9 січня 2024 року виповнюється 100 років з дня народження режисера, сценариста і композитора Сергія Параджанова. На його творчість вплинуло захоплення фольклором, образи з дитинства у Тбілісі та любов до української культури. Про себе сам митець казав: "Я — вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм".
9 січня повідомили, що Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.
Суспільне Культура розповідає факти, які ви могли не знати про маестро: якими були його ранні фільми, про творчість в ув'язненні й долю єдиного сина, яким міг стати невідзнятий фільм "Київські фрески" Параджанова та як митець надихнув Мадонну і Леді Гагу.
Соцреалізм у творчості Параджанова
Сергій Параджанов найбільше відомий як представник поетичного кіно, але образне і символічне він став знімати не одразу. Якщо простежити його фільмографію від ранньої творчості, можна побачити, що міра самозаглиблення митця зростала.
Маловідомими є стрічки режисера про життя "простої радянської людини". А такі були: наприклад, комедія, знята в типовій манері соцреалізму — фільм Параджанова "Перший хлопець".
За сюжетом, між сором'язливою дівчиною та нахабним парубком виникає кохання, а в цей час селяни намагаються виконати план будівництва стадіону, всі герої живуть у щасливому майбутньому. Режисер чудово працює з ґеґамиҐеґ — комедійний прийом, в основі якого лежить очевидна безглуздість. Наприклад, коли під час пожежі чоловік носить воду решетом — це безглуздість, але вона може розсмішити. Коли замість того, щоб різати млинці ножем, використовують ножиці, — це безглуздість, але вона теж смішить., пише кінознавець Юрій Самусенко, але загалом кіно не виділяється на тлі швидкого виробництва радянських комедій 1950–60-х років.
Дух радянського патріотизму після Другої світової — про це фільм Параджанова "Українська рапсодія". І хоч сам режисер згодом визнавав, що він не в захваті від цієї стрічки, на початок 1960-х вона сталі одною з найвпізнаваніших у доробку кіностудії імені О. Довженка.
Під час Другої світової Параджанов разом із концертною трупою відвідував госпіталі з виступами. Свої враження йому вдалося перенести на плівку, тож епізоди з військового шпиталю у стрічці вельми переконливі, як зауважує дослідник Самусенко. Але найбільше кіно вражає масштабним розмахом та виконанням пісень українською мовою.
Останній фільм, який зняв Параджанов перед "Тінями забутих предків" — "Квітка на камені". Стрічку спершу мав знімати режисер Анатолій Слісаренко, але сталася драматична історія: через смерть на знімальному майданчику акторки Інни Бурдученко його притягнули до кримінальної відповідальності. Роботу передали Сергію Параджанову.
Про що ж кіно? Головна героїня Христина потрапляє під вплив секти у шахтарському містечку, а хлопець Арсен хоче визволити її з релігійного полону, бо закохався у неї. Ця стрічка стане для Параджанова тою, після якої він остаточно попрощається з драматичним радянським кіно. Цікаво, що метафоричний відкритий фінал стрічки натякає на те, в якому творчому напрямі хоче рухатися Параджанов.
Єдиний син Параджанова
У 1958 році у шлюбі Параджанова з дочкою радянського дипломата Світланою Щербатюк народився син Сурен. За кілька років подружжя розлучилося, але підтримувало теплі стосунки.
Сергій Параджанов обожнював сина й часто брав його на знімання — збереглася ціла колекція яскравих фото з цих подорожей. Сурен зіграв епізодичну роль у "Тінях забутих предків", згодом у дев'яностих знімався у стрічці про батька "Параджанов: Остання весна".
Сурен Параджанов закінчив архітектурний інститут, три роки працював за спеціальністю, згодом зайнявся бізнесом. Відіграв важливу роль у звільненні батька з в'язниці — саме Сурен передав копію сфабрикованого вироку Параджанова представникам міжнародної організації Аmnesty International. Але подальша доля чоловіка склалася драматично: він сам зізнавався, що полюбляв грати в азартні ігри, а також кілька років провів у в'язниці за звинуваченням у розповсюдженні наркотиків.
До останніх років вони з матір'ю проживали в Києві у скрутному фінансовому становищі. Сурен про свою вдачу казав так: "Тато мене чогось навчив, заробити на цигарки та каву я можу, але щоб більше – ні". У 2021 році він помер на 63 році життя за рік після смерті матері.
Репресії і ув'язнення Параджанова
У 1973 році Параджанов був заарештований у своєму київському помешканні. За звинуваченням у "гомосексуалізмі та поширенні порнографії" його засудили до п'яти років виправних робіт.
"У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше як три судимості. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали — я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується", — писав режисер із табору.
Попри жахливі умови утримання і хвороби Параджанов відкрив у колонії... школу живопису. Режисер просив, щоб його співкамерники малювали все, що їм цікаво і що турбувало. Із в'язниці Параджанов привіз альбом із сотнями портретів та замальовок і вісім сценаріїв фільмів.
Коли ж у митця забрали олівці, то він почав збирати кришки з фольги від молочних пляшок. Він пресував їх у медальйони і видавлював цвяхом портрети відомих людей — так виходили "талери Параджанова". Декілька цих робіт надсилали навіть на психіатричну експертизу, але замість бажаних для тодішньої влади підтверджень, що Параджанов психічно хворий, отримали повідомлення: "Неймовірно талановитий".
В'язень Параджанов рідко отримував листи від численних друзів, чим був страшенно пригнічений. Але йому регулярно приходили міжнародні депеші від легендарного італійського режисера Федеріко Фелліні. Той писав: "Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся". Параджанов надіслав йому свої "талери" і Фелліні за їхнім зразком відлив срібну медаль, яка стала почесною нагородою "Амаркорд" за найкращий фільм на кінофестивалі міста Ріміні.
Тій людині, яка надіслала йому до в'язниці торта, Параджанов згодом подарував антикварний меблевий гарнітур, а своєму племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, режисер привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
За легендою, одного разу у в'язниці наглядач сказав Параджанову, який підмітав підлогу: "Засуджений, працюєте без вогника!" Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу і став підмітати "з вогником".
За словами людей, з якими він листувався, Параджанов вважав, що помре у в'язниці. Один із його колажів, створений з усього, що було під руками – "Оплакування кінорежисера на тлі гори Арарат". Також митець створив цілу колекцію ляльок, неймовірно оздоблених жіночих капелюшків.
За ґратами здоров'я Параджанова погіршується, він страждає від діабету та хвороби легень. Закордонні культурні діячі створюють комітет із порятунку митця і звертаються до радянського уряду з проханням звільнити режисера, проте ці листи залишаються без відповіді. Так було аж доки до генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва не завітав французький письменник Луї Арагон, який і зміг домовитися про свободу для Параджанова.
На основі розповідей та новел про життя Параджанова за ґратами кінорежисер Юрій Іллєнко написав сценарій фільму "Лебедине озеро. Зона". Цей фільм став останньою кінороботою Параджанова, його знімали в тій самій Перевальській колонії на Донеччині, де відбував покарання режисер. Фільм був відзначений премією ФІПРЕССІ і премією молодих кінокритиків на Каннському кінофестивалі, а на кінофестивалі "Кінотавр" – призом за найкращу операторську роботу Іллєнка.
Цікаво, що у Перевальській колонії досі існує майстерня Параджанова, де працюють художники-в'язні. Ця колонія зараз перебуває на окупованій Росією території.
Мадонна і Леді Гага за мотивами Параджанова. Вплив на світову культуру
Творчістю Параджанова захоплювався французький модельєр Ів Сен Лоран, якому режисер подарував альбом своїх ескізів. На колажах був зображений сам Сен Лоран, який живе чудернацьким життям, на що той зазначив: "Божественно! Ні на що не схоже!"
Якось Ів Сен Лоран навіть запрошував режисера до Парижа. На це в Радянському Союзі, звісно, потрібен був дозвіл: спецслужбовці запитали, чи вистачить у кутюр'є площі, щоб розмістити всесвітьо відому персону — геніального режисера? Сен Лоран відповів: маю 578 метрів житлоплощі. Але Параджанова не випустили, не пояснюючи причини.
Для письменниці Франсуази Саган Параджанов власноруч розписав парасольку, а костюми, які Параджанов створив у кіно та в житті, досі надихають фешн-дизайнерів — найяскравіші колекції за мотивами творчості Параджанова представили дизайнери Антоніо Маррас у 2016-му та Бічолла Тетрадзе у 2020 році.
Через п'ять років після смерті Сергія Параджанова співачка Мадонна зняла музичне відео для альбому Bedtime Stories, надихаючись символами з фільмів Параджанова "Колір граната" і Андрія Тарковського "Сталкер" та "Ностальгія".
А у 2020 році Леді Гага випустила кліп на пісню "911", де є відсилки до "Святої гори" Алехандро Ходоровського, "8 1/2" Федеріко Фелліні та найбільше образів зі стрічки "Колір граната" Параджанова. Для Тарсена Сінгха, режисера кліпу, це була не перша робота у стилістиці Сергія Параджанова — раніше у 2000 році у фільмі "Клітка" з Дженіфер Лопез він втілив чимало ідей Параджанова у своєму авторському прочитанні.
Невідзняте кіно Параджанова про Київ
Важко думати про те, скільки стрічок Параджанова не побачив світ через заборону на творчість і репресії — успіх "Тіней забутих предків" не відкрив для митця можливостей.
Якщо режисер не міг знімати кіно, він писав його — так у нього назбиралося десятки невтілених сценаріїв. Артгаусне кіно "Київські фрески" мало бути присвячене 20-річчю перемоги у Другій світовій війні, сценарій був написаний разом із письменником Павлом Загребельним.
На думку цензорів, проєкт виявився дуже вільної форми, тому дирекція студії одразу ж закрила фільм. Натомість Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій та всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва за причиною "містично-суб'єктивного ставлення до сучасної дійсності".
Від "Київських фресок" збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи. Кадри вціліли лише завдяки оператору Олександру Антипенку, який зберіг матеріал, додавши його у свою дипломну роботу.
Параджанов пізніше скаже: "Час перетворив наш матеріал на фільм, і я хочу, щоб ви подивились його". Уже в 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова кінематографічна преса визнала ці проби-етюди "новаторським відкриттям" і "блискучим досвідом кіноавангарду".
Наприкінці життя режисер планував зняти частково автобіографічну "Сповідь", але встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, адже був хворий на рак. Своє останнє інтерв'ю в 1988 році Сергій Параджанов давав українською мовою.
Після розповіді про київську прем'єру фільму "Ашик-Керіб" він сказав: "Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!"
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
