – «зрештою, всі були жертвами».

А відповідальність (або ж «етика відповідальності» за Максом Вебером) як категорія практичних дій означала відшкодування матеріальних збитків СРСР за шкоду, заподіяну під час Другої світової війни, зокрема через розширення торгівлі з ним. Сюди ж зараховувались і мільярдні виплати Ізраїлю за жертви Голокосту та індивідуальні виплати мільйонам постраждалих".

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок