100 років тому, 9 січня, народився кінорежисер та митець Сергій Параджанов. Ювілей видатного митця святкують одразу три країни — Вірменія, Грузія, Україна. З Україною Параджанов пов'язаний дуже тісно: режисер був закоханий і в Київ, і в українські Карпати.
З нагоди ювілею Музей Ханенків та "Довженко-Центр" запрошують 9 січня о 16:00 до дружньої кінорефлексії та обговорення фільму "Київські фрески". Історія "Київських фресок" почалася близько 60 років тому. А проте, режисеру так і не дали завершити через звинувачення в "імпресіонізмі, пронизаному ідеєю пацифізму". Тож фільму як такого не існує — лишилося 15 хвилин кінопроб, зроблених оператором Олександром Антипенком.
Кінознавець "Довженко-Центру" Олег Оліфер розповідає про ідею та історію невтіленої стрічки, яку світова кінокритика охрестила "блискучим досвідом кіноавангарду".
Після закінчення університету до свого першого шедевру Сергій Параджанов йшов понад 10 років. Екранізація Михайла Коцюбинського була восьмим фільмом у кар'єрі режисера.
Оператор Юрій Іллєнко, художники Георгій Якутович і Михайло Раковський, композитор Мирослав Скорик, молоді виконавці головних ролей Іван Миколайчук і Лариса Кадочнікова, керовані Сергієм Параджановим, сформували команду неймовірно концентрованого творчого потенціалу.
У 1988 році в інтерв'ю режисер емоційно згадував про свій перший успіх:
"Так просто, да? Так просто було зробити мені, вірменину, фільм? Дамочки в ЦК говорили «Це випадково! Тому що Паріжанов, Паріжанов, він — горець». Що я зробив фільм тільки тому, що народився в горах. «Це випадково». Да, х…, випадково".
Цю розмову записала знімальна група Анатолія Сірих, режисера Української студії хроніко-документальних фільмів. У 1988 році вони відправились у Тбілісі відзняти матеріал для стрічки "Образ світлий", що мала розповідати про українського художника Григорія Гавриленка. Його картина "Дві жінки" з'являється у кінопробах Параджанова "Київські фрески" (1965). Митці товаришували, і режисер називав Гавриленка одним із найвідданіших своїх захисників. Документалісти довго вмовляли Сергія Параджанова знятись у фільмі. Втомлений і роздратований режисер забороняв вмикати камеру та відмовлявся говорити про художника. Зрештою групі вдалося його розговорити і відзняти необхідний коментар.
Матеріал, який Параджанов наговорив не на тему, згодом став основою для іншого документального фільму Анатолія Сірих "Сергій Параджанов. Відвідини", випущеного вже у незалежній Україні 1994 року. У ньому, підвищуючи голос, Параджанов дорікав колективу Кіностудії імені Олександра Довженка, що "вони довели студію до нуля".
Вони там всі пересварились, хто буде перший. Перший там — Довженко. Ось коли вони це зрозуміють, вони заткнуться. Довженко там перший, а другий — я, або мій педагог Савченко, а я — третій.
Параджанов усвідомлював свою важливість для українського і світового кіно, але скептично оцінював перебудову радянської системи, яка зруйнувала йому життя. З неймовірною гіркотою він додавав, що стане потрібний країні лише після смерті.
Це мав бути грандіозний за масштабом фантасмагоричний день із життя міста, в якому героями є Людина, Вантажник і Жінка. Тут Брест-Литовським проспектом проганяють табун стриножених коней, вантажівки з білими ваннами і чорними домовинами женуться наввипередки по шосе, а інфанта Маргарита з картини Веласкеса натирає підлогу разом із хранителькими музею. Стрічка була присвячена "20-річчю Перемоги" і всі події, часом дуже сюрреалістичні, відбувалися 9 травня. Оператором фільму і проб Параджанов запросив молодого Олександра Антипенка, який ще навчався і не зняв жодної стрічки самостійно.
Якщо говорити про історію київського кінематографу, то загалом Київ був присутній у картинах просто як пейзаж, архітектура. Інші студії використовували у Києві Поділ, щоб говорити про народження міста, але не про його історію, філософію, про пластику Києва. Ми бачили сучасний Київ, зруйнований Київ, але ніхто не вдивлявся в душу Києва.
Так Сергій Параджанов захищав свій сценарій на обговоренні художньої ради при Кіностудії імені Довженка. Багатьом його текст здавався незрозумілим, еклектичним, формалістичним, з надмірною кількістю трикрапок. Проте на хвилі успіху "Тіней забутих предків" керівники студії були готові піти на ризик, якщо історія і образи стануть трохи зрозумілішими.
На жаль, задум режисера не був втілений, залишившись тільки на папері та у кінопробах. Фільм лякав чиновників своєю експериментальністю, новизною і відкритістю до різних тлумачень. Параджанов був розчарований, але продовжив творчі пошуки, розпочаті "Київськими фресками", у своїх подальших роботах.
У наступний фільм "Колір граната" (1968) режисер із "Фресок" переносить статичну камеру, багато образів і калейдоскопічність наративу. Його останні спроби запустити фільм в Україні, нову екранізацію Коцюбинського за мотивами оповідання Intermezzo, не доходять навіть до кінопроб, а у 1973 році Параджанова арештовують.
Лише у 1992 році, вже після смерті режисера, негатив "Київських фресок" було віднайдено. Від знищення плівку врятувало те, що вона була підписана як дипломна робота оператора фільму Олександра Антипенка.
"Довженко-Центр" планує відзначити сторіччя Параджанова новими оцифрованими та реставрованими копіями його робіт, а також дослідженням українського періоду творчості видатного режисера.
Суспільне Культура публікує текст у співпраці з "Довженко-Центром" та нагадує, що сьогодні о 16:00 у Музеї Ханенків відбудеться показ та обговорення фільму "Київські фрески" (1965). Модеруватиме обговорення Олена Гончарук.
Окрім того, о 18:00 у Червоній залі Будинку кіно почнеться вечір з нагоди 100-літнього ювілею майстра.
А 11 січня о 18:30 у кінотеатрі "Жовтень" ви можете прослухати лекцію Сергія Тримбача "Сергій Параджанов. Авангардист у пошуках забутих тіней", яка буде супроводжуватись показом фільму "Київські фрески".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
