Фільм "Звідки куди" польського режисера Мачека Гамели опинився в короткому списку номінації "Найкращий документальний фільм" премії "Оскар", разом зі стрічкою "20 днів у Маріуполі".
У перші місяці війни, кинувши свої справи у Польщі, Гамела перевозив людей з українських міст, що обстрілювалися російськими військами, до місць безпеки — як в Україні, так і на кордоні з Польщею.
Глядачі бачать мінівен і його пасажирів, що тікають від війни — жінок і дітей. Війна опиняється десь позаду — в містах, які вони раніше любити і вважали своїм домом. За вікном — як покалічені дерева, розбомблені будинки та зруйновані мости. Блокпости та військові лише епізодично з'являються в кадрі.
Дороги як такої у стрічці також немає. Але є особисті драми, що розгортаються на тлі зимово-весняних трас. Ми не знаємо, як далі складуться долі цих людей і куди їх заведуть ці власні дороги, але розуміємо, що шлях порятунку лише починається.
Обрана форма кінооповіді є дуже простою та зрозумілою: у цій машині невипадково опиняються випадкові люди, які стають ближчими і глядачам, і водієві через свої історії та пережитий досвід, навіть якщо цей досвід більше ніхто не може осягнути повною мірою.
І хоча сам режисер не визнає, що стає одним із героїв власної стрічки, — він єдиний, хто чує всі історії, проживає їх разом із подорожніми, а потім оповідає іншим. І сам він фільмує увесь процес від початку до кінця.
Фільм уже отримав кілька ключових нагород та номінацій, наразі промокампанія триває у Європі та США.
Суспільне Культура поговорило з режисером про фільм, номінацію на "Оскар" і чому важливо говорити про війну в Україні, особливо зараз.
Ваш фільм — про людей, які рятуються від війни. Але у ньому я також бачу вас як героя, який присутній від самого початку до кінця і на якого впливають історії, розказані у мінівені. Як ви самі змінилися за час волонтерства та зйомок?
Насправді моя історія — це історія одного з багатьох тисяч волонтерів, як українських, так і польських, які так само, як і я, вирішили покинути своє звичайне життя і зробити все можливе, щоб допомогти зусиллям українців. Моя робота — це ніщо в порівнянні з тим, що роблять люди на передовій, і ніщо в порівнянні з тим, що вони відчувають.
Це був свідомий вибір не створювати фільм про воєнні дії чи руйнування, не для того, щоб говорити про волонтерів. Я думаю, що на початку вторгнення було достатньо телевізійних репортажів, які показували цей тип роботи і говорили про важливість тієї справи, яку вони робили. Особливо на початку небезпека була великою — і для людей, і для волонтерів; і я щасливий, що мені вдалося робити те, що я робив, протягом пів року.
Я радий, що ми продовжуємо підвищувати обізнаність про війну в Україні вже в інакший спосіб. Що продовжуємо наголошувати на важливій місії підтримки. Зараз вже не потрібна моя робота як волонтера: більшість людей, які хотіли виїхати, виїхали. Тепер постають інші завдання, як-от озброєння чи відбудова зруйнованого.
Тому я думаю, що нічого надзвичайного саме в моїй історії немає. Я думаю, що певною мірою фільм про те, якими мають бути люди в сусідніх країнах, і про те, що вони насправді розуміють всю серйозність цієї війни та вирішують втрутитися й допомогти, навіть маючи обмежені можливості.
Я дивлюсь на цей фільм як на історії підтримки та турботи, про певну чутливість. У вашому фільмі майже всі емоції людей — стримані. Лише в одній зі сцен жінка починає плакати, чуючи історію іншої жінки. Але у вас особисто також з’являється емоційна сцена, де ви проявляєте свої емоції. Йдеться про епізод з іноземною студенткою, яку ви намагаєтеся перевезти за кордон, щоб зробити їй операцію. Чи можете розказати про те, як ви трималися і що допомагало вам контролювати ситуацію?
Якщо ви водій, то повинні проявляти самоконтроль і спокій. Тут неважливо, звідки та куди ти їдеш — з Києва чи з Донбасу. Життя людей залежать від вас та перебувають під вашим контролем. Куди б ти не звернув, треба брати на себе відповідальність. Тож проявити емоції в дорозі я не міг, таких ситуацій було небагато. Та я не думаю, що емоції обмежені у фільмі через це. Як я зазначив, я не є персонажем стрічки, цей фільм не про мене.
Загалом у нас було багато матеріалів із більш небезпечних та стресових ситуацій, які ми могли б використати. У нас також було багато емоційного матеріалу з пасажирами, де вони діляться дуже приватними, але страшними речами. Ми вирішили не використовувати більшість із них, оскільки цей фільм розповідає про тонкощі війни. Не хотіли вдаватися до створення шокуючого образу війни.
Оскільки ми їдемо в машині, показуємо ці історії саме в цьому середовищі, виникає і без того досить гнітюча атмосфера замкненого простору. Тому ми повинні були дивитися, де наші межі: що ми можемо показати, а що — ні. Що ми можемо відкрити глядачеві й наскільки маємо затягнути в історії. Ми намагаємося поступово впустити глядача у світ наших героїв. Отже, ідея була не в тому, щоб перевантажувати глядача драмою.
Я просто відчуваю, що існує багато тем про цю війну, які вже показані. Такої медійної війни ще не було. Але через це, на жаль, у багатьох зростає "імунітет" до тем, пов’язаних із втратою чи стражданням. Саме тому ми повинні шукати інші шляхи для того, щоб розказати про війну та достукатися до усіх, щоб вони побачили, що все це переживають реальні люди.
Ми зараз багато говоримо про дегуманізацію воєнних конфліктів. І це розмова не лише про Україну, погляньте скільки в зображеннях із Гази й Ізраїлю страху та смерті. Питання емпатії — це не лише питання підходу. Іноді для того, щоб достукатися до деяких глядачів, доведеться показати їм всю драму. Але для інших — варто знаходити щось нове, відмінне. Наш фільм знайшов своє місце у цьому. І через те, який ми отримуємо відгук, я думаю: наш підхід та фокус є правильними.
Одним із найсильніших моментів у вашому фільмі є та близькість, яку проявляють герої. Зокрема, в одному з епізодів жінка ділиться своєю мрією — відкрити кафе після війни, вона про це мріяла з підліткового віку. Завдяки таким речам людям, що не розуміють контекст, легше емпатувати та асоціювати себе з героями. Чи відчуваєте, що глядачі вашого фільму здатні це зрозуміти та розділити? Якою є реакція публіки?
Ви знаєте: я досі пам’ятаю першу людину, яка встала в кіно після того, як вперше показали фільм у Франції. Це було в травні минулого року. Цей чоловік казав, що він, як і багато людей, стежив за втечею біженців з України по телебаченню. Він бачив черги на кордоні, незліченну кількість автомобілів, які застрягали в корках, але він насправді ніколи не бачив того, що відбувалося всередині цих автомобілів.
Наш фургон був сімейним мінівеном. Іноді було дві, іноді три родини, які не були знайомими до цього між собою. Це цілком міг бути фургон лише однієї родини, з усіма членами сім’ї. Ця машина нічим не відрізняється від будь-якої з тих, які намагалися покинути країну в той страшний час.
Люди дійсно по-різному ставляться до історій у фільмі. Ми отримуємо дуже багато різноманітних відгуків. Дехто вражений історією Сані, яка втрачає можливість говорити. Інші історією Саші — хлопця, який не перестає думати про свою бабусю. Це все універсальні почуття.
Ви згадали епізод із Валентиною, яка хотіла відкрити кав’ярню, але вона також досить раціональна жінка. Я бачу в її раціональності позитивний бік — спосіб, завдяки якому вона справляється з проблемами навіть за таких екстремальних обставин.
Ще одна історія, яка хвилює глядачів, — це розповідь Анни про хлопця, якого висадили з автобуса на російському блокпосту, перевдягли у російську військову форму та змушувати воювати проти України. Ми не бачимо в кадрі цього хлопця, але цю історію Анна розповідає так, ніби це був її син.
Я думаю: для багатьох людей стало шоком те, що це життя звичайних людей, які жили так само, як і багато інших людей, але раптом у їхні будинки увійшла війна. Це радикально змінило їхній побут та вплинуло на долі.
Ми дивимося на авто зсередини, на цей замкнений простір, де може розміститися обмежена кількість людей. Шлях довгий, вони незнайомі одне з одним. У цей час люди можуть подумати над багатьма речами, зокрема про те, що вони хочуть розказати одне одному. Чим хочуть поділитися з того, що щойно пережили. Я думаю, це також впливає на тих, хто опиняється в глядацькій залі. Загалом люди однаково реагують і в Канаді, і в США, і в Європі.
Наприкінці місяця ми їдемо з фільмом до Будапешта. Я дуже хочу показати наш фільм саме там. І я сподіваюся, що ми зможемо розпалити дискусію про те, що відбувається в Угорщині. Зараз це одне з найважливіших місць у Європі, де вирішується доля всього континенту. Я не оптиміст і не вірю, що ми можемо багато чого змінити, але я дуже сподіваюся, що ми зможемо почати обговорення фільму та дискусію про те, як не допустити подібного.
Ще був один важливий показ минулого місяця. Це було вперше, коли ми показали стрічку на державному фестивалі в Казахстані. І насправді це був перший раз, коли фільм про війну в Україні показували у такому місці в Казахстані. Отже, певна зміна сприйняття все-таки відбувається. Ми отримали приз. І для нас важливо, що фільм відгукнувся людям із цього контексту. Я багато дізнався про те, як казахське суспільство підтримує Україну — на відміну від уряду, який виступає за союз із Росією та грає у складну політичну гру.
Ви спілкуєтеся досі зі своїми героями. Чи можете поділитися історією Сані, що з нею трапилося далі?
Те, що не увійшло до фільму — це історія її брата. Він втратив око під час ракетного обстрілу Чернігова. Він був евакуйований раніше за неї. Я вивіз її у Вінницю, там вони були кілька місяців, а після того повернулися додому в Чернігів. Я чув, що там ситуація стала більш стабільною. Саня відновила свою здібність говорити, коли вони повернулися в місто.
Я сподіваюся, що ситуація не погіршиться. Бачу, як багато людей повертаються додому попри те, що місто дуже близько до російського кордону. І звичайно, люди бояться.
Ваша стрічка та фільм "20 днів у Маріуполі" — в одній категорії. Як ви розцінюєте ваші шанси?
"20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова — це чудовий фільм. Це дивовижний витвір мистецтва та свідчення дивовижної хоробрості Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки (у Маріуполі також перебувала Василіса Степаненко, продюсерка стрічки, — Ред.). Я дуже радий з того, що фільм привертає таку велику увагу і що фільм потрапив в обидві категорії. У них інша історія дистрибуції, фільм підтримав хороший американський партнер і я думаю, що вони насправді є фаворитами для номінаціi в обох категоріях. Я вболіваю за цю стрічку.
Думаю, що наші фільми доповнюють один одного. Вони показують два обличчя війни. Простіше кажучи, наш фільм — про тих, хто попри всі труднощі вибору все ж вирішує поїхати, лишивши все позаду. Натомість фільм "20 днів у Маріуполі" — про тих, хто вирішує залишитися, зокрема про самих журналістів, які працюють за умов облоги та часткової окупації. Це надзвичайно сильний фільм про роль журналістики. І надзвичайним є те, як вони перетворили журналістські кадри на кінофільм.
Я захоплений їхньою роботою, тому не сприймаю це як якесь змагання між нами.
Насправді я сподіваюся, що ми зможемо повторити історію, яка трапилася чотири роки тому, коли два сирійські фільми The Cave Фераса Файяда та For Sama Ваада Аль-Катеаба й Едварда Воттса опинилися разом у номінації.
Чи є у вас партнер у США, який допомагає з дистрибуцією?
У нас є дистриб’ютор у Нью-Йорку, який планує прокат у кінотеатрах. І ми сподіваємось, що згодом зможемо оголосити про телевізійного партнера в США. Ми також шукаємо й інші контакти та вважаємо, що зараз хороший час, щоб показати цей фільм широкому загалу. Це дуже важливо.
Втома від війни поширюється, як вірус. Республіканці гальмують черговий пакет допомоги для України. Тому ми з нетерпінням чекаємо на показ фільму в США. Зараз отримуємо багато запитів на покази у Вашингтоні, Бостоні, Нью-Йорку, в різних університетах. Спробуємо використати наші можливості для адвокації та допомоги Україні.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
