Для мене 1990-ті — це вже незалежність: Андрій Бондар про літературу, освіту та роль Могилянки на початку незалежності

Для мене 1990-ті — це вже незалежність: Андрій Бондар про літературу, освіту та роль Могилянки на початку незалежності

Для мене 1990-ті — це вже незалежність: Андрій Бондар про літературу, освіту та роль Могилянки на початку незалежності
Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

У межах спецпроєкту Радіо Культура і "Видавництва Старого Лева" письменник та перекладач Андрій Бондар говорить про українське суспільство, творчість і "Києво-Могилянську академію" як осередок культурного та інтелектуального життя 1990-х.

Текстову версію для Суспільне Культура підготувала Олена Лисенко.

Які були 1990-ті для тебе і коли вони почалися?

1990-ті почалися не в 1990, а в 1988 році, бо вже в цей час стало вільніше. Я думаю, що останні три роки совєтів ми жили у стані відносної свободи. Якщо порівнювати той час у совку і те, що зараз діється в Росії, то я наполягаю, що тоді в Совєцькому Союзі було набагато вільніше, ніж у сучасній Росії. Видно, який регрес у них відбувся.

А в нас 1988 рік — це паростки легального національного відродження. У кінці 1988 року я приніс до школи, де вчився у 8 класі, червоно-чорний значок.

Для мене 1990-ті — це вже незалежність. У Кам'янці-Подільському тоді з'явилися перші осередки руху Української гельсінської спілки. Я якимось чином теж мав до них стосунок. 1990-ті окреслюються політичними подіями, які знаменують розпад Союзу і нашу незалежність. У 1994 році я переїхав до Києва, і так для мене почався другий етап моїх 1990-х.

Ти використав важливе слово, щоб зрозуміти наші 1990-ті — це слово "свобода". А друге слово — це "можливості".

Свобода, можливості і глибока економічна криза — це стан 1990-х. Реальні недоїдання, проблеми з елементарними речами. Соціальне розшарування відчувалося дуже сильно, принаймні на моєму кам'янецькому рівні. Розшарування між тими, хто має багатших батьків, і тими, хто має бідніших. Тоді це давалося взнаки. Наприкінці 1980-х у Кам'янці-Подільському панувала абсолютно фантастична атмосфера, з'являлися люди із заходу України і на мітингах говорили про незалежність. У 1980-ті відчувалася романтика цього руху, а в 1990-ті вона закінчилась.

Якою мовою ти говорив на початку 1990-х? І якою була твоя тусовка у той час?

У мене була шкільна мова — російська, бо я навчався у російській школі, але поза школою я спілкувався українською. У мене не було навіть російськомовного середовища, а тусовка була музичною і політичною.

У Кам'янці-Подільському церква була важливою завжди, і на початку 1990-х я міг стати священником, але мене врятувало те, що я був неповнолітнім. Мені було 17 років, коли я вступив до Хмельницької православної семінарії — це була українська автокефальна церква, щойно відроджена і легалізована. Усі ці церкви намагалися наповнювати священниками. І один чоловік — Віктор Столяренко — підбив нас усіх вступати. Він був старший за мене на добрих 20 років. Я співав у хорі, вступив до семінарії, прожив там три дні і, нікого не повідомляючи, втік звідти. Церковні начальники потім шукали мене, а я поїхав на дачу — і так закінчилась моя кар'єра православного священника.

1990-ті — це час можливостей. Можна було опинитися в кримінальній групі кам'янецького рекету і спокійно їздити з ровесниками у західні області й "шмонати" автобуси. Або стати священником. Зараз усвідомлюю, що у 1990-ті я пройшов усі ці пастки.

Камʼянець-Подільський був одним із двох кримінальних центрів заходу України, бо розташовувався між чернівецьким і хмельницьким базарами. Це було жирне місце, де були "сомалійські пірати", такі собі пацики.

Якими були ці кам’янецькі пацики?

Пацики були на базарі. У нас не було культури гопників, але була "культура жлоба". Ці люди одягалися у спортивні костюми, були бойовими хлопцями і не розмінювались на дрібниці. Їм вдалося у 1990-ті швидко піднятися соціальним ліфтом, бо це був час можливостей: все вирішувала сила і гроші. Тому я відчув на фізичному рівні, що треба тікати з Кам'янця-Подільського. І разом зі мною звідти втік і кримінал.

Що ви тоді слухали і що грали?

Хлопці грали музику від панку до якогось наслідування. Завдяки їм для мене відкрилось багато цікавого. Думаю, що саме через музику я прийшов у культуру наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. Не через книжку, а саме через музику. Я можу багато перераховувати пісень, але музика зі мною завжди. Це те, що мене сформувало, дало поштовх до інтелектуальних пошуків, бо через The Doors можна було взяти, наприклад, Ніцше чи Рембо.

Коли починається поезія — в Кам'янці-Подільському чи вже в Києві? У якому віці ти поїхав у Київ на навчання?

Поезія почалася у Кам'янці-Подільському. Я три роки вчився у педагогічному інституті на українській філології. Там була літературна студія, яку я відвідував. У нас був лідер — викладач і добрий поет Іван Прокоф'єв. У цій студії я познайомився зі Світланою Матвієнко, котра нині є дослідницею медіа, культури і нових технологій світового рівня. Зараз вона канадійська дослідниця, а тоді це була моя землячка, ми разом формувались і досить вагомо вплинули одне на одного. Це був безперервний обмін книжками та ідеями.

Ти обрав Могилянку як важливу точку. "Києво-Могилянська академія" була порятунком чи якимось ліфтом?

Я пам'ятаю ще "динозаврів" Могилянки, тобто набір 1991 і 1992 року. Їх було зовсім мало, і вони заїхали у приміщення з обдертими стінами, де залишився ще дух совка. Я люблю згадувати цих людей, бо вони легенди, для мене вони теж були орієнтирами. Тоді навчався, наприклад, Сергій Горін, який досліджував православ'я і монастирі на Волині — вступив, коли йому було 42 роки.

Про Могилянку як про ліфт я ніколи не думав. У мене була дуже конкретна мета — я хотів нового знання і людей, з якими можна було поговорити. У Кам'янці-Подільському в 1994 році вже мало з ким можна було говорити, тому що євреї вже виїхали. Для мене єврейська еміграція стала останнім кроком. У Кам'янці-Подільському не можна було лишатися, бо університет став колгоспом. А Могилянка — це місце нових можливостей. У коридорі можна було зустріти Володимира Діброву або Олександра Ірванця.

Для мене Сашко Ірванець — старший товариш, ми з ним відтоді дружимо. У той час у мене викладала в Гарвардській літній школі україністики Соломія Павличко. І я бачив Юрія Шевельова, який у нас виступав, проте зрозумів його велич через багато років.

Я можу сказати багато добрих слів про моїх викладачів. Це Вадим Менжулін — філософ, викладач, який зараз очолює кафедру філософії: він мені відкрив психоаналіз — читав лекції про Фройда і Юнга. Я перекладав його кандидатську дисертацію з російської мови. Або Олександр Івашина — це легенда Могилянки для культурологів і філологів, для всіх гуманітаріїв у Могилянці. Це людина, яка сформувала для гуманітаріїв інтелектуальний світ і багато чого показала. Також це Соломія Павличко, яка викладала курс "Теорії та концепції літературознавчого аналізу ХХ століття".

А 1996 рік — це Гарвард, Соля і Владика Гудзяк, який читав історію української церкви. Літня школа україністики у Гарварді — це одна з можливостей, яка була у могилянських студентів. Світ тоді відкрився більше для нас, тому ми могли їздити на цю літню школу.

Куди ви ходили пити каву і не каву, де танцювали?

Вибір був малий, тому пити алкоголь ходили до закладу "В Гостях у Бахуса" на Сагайдачного. Ми пили гранчаками "Ізабеллу" і "Оксамит України", бо вибір був невеликий. А каву пили навпроти в "Хлібному", якій досі стоїть під якимись захисними конструкціями. І там іноді бували викладачі Івашина з Чумаченком, які розмовляли про якусь Сімону Вайль. Я стояв поруч, слухав це і відчував причетність, наче стояв поруч із Кантом.

Одного разу був концерт Тараса Чубая і гурту "Мертвий півень": я лежав під сценою, а на мені сидів Вадим Карп'як — ведучий Радіо Культура. Він курив і дивився на сцену. Уявіть цю міру свободи.

Мобільний телефон з'являється у твоєму житті в 1990-х чи вже в нульових?

У 1999 році. Я дзвонив на кілька секунд сказати щось дуже швидко комусь, бо це було безкоштовно. Найперше, щоб зустрітися. Це теж була революція, бо ти можеш подзвонити будь-куди, будь-коли, будь-кому. Це перша ластівка технологічного прориву, а потім вже інтернет — коли він запанував, можна було мейлом комусь написати в Америку.

Ти почав складати свою бібліотеку українського інтелектуала в 1990-х. Що для тебе купувати книжки? Що таке складати цю свою бібліотеку?

Перед тим як прийти сюди, я згадував ранні 1990-ті, девальвацію рубля, коли ти маєш гроші й не можеш нічого купити, крім книжок. Ми з другом Олександром Степановим виїздили в районні центри Хмельницької області по книжки. Їхали автобусами роздовбаними дорогами, щоб викупити ці книжки, взяти їх додому. Я купив колись 20 книжок із серії "Бібліотека української літератури" у Новій Ушиці. Ці книжки просто лежали непотрібні нікому, а їх потрібно було винести з тих книгарень, які надовго стали взуттєвими магазинами.

1990-ті роки стали дуже трагічними у цьому вимірі, бо було відчутне падіння культурного рівня людей.

Кілька хвилин тому ми говорили про Могилянку, інтелектуальні розмови, а зараз — про падіння рівня культури і повторну русифікацію, як це відбувалося одночасно?

Паралельні світи тоді співіснували спокійно. Світ масової культури існував окремо від нас, і наші зусилля були дуже мізерними проти світу мейнстриму. Незалежність використали у прагматичний і ганебний спосіб, оголосивши, що "ось вам ваші символи, а влада наша". І разом з владою була їхня мова і їхня культура — цих московських, останкінських студій.

Так було впродовж тривалого часу і нарешті треба було дожити до цих часів, пережити такі пертурбації та революційні переміни, щоб змогти говорити, що ми живемо в іншому світі. Мені дико чути, що я класик, бо я живий. Я не люблю термін "розстріляне покоління" щодо свого покоління, тобто ми не "розбомблене", не "розстріляне", а "стріляне", "бомблене" покоління. Цього разу їм не вдасться знищити всіх.

Наприкінці 2023 року у цій книгарні ти був у глядацькому залі і слухав мою розмову з Артуром Дронем і те, як він читав поезію. Артуру 23 роки, і ми тоді говорили про його досвід бійця та захисника України, вибір добровольця. Твоя перша книжка вийшла, коли тобі було 24. Що тоді було для тебе бути поетом?

Я вперше побачив поезію Артура у фейсбуці, мене шокували його тексти своєю простотою і пронизливістю, потім ми подружились і він мене запросив на цей вечір. Коли я слухаю таких молодих поетів, як Артур Дронь, то усвідомлюю, що мудрості й досвіду в нього набагато більше, ніж у мене. Люди, які пережили досвід війни, зовсім по-іншому оцінюють слова, і вони мають право саме на такі слова, які я, може, хотів сказати, але ніколи не скажу, бо на такі слова не маю права.

Для мене писання серйозної поезії під час війни стало великою проблемою. Якщо я пишу, то це щось таке, що не шкода і можна викинути. А таким людям, як Артур, належить право і можливість говорити найважчу правду нашого часу. Це треба цінувати і поширювати.

У такий парадоксальний спосіб війна відкрила багато нових імен. І думаю, що війна породить потужну когорту людей, яким є що сказати. Бо я для багатьох речей не відчуваю морального права.

А 1990-ті — це був час писати поезію, час публічних читань?

Окрім Форуму видавців не було нічого, тому я б не сказав, що були якісь публічні читання. Був "Смолоскип", де я виступав тоді, коли вийшла моя перша збірка. Я не думав про комфорт і про інших людей, з якими комфортно. Люди, причетні до української книжки 1990-х, мали поїхати і знайти українську книжку на ринки — наприклад, "Петрівку".

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок